Українська преса Наддніпрянщини в національно-культурному та державотворчому процесі (друга половина XIX ст. - 1920 р.)

У радянській історіографії окремі проблеми українського національного руху почали вивчатися з 20-х років, коли історіографія багато в чому ще зберігала ті надбання старої школи, які робили історичні дослідження порівняно об'єктивними і толерантними. Водночас дослідники вперше отримали можливість залучити до роботи цінні історичні джерела, які зберігалися в царських архівах. Так з'явилися праці І. Житецького, присвячені розвитку українських періодичних видань.

Характерною для історіографії 20-х рр. ХХ ст. є праця В. Ігнатієнка “Українська преса”, автор якої намагався “зв'язати розвиток преси з усіма глибокими процесами пробудження широких українських трудових мас до державного та політичного життя”. Звичайно, малося на увазі “більшовицьке пробудження”, тому національно-патріотична преса у цьому дослідженні згадувалася лише побіжно. Дещо ширше були представлені окремі національні видання у довіднику “Часописи Поділля”, який вийшов у серії “До виучування Поділля”.

У 20-х роках з'являються також роботи, у яких дається побіжний огляд історії українського книгодрукування. На увагу заслуговують розвідки в яких простежено деякі аспекти українського книгодрукування на Півдні України в кінці ХІХ ст., а також з'ясовано політичні умови в яких воно відбувалось.

Розвиток в кінці 20-х – на початку 30-х рр. ХХ ст. марксистського напряму в історіографії привів до появи робіт Й. Гермайзе та М. Яворського. Характерною рисою для робіт історичного плану стає ярликовість оцінок, фальсифікація й спотворення важливих історичних фактів. Це була “історія без історії”, бо навіть у виборі тематики це був крок назад у порівнянні з дослідженнями українських істориків 20-х років.

У післявоєнний період з'являється низка досліджень, присвячених історії української періодичної преси. Однак, головна увага приділяється вивченню часописів, які були визначені офіційною владою, як видання демократичного спрямування, а їх автори стали відповідно письменниками-демократами. Поза межами дослідження залишалась числення група видань, які трактувались радянськими чиновниками як націоналістичні видання. Це видно з робіт Г. Вартанова, І. Велігури, В. Рубана, Л. Суярка, Й. Цьоха. Ці історики були обмежені не лише тематичними рамками, тобто висвітлювали історію пролетарської чи радянської преси, вони також розглядали видання газет та журналів як невід'ємну частину ідеологічної роботи КПРС.

У 80-х рр. в радянському пресознавстві наступили певні зміни, що було пов'язано з розширенням джерельної бази окремих історичних праць. Скажімо, це простежується в робітах П. Варгатюка, І. Кураса, М. Панчука, В. Солдатенка та ін. Окремі часописи (“Боротьба”, “Рада”, “Нова рада”), які вважалися у попередні роки “націоналістичними” і про які історики не могли й згадувати вже фрагментарно вивчалися науковцями.

На відміну від радянської, українська зарубіжна історіографія розвивалася в умовах, які забезпечували їй ширшу проблематику та якісно вищий рівень дослідження суспільно-політичних процесів. Ще у 20-х – 30-х рр. активні учасники національно-визвольних змагань в Україні 1917 – 1920 рр., у Варшаві, Відні, Празі створили серію ґрунтовних досліджень з історії Української революції та ролі преси в житті української нації.

Після Другої світової війни центр зарубіжних досліджень Української революції переміщується до Північної Америки, де виходять синтетичні праці О. Підгайного, Т. Гунчака, П. Мірчука, Р. Млиновецького, Н. Полонської-Василенко, І. Лисяка-Рудницького та ін., у яких джерелом дослідження стала й преса.

Новий період вивчення проблеми розпочався з проголошенням державної незалежності України. Він характеризується залученням до наукового обігу широкого кола історичних джерел, зокрема й забороненої досі преси, подоланням історичних штампів у висвітленні історичного процесу. З'явились нові дослідження з історії суспільно-політичного життя та національного руху Наддніпрянської України другої половини ХІХ – початку ХХ ст., які були написані на широкій пресовій базі. Серед них праці В. Боголюка, Т. Геращенка, С. Єкальчика, Н. Щербака, О. Ярмиша та ін.

У 1994 р. в Інституті історії України НАН України була підготовлена колективна монографія “Нариси з історії українського національного руху”, що стала першою аналітичною працею з історії українського національного руху (переважно у межах XIX – початку XX століття) та процесу становлення і консолідації української нації. З'являються нові дослідження В. Сарбея, які мали загальнотеоретичний характер щодо розуміння особливостей національно-визвольного руху в Україні наприкінці XIX ст. Праці Г. Касьянова, Н. Шип, М. Поповича були присвячені вивченню та осмисленню діяльності інтелігенції, визначенню її місця й ролі в українському визвольному русі на рубежі XIX – XX століть.

В. Верстюк, О. Копиленко, О. Реєнт, Ф. Турченко, В. Солдатенко, І. Хмель, О. Щусь, Д. Яневський започатковали процес переоцінки подій 1917-1920 рр. Була поновлена в правах концепція Української національно-демократичної революції, основним історичним покликанням якої було створення суверенної української держави.

Розширення проблематики історичних досліджень привело до появи робіт, присвячених виключно пресі. Так, дослідник І. Крупський з'ясував загальні закономірності й основні шляхи розвитку української журналістики у Галичині та Наддніпрянській Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Роль преси з огляду на її просвітницьку функцію вивчав О. Коновець. Сучасне пресознавство доповнюють дисертаційні роботи Г. Рудого та П. Федоришина.

Важливими для оцінки загальноісторичного контексту діяльності українських пресових видань в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. є праці Я. Дашкевича, В. Голубки, Я. Грицака, В. Кондратюка,