Українська преса Наддніпрянщини в національно-культурному та державотворчому процесі (друга половина XIX ст. - 1920 р.)

У розділі підтверджено слушність тези, висунутої істориками, про “золотий вік преси” у період Центральної Ради (теза висунута на основі того, що ЦР дозволила випуск пресових видань усім політичним партіям і організаціям) ; розглянуто діяльність преси різних політичних партій, зокрема часопису “Робітнича газета”, що була друкованим органом УСДРП і видавалася під редакцією В. Винниченка; газети “Боротьба” – друкованого органу УПСР (редактор М. Шраг) та іншого друкованого органу українських есерів – “Народна воля” (редактор М. Ковалевський). Саме ці видання, за підрахунками автора, зробленими як на основі матеріалів преси, так й архівних документів, були найвпливовішими і наймасовішими часописами періоду Центральної Ради й охоплювали майже 80% усього тогочасного українського інформаційного поля.

Як окрему наукову проблему винесено для аналізу українську пресу періоду Української Держави гетьмана П. Скоропадського. У дисертації передовсім всебічно проаналізувало політику гетьманської влади щодо української преси, розкрито зміст деяких циркулярних указів гетьманської адміністрації. В період існування гетьманської влади розширилася мережа української преси, відбулася її диференціація. Однак дисертант встановив, що будь-які спроби часописів піддавати сумніву політику гетьмана чи його союзників призводили до арешту редакторів й закриття часописів. І хоча уряд П. Скоропадського був зацікавлений у розширенні мережі преси, але турбувався лише про ці видання, які відстоювали інтереси влади. Водночас у дисертації показано, як висвітлювався на сторінках преси культурно-освітній процес, активізація якого відбулася в часи гетьманського правління. Головна роль у виданні україномовних видань належала заснованому в період гетьманату Державному видавництву, головним завданням якого було “розповсюдження серед народу добрих українських книжок, а також інших продукцій друку”.

Директорія з перших днів свого існування намагалася поставити справу інформування і пропаганди на державний рівень. Було створено Управління преси й інформації, а згодом Міністерство преси й пропаганди. Ці державні структури повинні були сприяти відродженню серед українського населення “національно-культурної та політико-державної свідомості”. У дисертації проаналізована діяльність цих урядових інституцій та вказано причини, які не сприяли високоефективній системі забезпечення жителів України відповідною інформацією; охарактеризовано діяльність цензурних комітетів.

Щодо тематичних аспектів, які переважали в пресі періоду Директорії, то вони були наступними: інформації про хід воєнних дій; виступи проти єврейських погромів; пропаганда дружнього ставлення до інших націй – передовсім російської та єврейської; розвінчування більшовицької ідеології; обґрунтування проблем розвитку української школи та національного виховання.

 

 

У висновках узагальнено результати дослідження, викладено основні його положення.

Заборона української преси та друкованого слова у Наддніпрянській Україні в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. незалежно від їхнього змісту, лише на мовному ґрунті випливала із змісту шовіністичної політики, що її проводив уряд Росії щодо неросійських народів імперії. Водночас антиукраїнська політика і практика російського самодержавства посилювали національно-визвольний рух і були, по суті, одним з каталізаторів формування української визвольної ідеї.

Розвиток громадівського руху в Наддніпрянщині у кінці 50-х – на початку 60-х рр. привів до формування національного середовища, яке виступало за розвиток національної мови, відкриття національно-культурних товариств, а також поставило питання утворення і діяльності національних пресових органів.

На початку ХХ ст. український національно-визвольний рух вступив у вищу стадію свого розвитку, що виявилося у створенні політичних партій та розгортанні мережі їхньої преси.

Стан преси в підросійській Україні визначався передовсім суспільно-політичними й економічними факторами, які опосередковано впливали на зростання кількості різнотипових видань та їх диференціацію.

Однак в рамках Російської держави українці до 1917 р. не створили єдиного інформаційного простору.

Лише в добу Центральної Ради були створені належні умови для вільного розвитку українського друкованого слова, хоч розвиток преси не був самоціллю ЦР, а випливав з її демократичної політики. Водночас і преса відігравала значну роль у проведенні політику уряду в життя, роз'яснювала урядові закони і пропагувала їх.

У роки гетьманщини розширилася мережа української преси, було створено Державне видавництво. Однак в період правління гетьмана П. Скоропадського на пресу чинила тиск цензура.

В час Директорії було зроблено спробу поставити газетну і журнальну справу на державний рівень. Діяло управління преси й інформації, яке було замінене згодом міністерством преси й пропаганди.

Період національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. був загалом найпліднішим для розвитку української преси. У цей час вона зросла не лише кількісно, але й якісно. Своїми публікаціями преса визначала орієнтири будівництва нової держави, критикувала недоліки політики урядових чиновників, акцентувала увагу на тих аспектах, які заважали розбудові незалежної держави.

Отже, українська преса була важливим фактором культурно-просвітницького й державотворчого життя нації, який формував суспільний поступ і в рамках якого утворювались інституції, діяльність яких вела до утворення Української Держави.

 

 

1. Крупський І. В., Федоришин П. С., Гутковський В. В. Українська журналістика Наддніпрянщини (друга половина XIX ст. – 1920 р.) : генеза, проблематика виступів, державотворча функція (співавтори). Львів, 2001. –

196 с.

2. Гутковський В. В. Формування українського інформаційного простору Наддніпрянської України і його роль у суспільно-політичному житті нації