Українське шкільництво і освітня політика крайової адміністрації та сейму в Галичині (1890 -1914 рр.)

У четвертому розділі “Українські культурно-освітні товариства і приватне шкільництво в Галичині” висвітлено утворення та діяльність, громадських організацій, які всупереч політиці стримування владою розвитку української освіти, власними силами відкривали і утримували свої національні шкільні заклади. Насамперед досліджено діяльність Руського (згодом – Українського) педагогічного товариства – найчисельнішої й найвпливовішої серед такого типу асоціацій. Створення власних приватних шкіл з українською мовою навчання стало вищим етапом у його діяльності. Значна частина цих навчальних закладів досягла належного рівня викладання і підготовки учнів, завдяки чому з часом отримала державний статус. Важлива заслуга товариства полягала також у тому, що воно заснувало і було причетним до діяльності приватних українських учительських семінарій, існування яких не передбачало чинне законодавство. Розглянуто діяльність товариства “Взаємна поміч галицьких і буковинських учителів та учительок”. Його заслуги перш за все полягали у матеріальній та моральній підтримці учителів початкових шкіл. Ця організація стала єдиною опозиційно налаштованою до освітньої політики влади. Завдяки акціям, проведеним товариством, вдалося домогтись чимало поступок у підвищенні платні народним учителям, відкритті українських шкіл тощо. В наступному параграфі досліджується діяльність педагогічної організації “Учительська громада”. Зростання кількості українських гімназій призвело до збільшення числа викладачів цих закладів. Завданням товариства стало об’єднати їх у спільну організацію і залучити до розбудови українського середнього шкільництва. “Учительська громада” виникла не лише як професійна організація, а як сила, здатна протистояти натиску полонізаційної політики і готова своєю працею піднести рівень української середньої школи. Роль товариства полягала насамперед у підтримці українських приватних закладів, особливо в галицькій провінції. Нарешті, розглянуто зусилля ще однієї освітньої організації – Крайового шкільного союзу. Піднесення українського приватного шкільництва у Галичині на початку ХХ ст. досягло таких розмірів, що перестало бути справою окремих громад чи навіть освітніх товариств. Координатором у діяльності і розвитку цих приватних закладів став Крайовий шкільний союз, що був об’єднанням усіх зацікавлених у розвитку української приватної освіти сторін: товариств, політичних партій, парламентських та сеймових репрезентацій. Основне завдання союзу полягало в матеріальному забезпеченні українських приватних шкіл шляхом збирання пожертв у громадськості.

 

 

У висновках підведено підсумки дослідження, показано особливості розвитку шкільної освіти в Галичині. Відзначено, що до рубежу XIX – XX ст. ця справа не відзначалась особливими успіхами. Однією з основних причин була політика полонізації шкільництва, яку проводили владні структури краю. Галицький сейм ухвалював закони, часто відмінні від державних, які утискували розвиток шкільної справи. Утворена в 1867 р. крайова шкільна рада стала інструментом антиукраїнської політики в руках галицької адміністрації. Тісно співпрацювали з крайовою радою, втілюючи в життя її настанови, підлеглі їй окружні та місцеві шкільні ради. Виконавчі шкільні структури в Галичині були представлені у своїй більшості польськими діячами, що давало їм безпосередню можливість проводити політику полонізації населення і, як наслідок, стримувати розвиток української освіти.

Усе крайове законодавство розглядуваного періоду було спрямоване на протегування польській освіті, що у значній мірі здійснювалось за рахунок української. Однак наприкінці XIX ст. на хвилі пробудження української національної активності в краї, сейм, а за ним і виконавчі структури, змушені були проводити політику лібералізації шляхом поступок українській освіті. Першим кроком у цьому напрямку стала “нова ера” 1890-1894 рр.

Закладами, які кардинально вплинули на піднесення освітнього рівня українського населення Галичини, були народні школи, учительські семінарії, що готували педагогічні кадри для перших, а також найбільш популярні у той час в краї середні навчальні заклади – гімназії. Народні школи своїм створенням завдячували здебільшого місцевим громадам, оскільки відкривались на їхні вимоги, і громади ці школи утримували. Тому саме ці заклади були найчисельнішими в краї серед інших типів українських шкіл. Однак, враховуючи бідність багатьох громад, вони часто були навчальними закладами нижчого типу (одно- чи двокласні) з непристосованими приміщеннями. До таких шкіл влада надсилала і найменш кваліфікованих учителів. Наприкінці XIX – на початку XX ст. кількість таких українських шкіл приблизно дорівнювала кількості польських з тенденцією збільшення останніх через усілякі маневрування шкільних рад: заміни української мови викладання на польську, переведення польських приватних шкіл на державне утримання. Крім того, вражаючою була майже повсюдна відсутність українських початкових шкіл у містах, тоді як аналогічні польські заклади навіть у сільських місцевостях, мали в більшості випадків максимальну кількість класів.

На розвиток народного шкільництва негативно вплинула й відсутність в краї українських учительських семінарій, і таке становище в кінцевому результаті було законодавчо закріплено сеймом у 1907 р. Утраквістичні семінарії не