Український національний союз: історіографія

В останні роки намітилася тенденція до вивчення історії українських політичних партій. Серед плеядидослідників, які займаються вивченням цієї проблематики, слід виділити науковий доробок О. Любовець, зокрема монографію «Українські партії й політичні альтернативи 1917-1920 років» [23]. Робота є ґрунтовним, якісним дослідженням історії українських політичних партій. Автор, на основі різноманітної джерельної бази, дослідила особливості їх суспільно-політичної діяльності в період Гетьманату. Визначила та проаналізувала позицію УНС стосовно ключових питань: участі в уряді, земельної реформи, військового будівництва тощо. Серед більш спеціалізованих студій, потрібно відмітити праці Т. Бевз, присвячені дослідженню історії Української партії соціалістів-революціонерів [24]. Автор висвітлила причини, що спонукали есерів приєднатись до УНС. Частково розглянула їх діяльність у складі Союзу, зокрема відзначила, що ініціатива в створенні кількох місцевих філії УНС належить саме УПСР. Окремо було розглянуто роль партії в підготовці і проведенні антигетьманського повстання.

Проблеми, пов’язані з дослідженням міжпартій- них відносин, висвітлюються і в працях Р. Вєтрова й

А. Гриценка [25; 26]. Останній окреслив основні групи політичних сил, що, починаючи зі створення Центральної Ради, вели боротьбу за владу. Дослідник розглянув УНС як логічну реалізацію ідеї створення єдиного національного фронту, що став «легальним осередком боротьби, навколо якого гуртувались сили українського національного руху». Загалом, увага приділяється дослідженню діяльності окремих партій, аналізу рішень їх конференцій. Цінними відомостями стосовно останніх днів існування Української Держави насичена й праця І. Нагаєвського [27]. Новітнім підходом до висвітлення діяльності українських партій та історії української революції відзначаються відповідні нариси В. Верстюка [28].

Проблема утворення міжпартійних об’єднань за часів Української Держави досліджується в ряді публікацій О. Бойко [29]. В них досліджено причини утворення єдиного національного фронту українськими політичними силами. Розглянула діяльність В. Винниченка та М. Шаповала з організації антигетьманського повстання, проаналізувала позицію Національного союзу з цього приводу, дійшла висновку про непричетність міжпартійного об’єднання до організації збройного виступу. Оскільки більшість в УНС виступала за пошук компромісу із гетьманом, а тому великі надії покладала на переговори та можливість увійти до уряду.

Дослідженням суспільно-політичних процесів в Українській Державі займався В. Клименко-Мудрий [30]. Він не обмежувався аналізом дій українських партій в умовах опозиції, а дослідив діяльність інших політичних сил, що прямо чи опосередковано виступали проти влади гетьмана П. Скоропадського. Автор досліджував методи і форми реалізації окремими партіями своїх політичних цілей, рівень їхнього впливу на ситуацію. Аналізуючи політичну діяльність національно-демократичного табору, автор розглянув склад Союзу, визначив головні напрями діяльності філій. Українську Державу дослідник розглядає як вищий ступінь розвитку української державності в роки визвольних змагань українського народу, хоча визнає, що це була спроба консервативних сил зупинити розгортання революції.

У цей час значно посилився науковий інтерес дослідників до окремих діячів Української революції, зокрема гетьмана П. Скоропадського. Варто відзначити збірку наукових статей «Останній гетьман» [31], яка вміщує ряд важливих статей щодо взаємин гетьмана з УНС, оцінок його діяльності, проведення антигеть-манського повстання. Виділяється й праця В. Савчен- ка [32]. Хоча дослідження присвячене гетьману, але в роботі висвітлено контакти представників УНС із гетьманом, від моменту його створення – до початку збройного виступу. Подано відомості про підготовку повстання у середовищі УНС. Дослідження містить ряд важливих авторських висновків, зокрема про можливу співпрацю гетьмана з країнами Антанти, що стало причиною відмови останньої почати діалог з Національним союзом. Схожим є узагальнений історичний нарис «Павло Скоропадський» О. Реєнта, який спробував здійснити комплексне дослідження політичної і військової кар’єри одного з найвидатніших діячів української історії ХХ ст. [33].

Схожа за тематикою порушених проблем є спільна праця В. Солдатенка і С. Кульчицкього «Володимир Винниченко» [34], що є першою політичною біографією одного із засновників УНР. Користуючись архівними документами, матеріалами преси, досягненнями вітчизняної і зарубіжної історіографії, автори дослідили постать В. Винниченка, показали сильні і слабкі сторони його політичної діяльності. Попри те, що книга присвячена його багатій і тривалій діяльності, велика увага приділена періоду Української революції.

Отже, на сьогодні існує значна кількість наукових праць, в яких прямо чи опосередковано розглядається УНС. Проте, дослідження діяльності цього союзу, в основному, проводилися в контексті вивчення інших наукових проблем. У більшості праць, написаних очевидцями подій і науковцями з української діаспори, дається суб’єктивна оцінка діяльності УНС. Досягненням радянської історіографії, попри ідеологічну спрямованість, стало активне використання архівних документів. Сучасна українська історіографія відзначається об’єктивним науковим підходом до вивчення історії УНС.

1. Гайдалемівський П. Українські політичні партії. Їх розвиток і програми. – Зальцведель, 1919.
2. Маляревський П. Гетьман всея Украины. – К., 1918.
3. Довбишко Я. З історії нашої партії (1914-1918) // Слово. – 1918. – 28 вересня.
4. Винниченко В. Відродження нації: в 3 т. – К., 1990.
5. Дорошенко Д. Історія України, 1917-1923. – К., 2002.
6. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. – Т. І. – Прага, 1942.
7. Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. – Н. -И., 1958.
8. Державник П. В недрах баламуцтва: Справжні причини і пружини повстання проти Гетьмана в 1918 р. – Л, 1931.
9. Доленга С. Скоропадщина. – Варшава, 1934.
10. Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920 рр. – Т. ІІІ. – Відень, 1921.
11. Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – Прага, 1928.
12. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. – Т. 2. – Л., 1923.
13. Ростовець М. Скоропадський і скоропадчуки. – Саскатун, 1938.
14. Яворський М. Революція на Вкраїні. – Х., 1923.
15. Лихолат А. Розгром націоналістичної контрреволюції в Україні (1917-1922рр.). – К., 1955.
16. Гермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні. – Х., 1926.
17. Коросливский С., Рубач М., Супруненко Н. Победа советской власти на Украине – М., 1967.
18. Бевз Т. А., Веденєв Д. В., Гомурляк І. Л. Українська революція і державність (1917-1920рр.). – К., 1998.
19. Верстюк В. Ф., Солдатенко В. Ф. Політична історія України ХХ ст. – Т. І. : Революція в Україні: політико- державні моделі та реалії (1917-1920). – К., 2002.
20. Рубльов О. С., Реєнт О. П. Україна крізь віки: Українські визвольні змагання 1917-1921 рр. – Т. Х. – К., 1999.
21. Солдатенко В. Україна в революційну добу: рік 1918-й.К., 2010.
22. Яневський Д. Політичні системи України 1917- 1920рр. : спроби творення і причини поразки. – К., 2003.
23. Любовець О. Українські партії й політичні альтернативи 1917-1920 рр. – К., 2005.
24. Бевз Т. Партія національний інтересів і національних перспектив (Політична історія УПСР). – К., 2008.
25. Вєтров Р. І. Ставлення до гетьманської держави українських і російських соціалістичних партій // Історія України. – 1998. – № 18.
26. Гриценко А. П. Політичні сили в боротьбі за владу в Україні (кінець 1917 – початок 1919рр.). – К., 1993.
27. Нагаєвський І. Історія України ХХ століття. – К., 1993.
28. Верстюк В. Історія України: нове бачення. – Т. ІІ. – К., 1996.
29. Бойко О. Український Національний Союз і організація протигетьманського повстання // Укр. іст. журн. – 1999. – № 3.
30. Клименко-Мудрий В. С. Національно-демократичний рух за часів української держави гетьмана П. Скоропадського: Дис.... канд. іст. наук. – К., 1996.
31. Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана.К., 2001.
32. Савченко В. Павло Скоропадський – останній гетьман України. – Х., 2008.
33. Реєнт О. Павло Скоропадський. – К., 2003.
34. Кульчицький С., Солдатенко В. Володимир Винниченко. – К., 2005.