Відображення у мемуарах Шарля Дюброя українського менталітету та правосвідомості як рушійного фактору у процесі становлення державності України

Першим твердженням було те, що більшовики здебільшого вербували до своїх рядів представників робітничого класу, а українці, у свою чергу, були, за даними автора, на 85% класом селянським. Міське населення, за Ш. Дюброєм, складало дуже невелику частину, і серед нього здебільшого були присутні іноземні елементи, зокрема росіяни. Ці доводи мають право на існування. М. Шаповал у своїй роботі “Большевизм і Україна” наводить низку статистик та свідчень, які фактично підтверджують дані французького автора: за словами автора “... на Україні село українське, а місто русько-жидівське (на західних землях польсько-жидівське, румунське, мад’яро-жидівське...  ”) ; “селяни та робітники складають 99% усього українського населення; міські українці, яких – меншість, займають нижні щаблі суспільства (прислуга, робітництво, ремісники, дрібні урядовці, дрібні торговці, дрібні “промисловці” – фурмани, огородники і т. д.), а чужонаціональна більшість керує містами, політикою тощо”. Також для остаточного підтвердження наведемо цитату з його роботи: “Любов до України мусить стати любов’ ю до її реального змісту – селянства й робітництва, бо тільки це селянство й робітництво є реальною – убогою й поневоленою – Україною, яка мусить стати культурною й вільною. Без визволення робітництва й селянства нема визволення України” .

Зауважимо, що за переписом населення 1897 р., сільське населення складало 94, 5% серед україномовного населення (16 069 109), міське населення – 5, 5% (936 537)  . Ця статистика підтверджує думку Ш. Дюброя про некоректність російських переписів, за якими головним принципом розподілення населення за національним складом був мовний принцип, що негативно вплинуло на достовірність даних.

Другим ствердженням (і у якійсь мірі – виправданням українців) французького діяча було те, що до загонів більшовиків вступали демобілізовані солдати, які, повернувшись з фронту, втратили роботу та гроші, а більшовики, у свою чергу, пропонували їм хоч якийсь заробіток . До того ж, більшовики проводили потужну агітацію, обіцяючи селянам землю, а також переконуючи українське населення у зловмисних намірах французького та грецького десантів, яких вони звинувачували у грабіжництвах та вбивствах. Більшовики також зазіхали на авторитет в Україні спочатку П. Скоропадського, а згодом – Директорії, зокрема С. Петлюри. І, в кінці кінців, максималісти знов зверталися до почуття патріотизму в народу України, виголошуючи, що тільки боротьба у більшовицьких рядах сприятиме тріумфу української справи. У той же час, автор зазначив, що українці дуже скоро опам’яталися та зрозуміли справжні соціально-політичні наміри більшовицької партії і почали покидати її ряди: “Українці ж, однак, швидко оговталися, коли вони зблизька побачили тих, кого прийняли за друзів”. (Ces Ukrainiens, néanmoins se sont vite ressaisis, quand ils ont vu de près ceux qu’ils avaient pris pour des amis). А вже у березні 1918 р., як стверджує Ш. Дюброй, в Україні серед більшовиків були лише іноземні робітники. “На сьогоднішній момент більшовицька ідея не мала нікого, окрім ворогів в Україні... ” . (A l’heure actuelle, l’idée bolcheviste n’a que des ennemis en Ukraine...).

Будучи громадянином Франції, Ш. Дюброй висловлював доволі категоричну позицію щодо проблеми співвідношення України та Німеччини. У підрозділі “Україна не є інструментом Німеччини” (“L’Ukraine n’est pas l’instrument de l’Allemagne”) він із ентузіазмом заперечував будь-який зв’язок українського національного руху із політикою Австрії та Німеччини та спростовував ствердження щодо співпраці українців та німців: “Найбільш вражаючим для нас, французів, аргументом, який вороги України використовують та яким зловживають, є бажання показати у сепаратистському українському русі австро- німецьку інтригу та помітку “made in Germany” – “зроблено у Німеччині ”. (L’argument le plus impressionnant pour nous Français, et dont les adversaires de l’Ukraine et des Ukrainiens usent et abusent, c’est de montrer dans le mouvement séparatiste ukrainien une intrigue austro- allemande et un article “made in Germany”).

Для доведення своєї точки зору французький автор навів ворожі по відношенню до України аргументи щодо їх стосунків із німцями, проаналізував кожен з них та надав контраргументи. По-перше, він розглянув факт існування Союзу визволення України (СВУ), який він у мемуарній роботі називав Лігою за визволення України. Незважаючи на той факт, що головною метою СВУ була боротьба за самостійність України, яку він намагався здобути, використовуючи війну між австро-німцями та росіянами, Ш. Дюброй не бачив приводу обвинувачувати у діяльності СВУ безпосередньо Українську Республіку. СВУ, на його думку, було створено Австрією та Німеччиною, як і Вищу національну Раду Польщі, з єдиною метою – створення труднощів для Росії як члену Антанти .

Другим аргументом противників України, за розповіддю Ш. Дюброя, було заснування Українського бюро у Лозанні (у тексті – Українське інформаційне бюро). Щоб спростувати причетність українського уряду до діяльності бюро, французький автор навів заяви М. Грушевського та В. Винниченко. Перший наголошував у “Журналі Росії” від 1 листопада 1917 р. про небажання мати будь-які зв’язки із СВУ: “Всупереч їх неодноразовим спробам щодо вступу у відносини із урядом Києва, посилаючись на звання президента Ліги і