Військова управа «Галичина»

Існування української дивізії в німецьких збройних силах («Waffen SS»), що була найбільшим українським з'єднанням під час другої світової війни, було контроверсійною справою вже від 28 квітня 1943 року, коли у Львові проголошено її творення. (У Червоній Армії під час війни існували т. зв. «Українські фронти», але вони були українські тільки за назвою.) Ця контроверсія продовжується й сьогодні довкола дивізії, й часто не згадується про Військову Управу «Галичина», яка відіграла важливу ролю як у наборі добровольців, так і пізнішою діяльністю під час вишколу й воєнних дій.

Говорячи про дивізію, слід вияснити деякі справи. По-перше, загально вважається, що дивізію створили українці, чи радше Український Центральний Комітет, котрий очолював професор Володимир Кубійович. (Такий комітет мали поляки й, спочатку, євреї.) Правда, Кубійович звертався до генерал-губернатора Ганса Франка, щоб німецькі власті дозволили створення української військової частини, але на це не отримав жодної відповіді. Ідея створення української, чи радше галицької дивізії вийшла від губернатора Галичини Отто Вехтера, і вона, ця ідея, не була нова, бо вже тоді існували у «Зброї СС» чужоземні частини з німецьким рамовим персоналом. (Згадати б хоч мусульманську, естонську й латиську дивізії.) Не можна забувати, що на політику Вехтера, яка була набагато лагіднішою в Галичині, ніж політика жорстокого Еріха Коха у т. зв. Райхскомісаріяті Україна, мали вплив такі дорадники, як полковник Альфред Бізанц, галицький німець, котрий служив в УГА, чи доктор Отто Бавер, котрий повернувся до Німеччини з Америки незадовго перед вибухом війни. Вехтер належав до кола тих німців, які бачили помилку німецької політики на Сході Європи й хотіли рятувати те, що ще, на їхню думку, можна було врятувати, – тобто притягнути до активної боротьби проти більшовизму народи Сходу, включно з російським народом. У цій акції вони використовували генерала Андрія Власова, якого їм удалося перетягти на свій бік. Нічого Вехтер не робив на свою руку, самостійно, а на все просив згоди свого зверхника Гайнріха Пммлера. Навіть заклик до молоді Галичини голоситися до дивізії післав до Гіммлера на затвердження.

Інша справа, хоч безпосередньо не стосується української дивізії, але варта уваги з огляду на свою аналогічність відносно німецької політики, щодо чужоземних з'єднань і трактування їх західніми альянтами після закінчення війни. Це Російська Визвольна Армія (Русская Освободительная Армия – РОА) ніби під командою генерала Андрія Власова. Генерал Власов мав свій штаб, який вів пропаганду серед військовополонених Червоної Армії, щоб вони голосилися до РОА, та закликав червоноармійців перебігати на німецький бік. Однак, він не мав контролю над відділами РОА, 'які, звичайно в силі батальйону, були прикріплені до німецьких вермахтівських дивізій. Спочатку вони виконували допоміжну службу, а згодом їх кидано в бої. Коли ці дивізії перекидувано на Західній фронт, підрозділи РОА звичайно при першій нагоді переходили на бік альянтів, не відаючи, що їх після закінчення війни силоміць репатріюють на «родіну». Гіммлер навіть не хотів, щоб йому про «унтерменша» Власова згадували, однак при кінці війни «юберменш» Гіммлер прийняв Власова на авдієнції та дозволив йому формування двох дивізій у складі «Зброї СС». Одна з них була сформована й навіть вступила в бої... проти німецьких СС, допомагаючи 1945 року у Празі чехам в їхньому постанні проти німців.

Чому про одну українську дивізію так багато писалося й говорилося, а про власовцір, яких начислювали до одного мільйона, не говорилося в СССР, наче їх не було (так само, як узагалі не існували російські буржуазні націоналісти), не важко додуматися. Це не було в інтересі більшовицької російської імперії.

Повернімося до дивізії.

Коли Вехтер звернувся до Кубійовича, щоб УЦК підтримав творення цієї дивізії та провів вербувальну акцію, бо від цього залежало, чи буде доволі добровольців, УЦК став перед дилемою: підтримати творення такого з'єднання чи ні?

Дискусії проводилися головно серед ветеранів визвольних змагань, згуртованих у комбатантській організації «Молодо громада». Вони були в загальному «за». Великим ентузіястом був сотник Дмитро Паліїв, колишній адьютант генерала Мирона Тарнавського, начального вождя УГА, відомий політик. Він вірив. що тільки добре вишколена військова одиниця зможе відограти вирішальну ролю в боротьбі за державну незалежність. Таке переконання він виніс із служби в Легіоні Українських Січових Стрільців та в Українській Галицькій Армії.

Іншим аргументом, було те, що німці, коли впиняться без підтримки з української сторони, таки в той чи інший спосіб дивізію створять. Тоді українська сторона не матиме жодного впливу чи контакту з вояками такої дивізії. Кубийович провів наради з обома ОУН. Організація Українських Націоналістів під проводом полковника Андрія Мельника (ОУНм) через полковника Романа Сушка заявила, що офіційно не братиме участи у складі Військової Управи, але не виступатиме проти зголошення до дивізії. Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери (ОУНб) офіційно виступила проти концепції творення дивізії у статті під назвою «Довкруги стрілецької дивізії Галичина», поміщеній у Бюлетені Крайового Проводу Організації Українських Націоналістів Самостійників, ч. 11, 1943. Однак одностайної протидивізійної акції не було. Доктор Любомир Макарушка звітував на останньому засіданні Військової Управи 22 серпня 1947 року, що відбув дві розмови з Романом Шухевичем у присутності доктора Гежі як свідка в червні 1943 року. «Шухевич побоювався, що дивізія в модерній війні