Аналіз «Щоденника» О. П. Довженка

Довженка завжди хвилювала жіноча тема і про це свідчать його щоденникові записи: “Твої подвиги, всі численні прояви твоєї людяності, і доброти, і людської гідності, і страшної сили твого терпіння ми зберем, як дорогі скарби, і возвеличимо в мистецтві нової нашої історії – історії визволителів людства”. Органічно ненависні Довженкові кар’єризм, пристосованість, підлабузництво. І він своїм гострим сатиричним пером створює галерею міні-образів чиновників – “неофітів”.

Героїзм, безсмертя народу, – ще одна наскрізна тема “Щоденника”. І вона показана не лише в безприкладних подвигах наших воїнів, а і в героїчних вчинках усього народу – від дітей до старих дідів.

Це розповідь про хлопчика Тараса, який застрелив німецького офіцера, крав у окупантів зброю; про дідів-перевізників, що потопили човна із загарбниками і втонули самі; про мужніх матросів, яких роздягненими в лютий мороз вели в Києві на розстріл, а вони співали пісню і зневажали смерть.

Довженко писав про такі страшні, недозволені в той час речі, до яких не звик ще й сьогоднішній читач. Наприклад, у кому причини класового зрадництва – дезертирства, одруження дівчат з окупантами: “А найстрашніше – що дівчата не знають, що, виходячи заміж за німця, вони зраджують Батьківщину. Їх не учили Батьківщині – їх учили класовій ворожнечі і боротьбі, їх не учили історії. Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців”.

Митець обурюється ставленням до тих, хто побував в окупації, в оточеннi. Цих людей – винних і безвинних – оголошують державними злочинцями і гонять у табори, тепер уже сибiрські.

Болем пронизані рядки Довженка про людей колгоспного села. До них з презирством ставляться міські людці, забуваючи, що саме на “селянському багатомільйонному горбі і шкурі виросли індустріалізація країни і все, чим користується інтелігентне державне міщанство”.

Вболіває письменник і за долю народного вчителя, вбачає в цьому великі народні біди: перебільшені втрати, хаос і слабкодухість. Безправний, нешанований учитель, такий же малорозумний Наркомат освіти не можуть забезпечити державі гарну молодь, якими б високими й гарними не були прагнення компартії. Немає вчителя – взірця для наслідування, достойного, чистого й авторитетного, бо часто він залежить від волі влади, змушений іти на компроміси.

Обурений Д. овженко і системою прокурорського нагляду. “Прокурорів у нас вистачить на всіх, – пише він, – не вистачить учителів, бо загинуть в армії, не вистачить техніків, трактористів, інженерів, агрономів. Вони теж поляжуть у війні, а прокурорів і слідчих вистачить. Всі цілі і здорові, як ведмеді, і досвідчені в холодному своєму фахові. Напрактиковані краще од німців ще з тридцять сьомого року”.

Якою сміливою й мужньою людиною треба бути, щоб так написати! Адже тоталітарний режим ще існував і діяв, інші про такі речі навіть думати боялися.

Із гнівом та досадою говорить у своєму “Щоденнику” митець про номенклатурних дурнів, які колись, може, й були непоганими людьми, але, потрапивши на високу посаду, зробилися недобрими, нечесними, злими, холодними і криводушними. Для керівництва справою у них найчастіше не вистачає ні розуму, ні знання, ні широти світогляду. Тому самі нещасні, і роблять нещасними навколо себе сотні, а то й тисячі людей.

Довженко глибоко переконаний, що держава не може і не повинна будувати свій добробут на бідності й обдертості своїх громадян. Письменник жалкує, що кращі його роки пішли на боротьбу з мерзотою і ворогами українського народу, а не на створения чогось доброго, величного. Хоча кожному зрозуміло, що написане Довженком якраз і є тим добром, тим гімном багатостраждальному українському народові, добрій людини взагалі.

Безмірні страждання й переживання принесла письменнику критика його твору “Україна в огні” Сталіним, а також цькуаання його чинами нижчими. Цьому присвячені і багато рядків у записниках.

Не радують митця й післявоєнні роки. Він записує, що в 1949 році чотири години вдивлявся, сидячи в машині, в людський потік і не побачив жодного веселого обличчя, хоча офіційна преса, радіо гриміли бравурними маршами. І знов уїдливо та ущипливо про партноменклатуру: “Таке ось каліцтво. Голова з вищою освітою, серце з нижчою, а шлунок зовсім темний і потребує много харчу і напоїв”.

Довженко, хоч і розчарований, так як черговий кіносценарій “Каховка” теж заборонили, все ж вiрить у людей, у можливості перебудови недосконалого світу: “Перебудовую в уяві світ. Не сплю ночі. Картини шумлять в голові, проносяться одна за одною краща й величніша. Міг усе. На все добре і розумне убув здатний і готовий цілком”.

Довженко вимушений постійно жити в Москві.. Він страшенно сумує за Києвом, рідною землею. Про це пише в “Щоденнику”. Дивується злочинній безгосподарності при будівництві гідроелектростанцій.

Майже весь культурно-мистецький світ збирається святкувати шістдесятилітній ювілей письменника. А він в цей час лежить хворий, без засобів для прожиття, грошей і без будь-яких перспектив на покращення такого становища.

Підсумовуються щоденникові записи такими рядками: “Нема добра на Українi. Мало ми шанувалися. Все думали вимітати залізною мітлою та “кальоним” залізом. Та все доказували щось там одне одному”. Гостро засуджуючи тоталітарну систему, О. Довженко вірить у свій народ, у його національне відродження, в те, що добро, закладене в людину від природи, переможе.

Таким чином, із “Щоденника” перед нами постає величний образ автора – людини з глибоким державним мисленням, різносторонньо обдарованої, яка безмежно любить свій народ і вболіває за нього. Вражає його мужність безкомпромісність, дар передбачення. Жаль тільки, що геніальний митець не встиг у повній мірі реалізувати свої плани і мрії про перетворення й удосконалення суспільства, про нові твори.

Але Довженкова літературна спадщина продовжує його справу. Слова Довженка тривожать душу наших сучасників, будять їхне сумління, закликають не повторювати помилок історії. Недаремно ж Олександр Петрович занотував в записнику: “Мабуть, я дратую людей, як приспане сумління”. І ми, і нащадки наші мають бути вдячні за це письменникові.

Що стосується художніх особливостей “Щоденника”, то вони включають в себе всі ознаки цього різновиду мемуарної літератури. Це фрагментарність, повтори, звернення, емоційно-оціночні вислови. Стиль суворо-реалістичний, часом романтично-піднесений чи іронічно-саркастичний.