Англія XIV ст. у дзеркалі «Видіння про Петра Орача» Вільяма Ленґленда

Мета статті полягає у визначенні рис життя Англії XIV ст., які сформували історичний контекст «Видіння про Петра Орача», та аналізі особливостей художнього втілення Ленґлендом позатекстової дійсності.

XIV ст. було перехідним часом для Англії, яка переживала важливий етап формування національної самосвідомості та становлення національної культури. Розглядаючи цей процес, М.І. Нікола відзначила динамізм розвитку усіх сторін суспільного життя країни, «тенденції до самовизначення в царинах державного життя (встановлення двопалатної парламентської системи), релігії (зародження ідей англійської Реформації в діяльності Вікліфа та лоллардів), початок розвитку самобутньої англійської філософії (школа оксфордського номіналізму) і, нарешті, активний процес формування національної мови та культури» [7, с. 3-4].

Після норманського завоювання 1066 р. панівною мовою Англії була французька, але на кінець XIV ст. англійська поступово витісняє її з різних сфер життя. Історики пояснюють це зростанням патріотичних почуттів під час війни з Францією, яку розпочав англійський король Едвард III у намаганні посісти французький престол, активною діяльністю мандрівних проповідників лоллардів, які писали та проповідували англійською, прикладом двору та знаті, а також розширенням участі англійськомовних підданих у державних справах [8, с. 147]. Запитам суспільства відповідала художня література англійською мовою, і саме на XIV ст. припадає її розквіт. Визначним явищем цього процесу стало «Видіння про Петра Орача», просякнуте національно значущим змістом.

Крім вже зазначених факторів, великий вплив на світосприйняття англійців XIV ст. мала повторювана епідемія чуми. Ця хвороба настільки змінила вигляд Європи, що деякі дослідники вважають її подією, яка ділить історію на два різні періоди. Як зазначив Жак Ле Гофф, «все частіше і частіше великим переломним моментом європейської історії вчені називають епідемію бубонної чуми, яка вибухнула в 1347-1348 рр.; після цього лиха історія починає ділитися на час «до чуми» і «після», на час процвітання і час кризи, час впевненості і час сумнівів» [9, с. 33].

Загалом «чорна смерть» скоротила населення країни на третину. Тож не дивно, що хвороба сприймалася як кара небесна за порушення християнських заповідей. Цю рису середньовічного світобачення підкреслює Ю.В. Пелешенко: «Таким чином, теорія «кар Божих», в основу якої покладено християнську концепцію свободи волі, полягала у трактуванні прямої залежності ходу історії від релігійно-морального стану суспільства» [10, с. 92]. Такий духовний клімат багато в чому пояснює пафос поеми Ленґленда, основною проблемою якої є спасіння душі. Поет приділяє величезну увагу залежності спасіння від дії волі людини, її власного вибору на користь гріха чи чесноти.

Ленґленд обрав популярну в алегоричній літературі форму сну, яка давала необмежені можливості для створення різних типів образів, суміщення декількох часових пластів, конструювання художнього простору. Розповідь ведеться від першої особи, а оповідачем виступає сновидець на ім’я Вілл (тобто Вільям), якому автор надав певних рис своєї особистості, але, звичайно, це не означало повного збігу автора та розповідача. Поема складається з десяти снів, і в перших снах Англія XIV ст. постає найбільш виразно.

У пролозі Вілл бачить строкату картину англійського суспільства, яке складається з представників різноманітних станів та занять, заглиблених у свої типові справи. Першими згадуються прості трудівники - laboratores - збірний образ яких подано в особі орачів: «Деякі займалися оранням, лише зрідка вдаючись до веселощів; / Саджаючи та сіючи, тяжко пітніли від роботи / І здобували те, що розтратники зажерливо знищували» [11]. Сновидець лаконічно описує інші соціальні групи: людей, які «молитвами та покаянням займалися» [11], успішних торговців, менестрелів. Але головну увагу приділено членам суспільства, які заслуговують на осуд поета: він викриває гріхи гордині, зажерливості, лінощів, розпусти, жадібності. Не обмежуючись загальним описом, Ленґленд вводить конкретні та наочні деталі: перед поглядом сновидця постали удавані жебраки «з черевами та торбами, набитими хлібом» [11], брехливі пілігрими та паломники, пустельники в рясах «з гачкуватими ціпками / Йшли до Волсінгему, а за ними їх дівки» [11], жебракуючі монахи чотирьох орденів «з користолюбства під рясою» [11] тлумачили Євангеліє у власних інтересах.

Розгортається окрема сцена за участю продавця індульгенцій, який вводив людей в оману: «Пхав їм свою грамоту і засліплював нею очі / І добував своєю буллою каблучки та брошки» [11]. Ленґленд відгукується на вкрай актуальну для свого часу проблему - його непокоїть моральний стан духівництва, жадібного до золота та охопленого світською суєтою. Автор повністю заглиблюється в сучасність, показує читачеві прикмети часу: панує розбрат між церквою та жебракуючими монахами, священики прагнуть полишити бідні приходи та жити в Лондоні, вони надають перевагу світській службі перед піклуванням про душі пастви, а кардинали з курії мають дуже мало спільного з кардинальними чеснотами.

Ленґленд не був поодиноким критиком духівництва. Голоси невдоволення лунали серед англійців перш за все тому, що церква була найбагатшим феодалом країни, до того ж знаходилася поза королівською юрисдикцією. Відомо, що у XIV ст. її земельні володіння досягали 1/3-1/2 загального обсягу орної землі Англії [12, с. 20], або, що її доходи тричі перевищували королівський дохід [13, с. 207]. Звичайно, у країні була велика кількість бідних священиків, були такі, що сумлінно виконували свої обов’язки, як, наприклад, зображений Ленґлендом вікарій, який розмірковує про совість