Архангельське заслання – період становлення Павла Чубинського як етнографа та фольклориста

У довідково-енциклопедичній літературі радянського періоду про Павла Платоновича Чубинського (1839-1884) сказано, що він увійшов у науку як фольклорист, етнограф буржуазно-демократичного напряму1. Таке означення до прізвища вченого подавалося і в наукових коментуваннях 50-томного видання праць Івана Франка2. В "Истории русской этнографии" О. М. Пипіна ("Этнография малорусская") подібного ярликування ще не зустрічаємо3. У період домінування радянської ідеології було обмаль матеріалів про формування зацікавлень Павла Чубинського народознавством, про період заслання його у північний край царської Росії лише згадувалося. Окремі прогресивні вчені намагалися об'єктивно оцінити діяльність П. Чубинського на Півночі, але їхня думка не враховувалася офіційно задекларованою кремлівською наукою4. Тільки нині ми можемо об'єктивно ствердити, що Павло Платонович увійшов у науку як економіст, статист, демограф, картограф, бібліограф, бібліотекознавець, правознавець, етнограф, фольклорист, режисер, актор, педагог, громадський діяч, перекладач, поет, автор поезії "Ще не вмерла Україна", що з мелодією Михайла Вербицького пройшла утиски царської, радянської систем, але, як фенікс вижила серед народу і утвердилася державним Гімном суверенної України.

1989 р. за погодженням з відділом фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР (нині Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України), редакції журналу "Українська культура" вдалося здійснити мандрівку "По архангельських слідах П. Чубинського" для вивчення періоду заслання, коли відбулося формування і становлення його як визначного вченого. Виконати таке завдання планувалося до ювілейної наукової конференції, присвяченої 150-річчю П. Чубинського. Але поїздка до Архангельської губернії на той час вимагала дозволу управління внутрішніх справ СРСР. Його Рівненське відділення після тривалого вивчення розгорнутої анкети моєї особистості довго затягувало з позитивною відповіддю. Остання надійшла взимку. Звичайно, крайня Північ не дуже вабила своєю суворістю, ройдою (мерзлотою), сніговими вітровіями, але минулі роки не були завадою ентузіазму українських засланців, а тому не можна було зігнорувати таку поїздку й авторові даної публікації. Навпаки, визріло прагнення відчути погодні та кліматичні умови північного краю у період короткого зимового світлового дня, наблизитися до середовища, в якому перебували засланці з України.

У Державному архіві Архангельської області донині зберігаються важливі документи із жорстокими приписами імператорів, справи П. Калнишевського, П. Єфименка, а також П. Чубинського. З останньої дізнаємося, що в 1862 р., коли йому виповнилося 23 роки, він змушений був відбувати суворе заслання. На цей період він уже здобув освіту в С.-Петербурзькому університеті, захистив дисертацію в галузі юриспруденції за матеріалами селянського побуту, етичних і звичаєвих норм ("Очерк народных юридических обычаев и понятий в Малороссии"). З листів до М. Максимовича довідуємося, що його заслали за відвідування могили Тараса Шевченка. Павло Платонович писав, що відвідував могилу Кобзаря 13 червня 1862 р. у складі групи з п'яти осіб5. А насправді Павло Чубинський вже привернув до себе увагу поліції ще під час похорону Т. Шевченка на Смоленському цвинтарі у С.-Петербурзі, коли виголошувалися прощальні промови. Виступали співробітник редакції журналу "Современник" Ф. Хартахай і М. Курочкін. Готувалися промовити слово вільний слухач університету Южаков, студент Чубинський. Несподівана сутичка з поліцією викликала заборону подальших промов. Цвинтар очистили від усіх присутніх. Тривалий час поширювалася думка, що П. Чубинського "без суду" було заслано у північний край. У дослідницьких публікаціях стверджувалося, що така ухвала була винесена за складання бунтівних пісень і прокламацій, відвідування з групою молоді могили Т. Шевченка та за близькі стосунки з селянами, відстоювання справедливості до і після скасування кріпосного права, збирання фольклорно-етнографічних матеріалів на Переяславщині, Остерщині, а також в Золотоніському повіті на Полтавщині.

В Архангельському обласному архіві вдалося віднайти розпорядження государя-імператора з приписом "Секретно". В ньому вказано, що за появу у Золотоніському повіті рукописного звернення (до селян - С. Ш.) українською мовою, вислати П. П. Чубинського під таємний нагляд поліції до одного з повітових міст Архангельської губ. Жодних вказівок на майбутнє послаблення заслання не давалося6.

Пристановищем для засланців та "опальних людей" стали Пінега, Мезень, Усть-Цилім, Соловки. Тут постійно перебували політв'язні. Край цей жорстокий взимку, а влітку та восени заїдають комарі, кліщі, мошка, ґедзі та сліпні. Зникають вони лише з першими морозами. У літературі краєзнавчо-туристичного змісту інколи повідомлялося, що за Петра І та Катерини ІІ, а пізніше і за радянської влади, тут відбували покарання вільнолюбні діячі науки, мистецтва, які не сприймали жорстокої імперської політики. В Архангельський край за царизму засилали тих, хто в кінці XIX - на поч. XX ст. сприймав ідеї більшовизму (К. Ворошилов, В. Залежський, А. Піддубний та ін.). Замовчувалося, що тут був каторжанином П. Калнишевський, відбували заслання П. Чубинський, П. Єфименко та ін. Павло Платонович пробув тут сім літ.

Молодого, але багатообіцяючого вченого жандарми вважали особливо небезпечним, невиправним агітатором проти царизму, а тому вислали його під нагляд поліції в Архангельський край, за дві тисячі кілометрів від України. Чубинський прибув етапом до Архангельська 24 листопада 1862 р. Він з'явився до місцевого губернатора (свого часу хрещеного батька) Миколи Арандаренка. Від нього довідався, що в Пінезі є вакансія повітового слідчого. Павло Платонович подав заяву на заміщення цієї посади. Затвердити міг і сам губернатор, але через родинні зв'язки після заяви Чубинського М. Арандаренко особисто звернувся для розв'язання питання до Міністерства внутрішніх справ7.

З Петербурга надійшов дозвіл на