Берлінська криза 1958-1963 рр. і зовнішня політика США

Зусилля СРСР і США протягом 1950-х рр. не призвели до вироблення домовленості щодо довгострокового політичного статусу міста. Берлінське питання залишалося невід’ємною частиною німецького питання, яке після проголошення держав ФРН і НДР у 1949 році вступило в нову стадію. В 1950-ті рр. зросла роль США як гаранта стабільності в Європі. Союзницька військова і західнонімецька політична присутність в західних секторах міста постійно дошкуляли східнонімецькому режимові і СРСР. Оскільки Радянський Союз прагнув заморозити і легітимізувати політичний статус-кво в Центральній Європі, ізольоване місто надавало спокусливу можливість „вирвати” у Заходу визнання НДР. 

У третьому розділі дисертації „Політика адміністрації Д. Ейзенхауера під час Берлінської кризи (1958-1960)” досліджується процес вироблення та реалізації американської політики щодо Берліна в умовах кризи, розпочатої ультиматумом М. Хрущова щодо ліквідації окупаційного статусу Берліна і його перетворення на вільне демілітаризоване місто. 

Перший період другої Берлінської кризи, який хронологічно збігається з двома останніми роками адміністрації президента Д. Ейзенхауера, характеризувався особливими змінами як в міжнародному порядку, так і в методах його підтримання. Головний акцент в зовнішньополітичній доктрині США зміщується з військових на політичні аспекти ядерного озброєння, зі стратегії збройного конфлікту, на стратегію залякування противника. Ультиматум М. Хрущова 1958 року поставив Вашингтон перед вибором між вірністю ідеї німецького возз’єднання і можливим міжнародним конфліктом. Д. Ейзенхауер і Дж. Даллес, які скептично ставились до перспективи скорого возз’єднання, віддали перевагу переговорам, а не конфронтації. Президент був переконаний, що загроза правам західних держав у Берліні не є достатньою причиною для збройного втручання. Крім того, серед причин, які змусили творців американської політики бути гнучкими, можна виділити наступні: по-перше, криза, яку розпочав ультиматум М. Хрущова, була безпосередньою конфронтацію між СРСР і США, що могла вийти з під контролю і перетворитися на повномасштабний конфлікт; по-друге, Берлін, на відміну від ситуації 1948 року, не тільки не можна було утримати за допомогою повітряного мосту, але й взагалі захистити, що визнавав сам держсекретар Дж. Даллес; по-третє, обидві сторони конфлікту мали союзників, з позиціями яких треба було рахуватися і тому Вашингтон весь час знаходився в пошуках консенсусу прийнятного для всіх; і по-четверте, що було, можливо, основною причиною гнучкості — у Білому домі не вірили, що М. Хрущов доведе справу до війни.

Американський президент був готовий обговорювати статус Берліна, але не ставив під сумнів американську військову присутність в Європі. Женевська конференція 1959 року збільшила напруженість у відносинах, не дивлячись на те, що західні міністри декларували протилежне. Наступна чотирьохстороння зустріч – паризький самміт в травні 1960 року – також закінчився колапсом. І причина була не тільки в збитому під Свердловськом американському розвідувальному літаку У-2, а й в тому, що не існувало такого розв’язання берлінської проблеми, на яке могли погодитися всі чотири країни. Проблема Берліна настільки переплелася з усіма іншими повоєнними дилемами, які турбували як Захід так і Схід, її розв’язання врешті-решт так ускладнилось, що межувало з неможливим. Надія на компроміс, і то нетривала, з’явилась тільки під час зустрічі Д. Ейзенхауера і М. Хрущова у вересні 1959 року в Кемп-Девіді, де лідери обох держав не тільки окреслили можливості взаємних поступок, але й погодились, що ситуація навколо Берліна є “ненормальною”. Самміт в Парижі мав якщо не зафіксувати офіційну домовленість, то принаймні покласти початок її виробленню. Внутрішні і зовнішні обставини змусили радянського лідера розпочати новий виток кризи і залишити її розв’язання до приходу до влади в США нової адміністрації.

У четвертому розділі „ Спроби розв’язання берлінської проблеми в період адміністрації Дж. Кеннеді” розглядається найбільш гострий період Берлінської кризи і політика США щодо її подолання.

Політика Дж. Кеннеді щодо берлінського питання пройшла еволюцію, яку хронологічно можна поділити на три періоди. Під час першого – від інавгурації президента до початку спорудження Берлінського муру – Дж. Кеннеді не бачив можливості досягнення компромісу на тих умовах, які пропонував СРСР, без нанесення удару по міжнародному престижу США. Успадковані від попередньої адміністрації суперечки з союзниками і відсутність власної чіткої політичної концепції щодо Берліна змусили президента відкласти двосторонні переговори з цієї проблеми до червня 1961 року, коли відбулась зустріч Дж. Кеннеді та М. Хрущова у Відні. За період майже піврічної підготовки Вашингтон дав зрозуміти, що три умови вважає незмінними і такими, що не підлягають обговоренню: право берлінців на самовизначення, присутність у Західному Берліні союзницьких військ і вільний доступ до нього. Під час віденської зустрічі „порожній портфель” президента і його заклики до збереження статус-кво призвели до нового ультиматуму, що на відміну від попередніх, поставив обидві держави перед потенційно найбільш небезпечним періодом конфронтації. Вже у липні 1961 року під час одного з інтерв’ю Дж. Кеннеді дещо пом’якшив свою позицію, оголосивши, що американські зобов’язання стосуватимуться лише