Берлінська криза 1958-1963 рр. як апогей протистояння СРСР та США на німецькій землі

Так, 14 листопада 1958 р. на контрольно-пропускному пункті в Західний Берлін радянські офіцери зупинили військові автомобілі США і дозволили поліції НДР їх оточили після того, як пасажири відмовилися продемонструвативантаж. Військовий комендант Берліну від США привів танкову групу у стан бойової готовності і висловити різкий протест. СРСР змушений був відступити. Проте все ж таки сподівався розв'язати питання за допомогою погроз .

Весь ажіотаж з побудовою муру розглядався насамперед в радянській періодиці як «розгортання діяльності різноманітних мілітаристських організацій, проведення різних зібрань, з'їздів, мітингів та інших зборищ, що знаходилося в протиріччі з чотиристоронніми угодами великих держав та представляло собою грубе порушення суверенітету НДР»   .

Перемога на президентських виборах в листопаді 1960 р. Джона Фітцдже- ральда Кеннеді знову підняла берлінську проблему. Президент Сша підкреслював, що США будуть «постійно зупинятися на краю прірви, поки проблема Берліну не буде вирішена»11. Віденьска зустріч М. Хрущова і Дж. Кеннеді в червні 1961 р., що керівники і СРСР та США, будуть прагнути змінити пріорітети щодо таких проблем холодної війни, як роззброєння та розмежування сфер впливу (зокрема Кеннеді намагався пояснити погіршення відносин з СРСР поширенням ідей комунізму та національно-визвольними рухами, спрямованими ультралівими угрупуваннями, що почали заважати американським інтересам, як-то на Кубі, Латинській Америці, Африці, Південно-Східній Азії)  . Проблема Західного Берліну та існування на той час на німецькій землі двох держав, що входили до двох протидіючих військово-політичних блоків, так і залишилися невирішеними. Сторони зуміли домовитися тільки стосовно Лаосу .

Відновити контроль над кордонами з ФРН і Західним Берліном стало завданням номер 1 партійного керівництва СЄПН . Бонн, треба відзначити, теж накалював ситуацію. Так 25 травня 1961 р. Рада Безпеки Європейського Союзу зняла ряд військових обмежень з ФРН, а в черні 1961 р. політичні нападники Кеннеді, Дін Ачесон, сенатори Дірксен та Бріджес, вимагали від президента більш «агресивної позиції у відносинах зі Сходом». 1 серпня 1961 р. збройні сили НАТО в Європі були приведені у бойову готовність Термін служби в західнонімецькій армії був збільшений з 12 до 18 місяців, призивалося 20 тис. резервістів, укомплектування дивізій особистим складом збільшувалося з 80 до 100%  .

Ці мірі керівництво НДР використовує, як ми бачимо в повній мірі. Тим часом, із серпня 1961 р. на захід із НДР і Східного Берліна утекли 47 433 особи. Але офіційно, на міжнародній прес-конференції в Східному Берліні 15 червня 1961 р. голова державної ради НДР Вальтер Ульбріхт відповів на запитання західнонімецької журналістки так: «Я розумію ваше питання, так що в Західній Німеччині є люди, які хотіли б, що ми примусили будівельників столиці НДР споруджувати стіну. Я не знаю, чи хтось про це думав. Будівельники нашої столиці займаються переважно житловим будівництвом, і до цього вони докладають зусиль. Ніхто не збирається будувати стіну!» Після публікації цього інтерв'ю кількість утікачів значно збільшилася .

3-5 серпня 1961 р. у Москві відбулася нарада перших секретарів ЦК комуністичних та робітничих партій країн – учасників Варшавського мирного договору, які обговорювали положення, що склалося . Ця нарада оголосила свій вирок проблемі, яка і так стала фактом: «готовність всіма заходами сприяти досягненню погодженого з західними державами мирного врегулювання з двома німецькими державами». Тут, як ми бачимо і остаточна вирішена проблема Західного Берліну – спорудження муру і мало стати тією ланкою, що створює «необхідні кроки, що забезпечують безпеку країн соціалістичної співдружності».

Вранці 13 серпня 1961 р. керівництво СЄПН наказало будувати стіну, яка, як ми вже знаємо, закрила східний сектор від західного . Ескалація конфлікту між блоками досягла свого апогею . За цими будівничими роботами наглядали сили Народної поліції та Національної Народної армії (ННА). Будь-яке транспортне сполучення між обома частинами Берліну, так само як і в 1948 р. було унеможливлено . Одночасно влада НДР на всіх кордонах із Західним Берліномта Федеративною Республікою запровадила суворі перевірки . Як потім відмічалося в літературі, зокрема у науковій: «Радянський Союз надав братську допомогу НДР в відбитті спробам США перешкодити встановлення міцного кордону між НДР та Західним Берліном. Військовий шантаж, розрахований на слабонервних провалився. У Вашингтоні зрозуміли, що грають з вогнем, що провокування в Берліні військового зіткнення може закінчитися прикро для Заходу. Берлінська криза була ліквідована» .

18 серпня 1961 р. федеральний уряд був змушений зняти свої заперечення проти поновлення переговорів між великими країнами. Присутні 15-16 вересня 1961 р. у Вашингтоні міністри закордонних справ США, Великобританії, Франції та ФРН висловилися за переговори з Радянським Союзом. Після цієї наради було об'явлено, що західні держави «прагнуть договоритися з Росією щодо мирного врегулювання берлінської кризи» .

У Федеральній республіці у вересні 1961 р. набила обертів передвиборча кампанія до виборів у бундестаг. Тим-то лідери партії були надто заклопотані передвиборчою кампанією. Втім, усі вони були одностайні у своєму прагненні не допустити ескалації інциденту й утримати населення від стихійних акцій. Віллі Брандт, чинний бургомістр Західного Берліну, виступив проти демонстрації, адже її учасники охоче знесли б встановлені загорожі і блокувальні обладнання. Федеральний канцлер Конрад Аденауер, зі свого боку, намагався вгамувати пристрасті й відповідальним чином впливав на західні держави; він і далі проводив виборчу кампанію і тільки 16 серпня навідався з візитом у нині розділений Берлін – учинок, який не сприйняла громадськість Західної Німеччини .

Берлінський мур, побудований 13 серпня 1961 р., був, насамперед, перепоною для еміграції громадян НДР, а не захистом від агресії із Заходу. На відміну від керівництва СЄПН радянський лідер М. Хрущов вважав «огороджування» західних секторів лише тимчасовим заходом, від якого слід відмовитися після підписання мирного договору і створення вільного міста, тому що відпаде необхідність зупинити потік біженців .

Якщо ж ми візьмемо внутрішньополітичний чинник – закриття секторного кордону створювало для НДР сприятливіші умови. В ситуації, коли був утворений закритий кордон, в Берліні молоді люди з НДР фактично втратили можливість утекти від призову до Народної Національної Армії. У вересні уряд

НДР ухвалив загальний закон про оборону і 24 січня 1962 р. введено загальну військову повинність .

Федеральному урядові та західним державам довелося лише споглядати за цим актом насильства, протест західних союзників проти за цим актом, як писали в західнонімецькій пресі «насильства», протест західних союзників проти будівництва стіни ніяк не діяв . Це можна пояснити декількома факторами: по- перше, не зважаючи на протест президента США Дж. Кеннеді, США вже встряли у війну у В'єтнамі, в той самий час, коли будувався мур, вже відправлялися загони рейнджерів та щойно утворених «зелених беретів» у Республіку В'єтнам (РЮВ), по-друге перемога кубинських революціонерів на чолі з Фіделем Кастро та Ернесто Че Геварою на Кубі у 1959 р. сприяла утворенню «ще однієї комуністичної державі» прямо під боком у США, де перша завжди (мається на увазі з XIX ст.) була в сфері її інтересів. І нарешті, по третє, розпочинати другу ескалацію конфлікту через Берлін, було не інтересах США та її союзників по НАТО. Берлінський мур, таким чином лише декларував те, що і так стало фактом: окупована союзниками Німеччина стала, можливо проти її волі, заручником, якщо можна так сказати холодної війни 1945-1991 рр. До того ж, завдяки роботі своїх таємних агентів, союзники вже давно були проінформовані про можливість проведення блокувальних акцій. Уже на початку літа 1961 р. вони повідомляли Радянському Союзові, що готові надати своїм союзникам відносну свободу дій у східному секторі Берліна. СРСР пристав насамперед на ізоляцію НДР, оскільки не бачив іншого варіанта, на стабілізацію економічної ситуації в НДР. Період початку 1970-х років, коли проголошення політики розрядки і новий політичний курс уряду В. Брандта щодо поліпшення відносин зі Сходом, в том числі визнання східного кордону з ЧСР, ПНР та зокрема, важливе визнання НДР, так само як і ФРН окремої суверенної держави, став в повній мірі результатом протистояння у 1958-1963 рр. навколо Західного Берліну.

Отже, ми можемо визначити наступні характерні риси Берлінської кризи 1959-1963 рр. Для німців, як західних, так і східних, почалася нова епоха,, немовби з чистого аркушу. СЄПН зміцнила свої позиції. Незважаючи на протести в ФРН, Західний блок відтепер де-факто визнав існуючий стан речей: існування двох німецьких держав і муру, який їх розділяв, а й від сьогодення і межу між двома військово-політичними блоками – НАТО та ОВД. Відчуваючи свою міць, НДР отримала дозвіл на збільшення у січні 1962 р. Національної Народної Армії (ННА НДР) з 100 до 140 тис. «Послуги німецької народної поліції, департамент паспортно-реєстрації або реєстрації відомств; застосовувати списки на придбан-ня, в яких призовники за роком народження, в алфавітному порядку, які включені... « .

Радянський Союз виступив гарантом військової безпеки після завершення Берлінської і Карибських (Кубинських) криз, і відтепер на ННА покладалося виконання внутрішньополітичних функцій. Це дозволило СЄПН, спираючись на силові структури, здійснювати більш гнучкий контроль над східнонімецьким суспільством.