Біхевіористський підхід до розуміння провини

«Зв’язок між стимулом (Б) і реакцією (Я) посилюється, якщо є підкріплення, – уточнює «Закон ефекту» Е. Торндайка [1], – або позитивне (подяка, матеріальна винагорода, отримання бажаного результату, інші форми заохочення), або негативне (критичні зауваження, покарання, біль та ін.). З очікування позитивного підкріплення найчастіше випливає правова поведінка, хоч іноді у людини домінує бажання передусім уникнути негативного підкріплення (маргінальна поведінка). Корисна дія, яка приносить задоволення, закріплюється і підсилює зв’язок між ситуацією та реакцією, а шкідлива дія, що викликає незадоволення, послаблює цей зв’язок і зникає. Змінюючи стимули і підкріплення, ми програмуємо людину на необхідну поведінку, адже її реакції (дії, поведінка) наперед відомі.

Людська поведінка, згідно з біхевіо- ристським підходом, визначається своїми наслідками. Соціальне середовище (соціальне оточення, умови життя тощо) впливає на формування цієї поведінки, людина від нього залежна. Можна навіть зробити припущення, що провина є побічним чинником такої соціальної дії. Кожній ситуації, продовжують біхевіористи, відповідає певна поведінка, а звідси і висновок – винуватій ситуації людини відповідає і винувата її поведінка, механізм якої опосередкований соціальними (дещо забігаючи наперед, «і біологічними» [2]) факторами. Підтвердження цієї тези знаходимо у Б. Ф. Скіннера [3, с. 16-23], в розробленій ним техніці модифікації поведінки. На його думку, процес розвитку провини відбувається здебільшого під впливом навчання (оперантна поведінка). У людини, внаслідок того, що хороші вчинки постійно винагороджуються, а погані – осуджуються, виникає відчуття (розуміння, знання), яка поведінка правильна, а яка – ні [4, с. 573-574]. При цьому підкріплена поведінка прагне повторитися, а поведінка непідкріплена чи карана має тенденцію не повторюватися чи стримуватися.

Інакше кажучи, почуття провини є страхом, що охоплює індивіда після скоєння проступку, за який він колись вже карався. Швидкість же, з якою оперантна поведінка

Ускладнення традиційної біхевіористської формули «стимул – реакція» (Б – Я) через введення проміжних змінних (психічних процесів індивіда, які залежать від його спадковості, фізіологічного стану, минулого досвіду і природи самого стимулу), що опосередковують реакцію організму на середовище, знаменує перехід до необіхе- віоризму. Згідно з удосконаленою формулою «стимул – проміжні змінні – реакція» (Б – І – Я) стимули почали позначатися як незалежні змінні, а реакції – як залежні.

Нейробіологічні, нейрофізіологічні, електрофізіологічні, неврологічні, фізико-хімічні та ін. аспекти порушених проблем біхевіоризм не чіпає. із засвоєння почуття провини формується і зберігається, переважно залежить від режиму та якості застосовуваного підкріплення. Зокрема покарання, мета якого – спонукати людину не поводитися певним способом, у короткостроковій перспективі зменшує вірогідність того, що проступок повториться. І це, звісно, співзвучно з метою охорони правового порядку.

З цього приводу Д. Мошер вважає доведеним, що люди, які порушують релігійні, моральні, етичні принципи, перебувають під великим впливом реального чи потенційного зовнішнього покарання (страху) і під дією внутрішнього покарання (провини). Складовими поведінки, що викликає страх і провину, на його думку, є: а) цінність мети; б) сила очікування зовнішньо опосередкованого покарання (збуджуючі страх умови) ; в) сила очікування опосередкованого собою покарання за порушення засвоєних стандартів правильної поведінки (провини). Остання складова (в) трактується ним як функція історії соціального навчання індивіда, а проведені ним експериментальні дослідження довели, що переживання провини буває трьох видів: 1) ворожа провина; 2) сексуальна провина; 3) моральна провина. Високий ступінь провини схильний подавляти ситуаційні впливи детермінації поведінки [5; 6; 7]. Звідси стає очевидним, яку роль відіграла провина в еволюції людини і суспільства. Не випадково К. Іза- рд зауважує: «Переживання провини було розплатою за безглузду агресію та безладне сексуальне життя, що забирає багато енергії. Очікування провини стає засадою особистісної відповідальності. Емоція провини разом із емоцією сорому лежить в основі почуття соціальної відповідальності і стає розплатою за проступки. Специфічна функція емоції провини полягає в тому, що вона стимулює людину виправити ситуацію, відновити нормальний перебіг речей. Якщо ви відчуваєте себе винуватим, то у вас виникає бажання загладити свою провину або хоча б перепросити людину, перед якою ви завинили. Така поведінка – єдиний ефективний спосіб розв’язання внутрішнього конфлікту, породженого провиною. Ці функції провини актуальні і в сучасному житті. Без провини і сорому люди не дотримувалися б норм моралі та етики» [4, с. 563].

Зв’язок між провиною і страхом відзначають й інші біхевіористи. Серед них О. Маурер, який, будучи прихильником теорії навчання, не заперечує конституціональних умов або вроджених нахилів, що зумовлюють здібність до навчання провині, але провідну роль у процесі навчання провині все ж таки відводить дисципліні та покаранню. На його думку, навчанню провині сприяє відчуття індивідом того, що дисципліни дотримується та до відповідальності притягується і той суб’єкт, який нав’язує порядок та/чи карає за його порушення [8]. У руслі цих міркувань лежить розуміння Д. Ангером провини як двохкомпонент- ної емоції . Перший компонент – вербально-оціночна реакція індивіда («Я не повинен був цього робити!»). Індивід негативно ставиться до себе, звинувачує себе за скоєний проступок, усвідомлений ним, або за порушення своїх моральних принципів. Визнання провини («неправильного» вчинку), неправоти або зради своїх переконань породжує другий компонент – вегетативно-вісцеральну реакцію з цілою гамою болісних і доволі стійких переживань, що надокучають людині: докори сумління, сором перед тим, кого образив, страх втратити близьку людину, смуток у зв’язку з цим. Щоправда, зауважує він, можливе і каяття без емоційної реакції, суто формальне, зовнішнє, нещире, на рівні звички, або ж як розумовий, холодний висновок [9, с. 157; 10, с. 203].

Від поглядів Д. Ангера майже не відрізняється розуміння провини Б. Маером: емоція провини є двохкомпонентним утворенням – єдністю вербальної оцінки та емоційно-вісцеральних реакцій, здебільшого пов’язаних зі страхом. Провина – різновид занепокоєння, яким переймається особа під загрозою втрачання любові та інших подібних покарань за негідну поведінку. Її переживання, наголошує Б. Маер, може змусити людину забажати покарання. При цьому він розділяє висновок Д. Мошера про те, що схильність індивіда до зовнішніх оцінок своєї поведінки залежить від того, наскільки розвинута у цього індивіда здатність відчувати провину. Чим більш вироблена остання, тим менш чутливим до зовнішніх оцінок є індивід. Розуміння правильності чи неправильності самого вчинку визначає характер поведінки такого індивіда.

На дефіцит провини звертає увагу Б. Маер, аналізуючи психопатію як аномальний особистісний стан. Той факт, що психопати схильні до скоєння асоціальних дій, зокрема проміскуїтету, є, на його думку, доказом їх нездатності до відчуття провини. У дитинстві вони або були повністю позбавлені батьківської любові і піклування, або ж зовсім не мали досвіду морального виховання, пов’язаного з відносинами любові. Тому психопати майже щирі у недостатньому розумінні того факту, що їх дії можуть ображати інших чи завдавати їм шкоди. Стійкість до спокус, переконаний Б. Маер, розвивається в процесі опанування способів заперечення, відхилення, а здатність до дотримання моральних норм – у результаті наслідування поведінки батьків. Експерименти М. Хоффмана [11; 12] і Г. Зальцштайна [13; 14] довели це і навіть продемонстрували, що апеляція до співчуття дитини, до її емпатійних здібностей більш ефективна в процесі навчання провині, ніж фізичне покарання чи погроза позбавити дитину батьківської любові. Якщо дитина сприйме цю загрозу як ймовірність розлучення з любимими батьками, то, мабуть, вона викличе у дитини переживання смутку або страху, якщо дитина ставиться до батьків передусім як до своїх захисників [10, с. 185-189].

Висновки. Отже, як ми переконалися, біхевіоризм окреслив потребу в розширенні розуміння предмета психології та увів у коло проблематики предметної сфери останньої поведінку людини, що зводиться до зовнішніх її проявів. Розроблені ним теорії навчання стали основою для розвитку методичних підходів поведінкової психотерапії. Навчання розглядається як процес і результат набуття індивідуального досвіду, знань, умінь і навичок, як прояв певних способів поведінки в умовах дії конкретних подразників, іншими словами, навчання – систематична модифікація поведінки під час повторення однакової ситуації. Люди схильні наслідувати поведінку інших людей з урахуванням того, наскільки сприятливими можуть бути результати такого повторення для нас. Вони вимушені постійно передбачати наслідки своєї поведінки шляхом самостійної оцінки. У навчанні ж провині провідна роль відводиться дисципліні і покаранню, а також механізмам ідентифікації та наслідування, хоча значення конституціональних передумов або вроджених здібностей в процесі засвоєння моральних норм також не заперечується. З іншого боку, через механістичне трактування поведінки людина втрачає свою активну діяльнісну сутність й постає як істота, що реагує.