Центральні банки

 

1. Виникнення центральних емісійних банків

2. Статус та основи організації центральних банків

3. Основні напрями діяльності центральних банків

4. Операції центральних банків

 

1. Призначення і створення центральних банків

У ринковій економіці центральний банк посідає особливе місце, він є ключовою ланкою, ядром грошової і банківської систем. У різних країнах цей банк називається по-різному із застосуванням таких означень, крім центрального, як національний, державний, резервний, або має скорочену назву – Банк Японії, Банк Франції.

Центральні банки можуть мати різну форму власності:

• державну (Німецький федеральний банк, Банк Англії) ;
• акціонерну, з участю держави у формуванні капіталу (Банк Японії) ;
• акціонерну, без участі держави у формуванні капіталу (федеральні резервні банки у США).

Форма власності центрального банку не має принципового значення для його функціонування, оскільки цільова спрямованість діяльності центрального банку визначається не інтересами його власників, а інтересами всього суспільства.

Центральні банки у їх сучасному розумінні були створені у ХХ ст., що пов язано з процесом демонетизації золота – поступовий процес втрати золотом функцій грошей. У 30-і роки були ліквідовані всі форми золотого стандарту у внутрішньому обороті країн.

Юридично демонетизацію золота було закріплено другою поправкою до Статуту МВФ.

Зміни до Статуту МВФ були внесені на підставі угоди між країнами – членами МВФ, підписаної в 1976 р. у м. Кінгстоні (Ямайка) і ратифікованої необхідною кількістю країн у 1978 р. Поправки до Статуту скасували офіційну ціну золота і золоті паритети.

У сучасних умовах в усіх країнах в обігу перебувають лише неповноцінні гроші – паперові гроші й монети з неблагородних металів.

Демонетизація золота спричинила:

- перехід від системи обігу повноцінних грошей (саморегулівної системи)   до системи обігу неповноцінних грошей, які не мають власної реальної вартості і не обмінюються на повноцінні гроші, зокрема на золото;

створення спеціального органу державного управління – центрального банку, основним призначенням якого стала не тільки емісія грошових знаків, а і забезпечення регулювання їх обігу;

запровадження особливого емісійного механізму (грошово-кредитної політики), який дає можливість узгоджувати емісію грошей зі зміною потреб економіки в платіжних засобах і завдяки якому держава в особі центрального банку має можливість активно впливати не тільки на грошово-кредитну сферу, а й на реальний сектор економіки.

Поняття «центральні банки» почали застосовувати, починаючи з 20-х років XX ст.

Створення центральних банків відбувалося двома шляхами.

Еволюційний шлях – поступове перетворення емісійного банку країни у центральний банк. Цей шлях характерний для країн, в яких на початок XX ст. вже існували емісійні банки (Франція, Великобританія, Швеція). Становище емісійного банку у ролі центрального банку змінювалося поступово в міру того, як він брав на себе або йому делегували певні повноваження (функції), наприклад зберігання резервів комерційних банків, кредитна підтримка банків, управління державним боргом тощо.

Другий шлях – директивний – створення центрального банку на основі

спеціального закону, який передбачає особливий статус новоствореного банку з моменту його заснування. Цей шлях характерний для розвинутих країн, в яких з тих чи інших причин на початок XX ст. не існувало єдиного емісійного банку (наприклад, США), а також для колишніх колоній і постсоціалістичних країн, які у XX ст. створювали національні банківські системи за принципом дворівневої побудови.

2. Статус та основи організації центральних банків

Центральний банк – це державний орган.

Під правовим статусом центрального банку розуміють його роль і місце в системі інших державних органів, які закріплені на конституційному і законодавчому рівнях.

Основні положення, що визначають статус центрального банку:

• порядок визначення основних завдань центрального банку;
• характер взаємовідносин центрального банку з органами державної влади;
• рівень економічної незалежності центрального банку;
• порядок призначення керівництва центрального банку.

1. Завдання центрального банку – це об'єктивно обумовлені цілі, досягнення яких він повинен постійно прагнути.

Основні завдання центрального банку в багатьох країнах визначаються на законодавчому рівні у спеціальному законі, що регламентує діяльність центрального банку:

• забезпечення стабільності національної грошової одиниці (цінової стабільності) і таким чином сприяння (опосередковано) стабільному економічному зростанню;
• сприяння ефективному розвитку банківської системи та її
• надійності;
• забезпечення безперебійного та ефективного функціонування платіжної системи країни.

2. Взаємовідносини центральних банків з органами державної влади характеризуються певними відмінностями в різних країнах. У сучасних умовах у країнах з розвиненою ринковою економікою, як правило, передбачається підзвітність центральних банків законодавчим органам державної влади.

У більшості таких країн центральні банки мають певну незалежність від виконавчих органів державної влади. Так, статут Європейського центрального банку (ЄЦБ) передбачає, що Банк не може отримувати ніяких інструкцій від політичних органів Європейського Союзу (ЄС) і національних урядів, а останні зобов'язані не порушувати принципу незалежності ЄЦБ.

Такі самі вимоги щодо взаємовідносин центральних банків і виконавчих органів державної влади були внесені в закони, що регламентують діяльність центральних банків країн ЄС.

Незалежність центрального банку як обов'язкового елементу передбачає його самостійність у визначенні та реалізації грошово-кредитної політики. При цьому незалежність центрального банку розглядається як гарантія його ефективної діяльності, тобто як гарантія проведення банком виваженої грошово-кредитної політики, спрямованої на забезпечення стабільності національної грошової одиниці і зорієнтованої на перспективу.

Проте слід