Держава – церква – суспільство в радянській Україні: теоретико-методологічні засади дослідження

Формулюючи тему, визначаючи обуєкт і предмет, дослідниця враховувала ступінь вивчення проблеми та пріоритетність міждисциплінарних проектів, на якій наголошували учасники Другого Міжнародного наукового конгресу українських істориків „Українська історична наука на сучасному етапі розвитку» (Кам-уянець-Подільський, 17-18 вересня 2003 року). Зокрема, академік НАН України В. Смолій, зауваживши, що історія як наука надалі не може результативно розвиватися, лише в межах подієвого вивчення цивілізаційного процесу, послідовної реконструкції його причинно-наслідкових виявів у різних хронологічних періодах, наголосив: „Охопити цей процес у всій його багатомірності та багатогранності можливо лише через паралельне дослідження його як історичної обуєктивної, так і субуєктивної реальності у колективному сприйнятті певних суспільних страт і цілих соціумів»[1, с 33].

Починаючи з останнього десятиріччя XX сторіччя і до теперішнього часу спостерігається активізація досліджень з історії державно-церковних відносин в Україні. Якщо концептуальність радянської історіографії базувалася на партійно-класовому спрямуванні вивчення проблеми, то перед новітньою українською історіографією постала проблема розробки та реалізації нового методологічного інструментарію та переосмислення подій. На деякий час основним завданням дослідників стала ліквідація „білих плям» історії, у тому числі й ла-кунарності проблеми державно-церковних відносин на різних етапах радянської дійсності. При цьому основна увага при дослідженні теми акумулювалася на політиці компартійно-радянського керівництва щодо нищення церкви та викорінення релігійного світогляду.

Аналізуючи методологічне підґрунтя сучасної історіографії визначеної теми, можна говорити про значні напрацювання істориків як у тематичному діапазоні, так і фактологічному наповненні. Основним надбанням у розробці проблеми було осмислення процесів у контексті подієвої історії, що можна вважати цілком виправданим з огляду на існуючі фактологічні лакуни, зокрема стосовно періоду 1917 – 1930-х років. Ми свідомі того, що методи та методологія позитивістської історіографії далеко ще не вичерпали себе, тим більше з огляду на відкриття цілого пласту невідомого документального матеріалу, можливості роботи українських вчених у зарубіжних архівосховищах тощо.

Водночас концептуальні побудови робіт не відрізняються багатобарвністю, базуючись на доволі усталеній парадигмі державно-силових методів у вирішенні проблеми взаємин держави і церкви в радянській Україні перших десятиліть утвердження більшовицького режиму.

Ще однією доволі прикметною рисою історіографії останніх років був розгляд порушеної теми у дихотомічній площині „держава – церква». Це дало можливість сформувати уявлення про дії владних структур стосовно церкви та відтворити інституціалізацію самої церкви (зокрема і через посилення інтересу до проблематики). Позатим, історики не приділяли належної уваги суспільному чиннику (настроям суспільства, його реагуванню на процеси утвердження більшовицького атеїзму, порушенням усталених норм соціуму, морально-ціннісним імперативам тощо).

Дослідниця пропонує нове концептуальне переосмислення історії державно-церковних відносин в радянській Україні 1917 – 1930-х років через впровадження соціального дискурсу, а відтак розгляду проблеми у площині „держава -церква – суспільство». Базова теза концепції автора: впровадження більшовицької моделі державно-церковних відносин стало можливим не лише через іманентні природі більшовизму, а відповідно – і характеру держави риси, але й через стан самого суспільства. При цьому авторка зважає на те, що історична концепція створюється на основі історичної гіпотези і є головним задумом, провідною ідеєю дослідження, за допомогою якої обгрунтовуєтьсяя вибір обуєкта і предмета дослідження, здійснюється формулювання проблеми, аргументація принципових понять, які в сукупності творять чітку схему, своєрідний каркас історичного дослідження.

Історична гіпотеза, як форма наукового історичного пізнання, спрямована на раціональну організацію історичного дослідження. З погляду логічного історична гіпотеза є сукупністю висловлювань, що мають характер припущень, сформованих на підставі існуючих фактів щодо істотних відношень і звуязків, вірогідних для досліджуваного обуєкта [2, с 73, 205]. Виходячи з визначеного обуєкта дослідницької проблеми, основою конструкції гіпотези стало твердження про складність, суперечливість і багатовимірність процесів досліджуваного періоду і, зокрема, утвердження більшовицької моделі відокремлення церкви від держави. Вивчення джерельної бази проблеми дозволило відтворити подієво-фактологічну основу процесів розглядуваного періоду і порушити питання про каузальність процесів у ракурсі: „чому це стало можливим?». Відповідно було висунуте припущення, що відповідь слід шукати саме у площині „суспільство» (яким були його характерні риси, що визначало його світоглядні уявлення? як воно реагувало на процеси секуляризації? якими були морально-ціннісні імперативи? у чому виявився трансформаційний злам в контексті порушеної проблеми?).

Зрозуміло, що необхідність обгрунтування гіпотези стимулювала розширення емпіричної бази дослідження, а водночас спонукала до поглиблення теоретизації історичного пізнання, пошуку нових концептуально-доказових побудов, розвитку понятійного апарату, розширення номенклатури стратегії та методологій розуміння історичних явищ.

Висунення історичної гіпотези призвело до усвідомлення того, що объективна реконструкція історичного процесу потребує вивчення соціального фактора, але не в цілому, а в контексті порушеної дисертантом проблеми. Авторка свідома того, що даний контекст поглиблення дослідницького інтересу спонукав до розширення предметного поля за рахунок актуалізації відповідного предметного поля соціальної історії. Останнє, в свою чергу, обумовило необхідність адаптації для реалізації дисертаційного проекту методів і наукових прийомів соціальної антропології, соціальної психології, соціології релігії, філософії та ін. При цьому авторка виходила з того, що саме міждисциплінарний синтез становить одну з особливостей методологічної конструкції її дослідження.

Значимість звернення до соціальної історії в нашому дослідженні полягає в тому, що це дає можливість наблизитися до розуміння процесів 1917 – 1930-х років в Україні, і, зокрема, спробувати пояснити обумовленість реалізації більшовицької