Державне регулювання зайнятості в розвинених країнах світу

Програма під назвою « Новий початок для Америки, Програма економічного відродження « передбачала загальне зниження податку на 23%, надання великих податкових пільг корпораціям, обмеження і в перспективі мінімізація ролі бюджету в національній економіка в першу чергу за рахунок скорочення соціальних фондів, згортання державного регламентування господарської діяльності (« дерегулювання «) і приватизацію окремих сегментів економіки. Істотний поворот в економічній стратегії панівного класу пояснювався насамперед неможливістю одночасно боротися на двох фронтах – проти інфляції і проти безробіття. Застосовувалися різними американськими адміністраціями методи регулювання економіки на час пом'якшували одні про творіння ціною загострення інших, деформували процес накопичення капіталу. Результатом державного втручання в економіку стало поєднання низьких темпів, економічного зростання і високого рівня інфляції.

Адміністрація Рейгана висунула іншу стратегію; регулювання, основою якої була « вивільнення частнокапиталистической ініціативи від сковували її державних послуг». Видний американський економіст Л. Лаффер вважав, що «інфляція викликається підвищенням податків». В результаті розширилися виробничі потужності, оживлялося виробництво, збільшувалася зайнятість, а разом з цим і росли доходи держави (« крива Лаффера»).

Разом з тим вже в середині 80 -х років стало цілком очевидним, що ніякого демонтажу державного втручання в економіку не відбулося. Хоча частка податкових надходжень у ВНП дещо знизилася, загальні розміри федерального бюджету і його частка в ВНП продовжували зростати. Напрямок грошово- кредитного регулювання змінилося, але проводилося воно так само активно. Бурхлива діяльність держави спостерігалася в області податково -бюджетної політики. Вважаючи необхідним послабити вплив держави на економіку і на ринок робочої сили, розглядаючи як і раніше боротьбу з інфляцією як головне завдання, адміністрація США стала разом з тим приділяти велику увагу проблемі боротьби з безробіттям. Нова політика федерального уряду в сфері зайнятості була відзначена відходом від централізованого довгострокового регулювання та перенесенням акценту вирішення цієї проблеми на місцеві органи влади. Мова, таким чином, йшла не стільки про зменшення, скільки про зміну форм державного втручання в економіку. На передній план тепер висувалися непрямі методи регулювання.

 

 

 

Український ринок праці має свої особливості. Йдеться про ті з них, що виявились упродовж 90-х років ХХ ст. Акцентування уваги саме на цьому періоді зумовлене тим, що раніше в Україні існувала інша економічна система. Передусім, необхідно згадати про те, що у спадщину від командно-адміністративної системи СРСР наша держава отримала неефективну економіку у стані кризи, що розпочалася задовго до здобуття незалежності. Наприклад, середньорічні темпи приросту ВВП в Україні у 1961-1965 pp. становили 6, 9%, у 1971-1975 – 5, 6%, а у 1981-1985 – 3, 3%. У 1986-1990 pp. цей показник навіть без урахування зміни цін становив 1, 9%. Загалом упродовж 1961-1990 pp. середньорічні темпи приросту ВВП і національного доходу знизилися утричі. Україна ж після розпаду СРСР отримала економіку, у якій зайнятість у сфері послуг була на 20-40% меншою, а у сільському господарстві у 3-6 разів та промисловості у 1, 5-2, 0 рази вищою, ніж відповідні показники у розвинутих країнах світу. Таке співвідношення між різними секторами зайнятості було зумовлене пануванням марксистської доктрини, що передбачала необхідність випереджувального розвитку засобів виробництва порівняно з предметами. У процесі формування національного ринку робочої сили треба виділити два етапи (+ нинішній етап). Перший етап (1991-1994) характеризували трудодефіцитна кон'юнктура, що сформувалась за часів командно-адміністративної економіки СРСР, та наявність вільних робочих місць, кількість яких у 1, 5-2, 0 рази перевищувала кількість зареєстрованих безробітних. Як наслідок, упродовж цього періоду вкрай низькими були рівень офіційного безробіття (0, 1-0, 3%) та коефіцієнт навантаження на одне вільне робоче місце (0, 42-0, 60). Зрозуміло, що така ситуація, за умови зниження у 1991-1994 pp. реального ВВП на 40% була можлива лише завдяки фінансовій підтримці з боку уряду збиткових підприємств. Видатки державного бюджету на так звану підтримку народного господарства у 1993-1994pp. становили 11, 2% та 21, 4% ВВП2. Політика штучного стримування безробіття за допомогою адміністративних важелів призвела до зростання дефіциту державного бюджету (у 1994р. – 9, 3% ВВП), для покриття якого уряд, зазвичай, вдавався до найпростішого методу – емісії грошей. Такі заходи генерували високу інфляцію і, як наслідок, ціни упродовж 1992-1993pp. значно зросли. Другий етап формування національного ринку робочої сили (1995- 2001) пов'язаний з проведенням жорсткої обмежувальної монетарної та фіскальної політики, що були спрямовані на подолання інфляції та збалансування фінансової системи. Шляхом скорочення упродовж цього періоду бюджетних видатків на фінансування економіки з 21, 4 до 6, 5% ВВП урядові вдалося зменшити дефіцит державного бюджету до 1, 5% ВВП. У результаті середньомісячні темпи інфляції знизилися з 14, 4% у 1994р. до 1, 5% у 1999р. Проте такі дії не супроводжувалися структурними реформами і призвели до дисбалансу на ринку праці: кількість безробітних почала перевищувати кількість вакансій, унаслідок чого рівень навантаження