Деякі актуальні питання ціннісно-оцінкового пізнання в контексті гносеологічної взаємодії принципу системності і принципу еклектики (плюралізму)

Ключові слова: принцип системності, принцип еклектики, ціннісність, ідеал, масштаб оцінювання.

 

Сучасну соціологію навряд чи можна вважати гносеологічно однорідною соціальною наукою. Її мультипарадигмальність сприймається сьогодні ледве не як аксіома, а саме вона й свідчить про внутрішню структурно-функціональну багатоякісність соціології. Дисципліна настільки урізноманітнилася, подалася вшир і вглиб, що охопити єдиним аналітичним поглядом всю масштабність її пізнавального процесу надзвичайно важко, а то й практично неможливо.

До речі, таких спроб не вчиняють ні епістемологія, ні філософія, ні сама соціологія, якій конче потрібно контролювати власний дослідницько-пізнавальний процес, аби не демонструвати себе абсолютно не керованою когнітивною стихією. Наука – все таки керований процес та інститут.

Очевидно, на заваді системним організаційним тенденціям в соціології стоять чимало чинників, але, гадаємо, головний серед них – слабкість, а то й відсутність загально- дисциплінарного системоутворюючого принципу, котрий «уклав» би соціологію як компактну, мультиблокову систему знань, що органічно координують і кооперують одне одного. Системність гігантської суми знань, якою є соціологія, була б найоптимальнішою формою їх поєднання та організації, всередині якої не припинялася б динаміка інтеграції та диференціації когнітивного багатства соціології, тобто, зрештою, продукування (виведення) знань із знань. Картина соціального світу теж поставала б системно-цілісною і компактною. Однак поставала б, якби соціологія була системою, а не конгломератом знань. В літературі навіть зроблено висновок про те, що соціологія значною мірою ігнорує загальну теорію систем [1], без чого не слід очікувати ні появи сучасної концепції соціології як науки, ні надійного счеплення парадигмальних напрямків розвитку цієї дисципліни, які механічно, штучно стикаються один з одним. Крім того, якщо соціологія не є системою знань, то важко повірити, що в ній немає нічого невипадкового, несоціологічного, яке проникло у соціологію і деформує її, видаючи себе за складову соціології.

Отже, соціологія швидше системоподібна, аніж системна наукова дисципліна, і це означає, що системоутворюючий принцип діє в ній украй обмежено. У зв’язку із зміною ідеалу науковості, що ґрунтувався на діалектичному синтезі, загальній теорії систем, на першу гносеологічну позицію наприкінці ХХ ст. висунувся принцип еклектики, який шляхом приєднання знань до знань комбінує їх у форму «розсипчастого» мозаїчного комплексу і тим самим утримує соціологію як певну мультипарадигмальну цілісність. При цьому фіксуються переважно гетерогенні характеристики реальності.

Слід сказати, що загальний принцип системності і загальний принцип еклектики (плюралізму) – два протилежні інструменти пізнання, що не лише заперечують, а й передбачають один одного [2]. Перший утверджує у пізнанні моністичну лінію, що ґрунтується на редукції (через систематизацію, синтез, узагальнення, типізацію і т. д.) множинного, складного, диференційованого до більш простого синтетичного, загального, типового, тобто відбувається ідеальне приведення багатоманітного до одноманітного.

Другий принцип (плюралізму) ґрунтується на ідеї абстрактної множинності. Він спрямовує пізнання на освоєння мозаїчних, багатоякісних, неоднорідних, навіть парадоксальних об’єктів, сукупнісне нагромадження знань про них, опис через застосування різних дисциплінарних мов, термінів, понять. У таких когнітивних комплексах не відбувається синтез, тобто зведення багатоманітного до простого одноманітного, всякий раз спосіб цього синтезу методологічно й теоретично має знаходити дослідник, якщо він бажає розвивати плюралістичний комплекс знань у певному напрямку. Звісно, для цього йому належить віднайти єдине теоретичне начало. Якщо ж його знайти не вдається, то залишається один логічний крок – звести комплекс до так званого обмеженого багатоманіття і тим самим висвітлити тільки певну частину властивостей мозаїчного об’єкта.

Однак це буде означати по суті недовивчення його. Останнє неодмінно може траплятися, якщо суб’єкт пізнання ігнорує дію хоча б одного із цих двох принципів. Справа в тому, що принципи вносять у пізнання реальності два типи розуміння: системний – сутності, еклектичний – значимості. І якщо взяти до уваги соціологічне вивчення саме соціального мозаїчного об’єкта, то ці різновиди розуміння накладаються один на одного, бо дається взнаки специфіка цього об’єкта: без розуміння його сутності не може бути зрозумілою його значимість, а без значимості, поза значимістю (точніше, не значимих) соціальних об’єктів взагалі не існує. Тут і виникають складні епістемологічні проблеми ціннісно-оцінкового пізнання: який характер воно має – об’єктивний, суб’єктивний, об’єктивно-суб’єктивний; чи може забезпечувати загальнозначущий висновок (істину) ; як утворюються в ньому поняття; якою мірою залежить від масштабу параметрів цінності, на основі якої здійснюється оцінка; який має зв’язок з дослідним знанням і т. д., і т. п.

Певно, ціннісно-оцінкове пізнання в соціології становить одну з найскладніших ланок освоєння нею соціального світу, котрий постає в його ракурсі як набір різноманітних значимостей, що підлягають пізнанню з позиції ціннісних суджень. Ці судження – не безсуб’єктні і не без інтересу. Іншими словами, ціннісно-оцінкове пізнання в соціології – завжди явно чи неявно заінтересоване, і цей момент дуже непросто характеризує соціологію, яка скрізь і всюди прагне показати себе нейтральною щодо будь-якого інтересу, окрім прагнення до істини.

Виникає питання: якщо в структурі соціологічного дослідницького процесу існує ціннісно-оцінкове пізнання, «прив’язане» до певних інтересів, що виражаються тими чи іншими цінностями, то чи може соціологія вивчати соціальну реальність не в контексті забезпечення істини, правди чи достовірності, а з позиції забезпечення інтересу? Гносеологічно це не просте питання, але формальна відповідь на