Деякі актуальні питання ціннісно-оцінкового пізнання в контексті гносеологічної взаємодії принципу системності і принципу еклектики (плюралізму)

Власне, витоки ціннісно-оцінкового підходу в соціальному та соціологічному пізнанні укорінені в процедурі оцінювання значимого об’єкта, яка поєднує соціально-ціннісні та гносеологічні основи його бачення. Прямий імпульс на розгортання цієї процедури задають обрана суб’єктом оцінювання цінність (чи норма), потреба в значимому об’єкті і мета, яка полягає в тому, щоб зрозуміти й витлумачити сутність та значимість об’єкта. Обрана цінність задає позицію оцінювачу, потреба в значимому об’єкті – інтерес щодо цього об’єкта, мета – намір здійснити оцінювання (реалізувати оцінку) в інтересах оцінювача або ж іншого суб’єкта.

Аналізуючи пізнання у сфері соціальних наук про культуру, М. Вебер звернув увагу на низку його істотних деталей: суперечливий гносеологічний характер, пов’язаний з принциповим роз’єднанням чи з’єднанням сутнісного та значимісного (культурного) ; правомірність залучення оцінкових суджень до наукових дискусій; параметри цінностей та оцінкових позицій; масштаб оцінювання; влада ідей та ідеалів; можливість та особливість оцінкової критики, боротьба оцінок; специфіка проблем, що можуть бути розв’язані з допомогою оцінювання; синтез у сфері соціальних наук; цінність істини; віра в цінності та ін. [3, с. 161].

Звісно, щоб дати більш-менш повну характеристику цих деталей соціально-ціннісного пізнання, потрібно провести їх аналіз, що не входить в наші наміри. Тут можливий лише короткий коментар до деяких з цих ознак. Вебер брав у лапки термін «об’єктивність» соціально-наукового та соціально-політичного пізнання, а коли мова йшла про гносеологічний характер оцінки, то він термін «суб’єктивна» (оцінка) теж фіксував у лапках. І це зрозуміло, адже і цінність, і оцінка, і саме ціннісно-оцінкове пізнання функціонують на стику сутнісного і значимісного, суб’єктивного та об’єктивного. Ці сторони, аспекти даного пізнання нерозривні, тому слід «брати» й усвідомлювати їх крізь призму дуалізму. Скажімо, істина в цьому пізнанні не існує в «чистому», однозначно гносеологічному варіанті як така, а лише у певному ціннісному зафарбуванні. Вона є істина-цінність, а тому багатозначна і від оцінювача вимагається, по-перше, точного означення того ракурсу, в рамках якого, як він хоче, мають сприймати висловлювану ним істину – цінність (оцінкову цінність) ; по-друге, розуміння способів набуття значимими об’єктами якісних ознак при оцінюванні. Вебер підкреслював: «Якість явища, яка уможливлює вважати його «соціально-економічним»; не є притаманною йому «об’єктивно». Вона обумовлена спрямованістю нашого пізнавального інтересу, яка формується в межах специфічного культурного значення, що ми його надаємо тій чи іншій події в кожному окремому випадку» [3, с. 153].

М. Вебер мав на увазі «соціально-економічне» явище, однак справа з набуттям якісних характеристик при їх оцінюванні обстоїть аналогічно стосовно будь-яких інших значимих об’єктів.

Що ж до цінності, яка визначає позицію оцінювача, то вона може бути однорівневою чи багаторівневою, однозначною чи багатозначною. Тому, за Вебером, слід говорити про параметри цінності [4], від яких залежать масштаби оцінювання і характер проблем, що їх можна розв’язати в межах ціннісно-оцінкового пізнання. Як інструмент оцінювання може бути обрана різна цінність: індивідуальна, групова, загальнолюдська, класова, національна і т. д. Звідси й диктується позиція оцінювача та масштаб охоплення оцінкою значимого об’єкта, тобто масштаб оцінки. Очевидно, чим ширший цей масштаб, тим більший контингент індивідів, їх груп може об’єднати оцінка єдиним розумінням значимого об’єкта.

Однак пропорційності такого роду не існує в ланці «оцінка – вирішення проблеми», бо тут даються взнаки ще й якість позиції, з якої проводиться оцінка, інтерес оцінювача, ситуація тощо. Вебер підкреслював роль у такому разі ціннісних ідей, аксіом віри, ідеалів, досвіду, ідеальних типів тощо. Загалом же в рамках ціннісно-оцінкового пізнання можуть ставитися і розв’язуватися як часткові, конкретні, так і загальні, навіть універсальні проблеми. Якщо це уможливлюється відповідним масштабом оцінок.

Вельми слушним питанням ціннісно-оцінкового пізнання є те, що Богдан Кістяківський називав «особливими законами оцінки» [4, с. 35]. «Нарівні з законами того, що відбувається, або законами природи, які визначають лише необхідне, є ще й особливі закони оцінки. Закони людські, або норми, що визначають істину і схиблення, добро і зло, прекрасне і потворне. Факт установлення особливих законів оцінки або норм засвідчує автономію людини, автономія ж ця, безперечно, вказує на свободу людини взагалі, надто ж людської особистості. Далі, з факту самостійної оцінки та автономії випливає принцип самоцінності людської особистості й рівноцінності особистостей між собою. Нарешті, спираючись на свою автономію і свободу, людина витворює собі ідеали і вимагає їх виконання в дійсності» [4, с. 35-36. ].

Як видається, з цього пояснення Кістяківського випливають закономірні (або, принаймні, законоподібні риси оцінки та оцінювання:

оцінка – нормативна річ, оцінювання – реалізація цієї нормативності;

оцінка встановлює істину – цінність, оцінювання – спосіб прикладання її до значимісного об’єкта;

незалежна оцінка притаманна тільки автономній, свободній людині, яка сама обирає масштаб власної оцінки та спосіб її прикладання до об’єкта;

крізь призму оцінки та оцінювання проглядаються ідеї, вірування, ідеали, норми, філософські концепції, яких дотримується оцінювач і за реалізацію яких на практиці, як підкреслював Кістяківський, може боротися:

оцінка може поєднувати знання про сутнісний і значимісний аспекти об’єкта, що оцінюється.

Отже, оцінка в ціннісно-оцінковому пізнанні – потужний інструмент наукового освоєння соціологією соціального світу. Однак вона здатна розширювати дослідницькі можливості соціології за рахунок підключення також ненаукових засобів пізнання (художніх, пресових та ін.). Це ж саме слід говорити й на адресу ціннісно-оцінкового пізнання, яке, ще раз наголосимо, певним чином стикує принципи системності та еклектики, забезпечуючи особливий тип знання в соціології, певну версію її гносеології. Проте багато з цих питань недосить, а то й зовсім не розробляються поки що в українській соціології.

 

 

1. Давыдов А. А. Системный подход в социологии: законы социальных систем. – М. : ЕДИТОРИАЛ УРСС, 2004. – с. 252.
2. Абрамова Н. Т. Мозаичный объект: поиски оснований единства // Вопросы философии. – 1986. – №2. – С. 103-112.
3. Донской Д. Е. Партийность как эстетическая категория. – Новосибирск: Наука, 1980. – 210 с.
4. Вебер Макс. «Объективность» социально-научного и социально-политического познания // Теоретичаская социология: Антология: В 2 ч. / Пер. с англ., фр., нем., ит. Сост. и общ. ред. С. П. Баньковской. – М. : Книжный дом «Университет», 2002. – Ч. 1. – С. 147-215.
5. Кістяківський Б. О. Вибране. Б-ка часопису «Філософська і соціологічна думка», серія «Українські мислителі» / Пер. з росій. Л. Г. Малишевської; упоряд. Передмова і прим. Л. П. Депенчук. – Київ: Абрис, 1996. – с. 35.