Діалектика етнокультурної ідентичності

Представниця етнопсихологічного напряму в американській антропологііРут Бенедикт у своїй праці “Моделі культури” обґрунтувала концепцію, за якою кожна культура відзначається власною унікальною конфігурацією внутрішніх елементів, об’єднаних “етосом культури” (спільною культурною темою), завдяки чому релігія, економіка, політика, інститут сім’ї тощо утворюють єдину й унікальну структуру. Таким чином, “етос культури” виражається у різноманітних сферах людського життя, як-от: у системах розподілу власності, структурах соціальної ієрархії, технологіях виробництва, матеріальних речах, моделях сімейних взаємовідносин, формах економічного обміну тощо.

Р. Бенедикт переконана, що культура реалізує певні соціальні моделі, які відповідають її етосу, та не залишає місця для інших типів цих інституцій, а неорганічні цій культурі риси не отримують у ній простору для свого розвитку. Домінуючі в якійсь автономній культурі аспекти можуть посідати маргінальні місця в іншій. Дослідниця відзначила: “Кожне людське суспільство колись здійснювало такий відбір своїх культурних установок. Кожна культура, з точки зору інших, ігнорує фундаментальне та розробляє несуттєве. Одна культура зі складністю осягає цінність грошей, для іншої – вони основа щоденної поведінки. В одному суспільстві технологія надзвичайно слабка навіть у життєво важливих сферах, в іншому, такому ж “примітивному”, технологічні досягнення складні й тонко розраховані на конкретні ситуації. Одне вибудовує величезну культурну суперструктуру юності, інше – смерті, третє – загробного життя”[19, р. 36-37].

На нашу думку, проблема етнокультурної ідентичності узгоджується з розумінням культури як феноменом колективної взаємодії й соціального об’єднання людей. Це, звісно, не суперечить тому, що, окрім конвенційно створених форм культури, у суспільстві чимало належить конкретним особистостям (скажімо, наукова чи художня творчість). Проте ці індивіди (навіть якщо й займають позицію споглядання над спільнотою, обирають образ профетичної вищості над соціумом), водночас, занурені в суспільну практику.

Безумовно, помітною є оригінальна концепція етноґенезуЛева Гумільова, який пише про т. зв. “космічні імпульси”, що стимулюють етногенетичні процеси, та вводить поняття “пасіонаріїв”. Вчений розумів пасіонарність як активність, що проявляється в устремлінні індивіда до мети (інколи ілюзорної) та в здатності наднапруги й жертовності в її досягненні. На думку Л. Гумільова, окрім пасіонарності, в етноґенезі відіграють роль й інші фактори (географічне середовище, рівень соціально-економічного й технічного розвитку тощо), проте найбільшу роль відіграє т. зв. “пасіонарна напруга”, тобто співвідношення кількості пасіонаріїв ізсубпасіонаріями й обивателями. Саме поява такої категорії представників певного суспільства й виступає своєрідним “пусковим моментом” етноґенезу [6, с. 271272].

Навіть якщо зі значною долею скепсису сприймати дещо художньо-езотеричні теорії Л. Гумільова (скажімо, т. зв. “космічні випромінювання”), то варто погодитися, що в суспільстві присутній прошарок людей, які вирізняються із загальної маси завдяки більшій генетичній обдарованості, повноцінно розвинутій у процесі саморозвитку. При співпаданні їхніх особистих інтересів та перспектив “пасіонаріям” вдається переконати й інші прошарки суспільства у важливості певних ініціатив.

Етнокультурна ідентичність виникає там, де вже сформована стійка соціальна система.

Пріоритетність відбору тих чи інших ознак, що лягають в основу певної етнокультурної ідентичності, є складним процесом. Правда, сформований конструкт автономної культури є своєрідною загальною парадигмальною моделлю світогляду того чи іншого етносу (тут не будемо торкатися питання співвідношення понять етносу й нації).

Як відзначає Володимир Янів, “людина за своєю природою – істота, орієнтована на цінності, і її аксіологічна основа перейнята первісним відчуттям гармонії людини з усім довколишнім світом”, а “місія людини полягає в еволюції Всесвіту через творчу участь у культурі”, однак “найвищою цінністю є для нас духовно біологічний розвиток людини в національній спільноті, яка створюєкультуру” [18, с. 58-59].

Етнопсихолог акцентує на неможливості повноцінного самовираження людини без занурення в прадавню структуру етнокультурної ідентичності.

Базисною умовою вираження національної ідентичності є світоглядно-моральні орієнтири та цінності. За словами В. Липинського: “Кожна суспільна група, що хоче будувати, організовувати суспільство, мусить черпати свої сили сама з себе. Для того, крім спільного економічного інтересу, вона мусить ще мати спільну традицію, тобто певну суму історичного досвіду, здобуту її попередніми поколіннями в боротьбі за існування й переданого “з молоком матері”, з вихованням поколінням слідуючим. Оця сума певних суспільних вартостей <... > творить те, що ми називаємо культурою. Без культури немає нації, без традиції немає культури” [10, с. 70].

Отже, при філософському розгляді проблеми етнокультурної ідентичності слід виходити з врахування комплексу аспектів, що уможливлюють її цілісне розкриття. Вважаємо, що ідентичність є однією з основних у загальній картині світу та виступає дієвим чинником як індивідуального саморозвитку особистості, так і культурно-цивілізаційного поступу окремого народу. Навіть у постмодерну добу розмитості смислів і відкидання парадигм істинипроблема світоглядної автономності нації є гарантом плідного розвитку й перспектив сприйняття в гроні макроспільнот. На нашу думку, тенденція глобалізаційної уніфікації не здатна асимілювати історичну й культурну автономію окремих груп, що надає груповому досвіду непроминальне відчуття унікальності (теорія глокалізації). Етнокультурна ідентичність забезпечує адаптативні механізми людини в природному й соціальному просторі завдяки засвоєнню конститутивних знань, навиків, поведінкових моделей, ціннісних систем.

Етнокультурна ідентичність в сьогоденні для українців виконує особливу роль інтегруючої та мобілізуючої ідеї в контексті непростого цивілізаційного вибору, що уможливить існування нації серед рівноправних європейських народів.