До питання методів адміністративно-правового регулювання забезпечення безпеки польотів

Постає питання: який із методів на сьогодні відіграє основоположну роль у забезпеченні безпеки польотів? Ю. О. Сошникова вважає, що державний примус, з одного боку, розглядається як невід’ємна складова частина здійснення державної влади, як її визначальний засіб, а з іншого – державний примус – не самоціль, а є наслідком певної поведінки різних соціальних суб’єктів, зокрема такої поведінки, яка відхиляється від вимог правових норм, становить загрозу відносинам, що цими нормами регулюються та охороняються, й застосовуються з метою усунення такої поведінки.

Характерні ознаки державного примусу найчастіше полягають у тому, по-перше, що він здійснюється від імені держави, її органами або іншими фігурантами. Тільки держава та уповноважені нею інші органи (державні органи, органи місцевого самоврядування тощо) мають право видавати юридичні норми, інструктивні приписи та застосовувати встановлені санкції через спеціальний апарат примусу. Недержавні організації мають право на застосування лише до своїх членів на підставі статутів засобів примусу, які є, по суті, засобами морального примусу, най- суворішим з яких вважається виключення з членів відповідної організації. По-друге, державний примус (в демократичній правовій державі) має законний і правовий характер, «оскільки підґрунтям його є закон, прийнятий відповідно до вимог права, і застосовуватися він має у визначених законом формах, на законних підставах, відповідними компетентними органами» [3, с. 62].

А. В. Філіпов вважає, що найважливішим методом адміністративно-правового забезпечення безпеки цивільної авіації та безпеки польотів є адміністративний примус у широкому розумінні. Це пов’язано зі специфікою сфери суспільних відносин, в якій, із зрозумілих причин, переважає імперативний метод правового регулювання. В будь-якому разі адміністративний примус тісно пов’язаний із правопорушеннями, оскільки метою примусових заходів є забезпечення законності і боротьба з правопорушеннями. В свою чергу, залежно від мети, Філіпов класифікує заходи адміністративного примусу на: 1) заходи адміністративного запобігання (особливий режим авіапідприємств, аеропортів, аеродромів; заборона чи обмеження перебування визначених предметів у районі аеродрому чи інших визначених зонах; обмеження доступу осіб до зони обмеженого доступу; обмеження чи повна заборона польотів до країн з нестабільним становищем тощо) ; 2) заходи адміністративного припинення (позбавлення суб’єкта авіаційної діяльності ліцензії чи сертифікату в разі невідповідності ліцензійним умовам та сертифікаційним умовам; скасування державної реєстрації; недопущення до польотів несертифікованого типу повітряного судна; знесення самовільно зведених на приаеродромній території будівель тощо) ; 3) заходи адміністративної відповідальності [4, с. 11].

Такої ж думки дотримується і А. О. Со- бакарь, який класифікує так само заходи адміністративного примусу, тільки дещо деталізує адміністративно-запобіжні заходи. Собакарь говорить про те, що ці заходи мають профілактичний характер. Сут- н ість п рофілакти чн ого вп ли ву запобіжни х заходів полягає в тому, щоб не допустити протиправної поведінки з боку конкретних осіб, які до такої поведінки схильні; по-друге, в усуненні причин, які сприяють учиненню правопорушень, і в створенні умов, які включають протиправну поведінку. До таких слід віднести заходи, підставою яких є порушення встановлених правил, але таке порушення не має результатом юридичну відповідальність. Їх застосовують уповноважені органи держави із профілактичною, превентивною метою. Їх ужиття розраховане на ситуації, коли проступку немає, але за певних умов усе ж можуть настати шкідливі наслідки. Таким чином, заходи адміністративного попередження застосовують із метою запобігання правопорушенням, певним шкідливим наслідкам. Собакарь пропонує поділяти адміністративно-запобіжні заходи, застосовувані у сфері забезпечення безпеки польотів на авіаційному транспорті таким чином: 1) обмежувального характеру (обмеження доступу осіб до зони обмеженого доступу) ; 2) заборонного характеру (заборона чи обмеження доступу сторонніх осіб до визначених авіаційних об’єктів; недопущення до роботи осіб авіаційного персоналу за відсутності у них свідоцтва) ; 3) зобов’язального характеру (зобов’язання власників нерухомих об’єктів і споруд на приаеродромній території здійснити їх маркірування за власний рахунок) ; 4) оглядового характеру (контроль за безпекою ручної поклажі, багажу, вантажу, поштових відправлень, бортових припасів і особистого контролю за безпекою пасажирів і членів екіпажу повітряного судна цивільної авіації під час виконання перевезень на внутрішніх і міжнародних авіалініях) ; 5) змішаного характеру (обмеження чи повна заборона польотів до країн з нестабільним становищем, заборона або обмеження перевезення небезпечних речовин і предметів на авіатранспорті) [5, с. 244].

Щодо методу переконання, то тут існує певна єдність думок. На думку більшості вітчизняних науковців, таких як В. К. Колпаков, О. В. Кузьменко, І. Д. Пастух, метод переконання використовується компетентними органами державної влади в процесі вжиття роз’яснювальних, виховних, заохочувальних та інших заходів із метою дотримання вимог чинного законодавства, процес послідовно здійснюваних дій правового та неправового характеру. На їхню думку, переконання є пріоритетним методом впливу, оскільки використовується систематично, забезпечує добровільне виконання приписів, що сприяє здійсненню правомірної поведінки осіб у сфері забезпечення безпеки польотів. Крім того, використання методу переконання не вимагає суттєвих матеріальних витрат, на відміну від застосування заходів адміністративного примусу, тому, на їхню думку, він є більш вигідним економічно [6, с. 230].

С. Г. Стеценко вважає, що ідеологія державної політики повинна будуватися з урахуванням основної ролі саме переконання серед інших методів державного управління, в тому числі забезпечення безпеки польотів. Досягнення соціально позитивних результатів повинне здійснюватися, насамперед, використанням указаного методу управління. Додержання встановлених правил поведінки повинно стати усвідомлюваною поведінкою для суб’єктів адміністративно-правового регулювання [7, с. 177].

Та найбільш яскраво вираженою є точка зору таких науковців як Ю. П. Битяк, Н. Б. Писаренко, Н. П. Кучерявенко, які стверджують, що останнім часом в Україні все більшого розповсюдження набуває метод переконання. Зростаюче значення переконання – важливий прояв посилення ролі цього методу, як важливого методу регулювання відносин в сфері безпеки польотів, державного регулювання та життя всього суспільства. Пріоритет прав людини та державної діяльності, розвиток демократичних основ в управлінні потребують у всіх сферах громадського життя подальшого укріплення правосвідомості громадян, виховання у кожного почуття відповідальності, підвищення дисципліни та організованості. Дотримання правил життя в правовій державі здійснюється свідомо та добровільно, оскільки право втілює в себе волю народу, його норми загальнообов’язкові, опираються на підтримку держави та на громадську думку [8, с. 168].

Висновок. Таким чином, можна дійти висновку, що найважливішим методом у сфері забезпечення безпеки польотів залишається метод примусу, але зі становленням демократичної правової держави метод переконання має також неабияке значення. Вирішення актуальної проблеми безпеки авіаційних перевезень вимагає розробки та втілення системного комплексу правових та адміністративних методів, і покликана сформувати уявлення конкретних суб’єктів про такий стан та характер діяльності авіаційного транспорту, який гарантує найбільш оптимальні умови безпеки перевезень. Ця система передбачає поєднання правових наукових основ із заходами державно-адміністративної діяльності, врахування змін суспільно-економічних тенденцій в умовах глобалізації та тенденцій технічного прогресу, відповідне поєднаннявсіх методів впливу, насамперед, головних, зокрема переконання й примусу.

 

 

1. Калюжний Р. А. Форми та методи адміністративно-правового забезпечення безпеки авіаційних перевезень: Наше право № 1, ч. 1. – 2012. – С. 36-42.
2. Гриценко І. С. Переконання як метод державного управління та його дослідження у науці адміністративного права: деякі історичні аспекти: Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – Випуск 82. – С. 4-5.
3. Сошникова Ю. О. Адміністративний примус, як вид державного (публічного) примусу: Науковий вісник Херсонського державного університету. // Серія Юридичні науки. / Випуск 3. Том 2. – 2013. – С. 61-66.
4. Філіпов А. В. Адміністративно-правове забезпечення безпеки цивільної авіації в Україні: автореферат на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. – Ірпінь, 2013. – 18 с.
5. Собакарь А. О. Державний контроль за безпекою руху транспортних засобів: проблеми теорії і практики: монографія / А. О. Собакарь. – Донецьк; ДЮІ МВС України, Пп «ВД «Кальміус», 2011. – 492 с.
6. Курс адміністративного права України: підручник / В. К. Колпаков, О. В. Кузьменко, І. Д. Пастух, В. Д. Су- щенко [та ін. ]. – 2-е вид., перероб. і допов. – К. : Юрін- ком Інтер, 2013. – 872 с.
7. Стеценко С. Г. Адміністративне право України: Навчальний посібник. – Вид. 2- е, перероб. та доп. – К. : Атіка, 2009. – 640 с.
8. Административное право Украины. – 2-е изд., перераб. и доп. – [Учебник для студентов высш. учеб. заведений юрид. спец. / Ю. П. Битяка, В. В. Богуцкий, В. Н. Гаращук и др. ]; Под ред. проф. Ю. П. Битяка. – Харьков: Право, 2003. – 576 с.