Договір дарування

Відповідно до ст. 6 ЦК сторони є вільними в укладанні договору, і при договорі дарування та пожертви угода укладається на взаємній згоді двох сторін.

Договір дарування та пожертви традиційно належить до найбільш стабільних розділів цивільного права. Завдяки цьому поняття договору дарування та пожертви та його видів у теорії цивільного права залишається практично незмінним ґрунтуючись на положеннях римського права. Але проаналізувавши тему, в мене виникли деякі питання, наприклад:

за ст. 727 ЦК дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо обдаровуваний створює загрозу безповоротної втрати дарунка, що має для дарувальника велику немайнову цінність.

В цій ситуації пропонується розібратись в таких аспектах: з одного боку, навіщо дарувати те, що має для дарувальника велику немайнову цінність, а з іншого – як в наступному довести це положення.

Отже, в цій ситуації як мінімум необхідна письмова форма договору дарування, а краще – нотаріально посвідчена в такому договорі на велику немайнову цінність речі.

Це положення є можливістю підкреслити й те, що довести факт створення загрози безповоротної втрати дарунка можна буде в наступному в разі встановлення певних умов володіння і користування дарунком, які мають бути встановлені в договорі.

При цьому, обдарований на підставі закону може вільно відчужити такий дарунок, фактично його знищити „на очах дарувальника”, оскільки позов про розірвання договору може розглядатись, якщо на момент пред’явлення вимоги дарунок є збереженим.

Формально закон визначає межі поведінки обдарованого лише на момент після розірвання договору дарування і не встановлює заборон до цього моменту.

Нотаріус тут також не зможе допомогти дарувальнику зберегти дарунок, оскільки за договором дарування не вправі встановлювати обов’язок обдаровуваного вчиняти на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру.

Тому скоріш всього особі, яка збирається посвідчити договір дарування за зазначених вище умов доцільно порадити написати заповіт, оскільки в такому разі дарунок, що має для дарувальника велику немайнову цінність, перейде до обдарованого тоді, коли річ не матиме для дарувальника великої немайнової цінності.

Єдиним більш менш раціональним виходом з цієї ситуації є також обтяження дарунка правами третіх осіб на нього, наприклад, періодично його бачити.

Визначальним для сучасних генеральних довіреностей (доручень) є положення, за яким доручення на укладення договору дарування, в якому не встановлено імені обдаровуваного, є нікчемним. В цій статті не вважається недоцільним висловлювати позицію авторів щодо некоректності поняття „генеральна довіреність” і проблеми в нотаріальній практиці і законодавстві стосовно розмежування понять довіреність та доручення.

В сучасній юридичній практиці до останнього моменту посвідчуються довіреності, в яких передаються повноваження власника на розпорядження майном: продаж, дарування майна тощо.

Тому необхідно звернути увагу, що з 01. 01. 2004 року подібні довіреності стають просто нікчемним.

Тобто представник тепер буде вправі лише оформляти договір дарування від імені довірителя, а не розпоряджатись майном. Хоча вважається необхідним конкретизувати й інший момент, а саме на яке майно поширюються повноваження представника власника.

Суб΄єктний склад договірних взаємовідносин зумовлює особливий інтерес в світлі спроби закласти в установчі документи право юридичної особи здійснювати дарування. Цікавим в цій ситуації має стати установчий договір, оскільки, з одного боку, буде закладено мету – отримання прибутку, а з іншого – право дарувати.

Тут, на погляд авторів, все ж таки необхідно додержуватись принципів поділу юридичних осіб на підприємницькі і не підприємницькі. Останні можуть здійснювати дарування, оскільки в основі їх діяльності не повинна знаходитись мета – отримання прибутку.

В усякому разі при зростанні кількості різноманітних фондів та непідприємницьких організацій, загальний рівень життя населення погіршується. Тому в основі діяльності підприємницьких структур має бути сплата податків, а держава має дбати про соціальне забезпечення населення. За ч. 3 ст. 720 ЦК передбачається навіть „не обтяжувати” статутних документів юридичної особи правом на пожертву, тобто пропонується надати це право будь-яким юридичним особам.

Однак, вважається, що тут все ж таки необхідно чітко встановлювати податки на такі „пожертви” і особливо у випадках, коли такими пожертвами будуть розраховуватись за товари, будуть вноситись кошти в статути інших підприємств тощо.

Аналізуючи ж інших суб΄єктів, які вправі здійснювати дарування, а саме: фізичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальна громада, звернемо увагу лише на той аспект, що для таких суб΄єктів, яким є держава, обов΄язково має зазначатись механізм реалізації повноважень на дарування. Це положення також стосується територіальної громади, оскільки для прийняття рішення про дарування від імені цих суб΄єктів повинен існувати чіткий механізм узагальнення волі його суб΄єктів.

Має викликати як науковий так і практичний інтерес запропонована ними класифікація договорів дарування на підвиди:

• Договір пожертви (ст. 729 ЦК) ;
• Договір дарування як одностороння угода (ст. 722 ЦК) ;
• Договір дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому (ст. 723 ЦК) ;

Коротко характеризуючи договір пожертви можна зробити висновок, що він деякою мірою суперечить ч. 2 ст. 717 ЦК, оскільки визначаючи в ст. 730 ЦК права пожертвувача тим самим, одночасно, встановлюються обов΄язки обдарованого.

Так, якщо пожертвувач має право здійснювати контроль за використанням пожертви відповідно до мети, встановленої договором про пожертву, то обдарований повинен мати обов΄язок забезпечити таке право.

Відносно ж мети, з якою може робитись пожертва, то вона не тільки не конкретизована, а й не сформульована в законі. Але вважається, що мета має задовольняти обидві сторони договору, а тому цю угоду необхідно вважати однозначно двосторонньою.

Про те, що договір дарування за ЦК може розглядатись як одностороння угода свідчать такі положення: що дарувальник вправі відмовитись від договору дарування до вручення речі обдаровуваному, а останній – якщо негайно заявить про відмову від прийняття дарунку (ст. 722 ЦК). Тому автори вважають, що договір дарування може посвідчуватись в нотаріальному порядку лише в присутності дарувальника, який має намір в наступному передати і дарунок, і договір дарування обдарованому..

Але не слід плутати наведений вище правочин з договором дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому (ст. 723 ЦК), оскільки останній вважається посвідченим як двосторонній правочин. Характерними рисами цього правочину є те, що не зважаючи на одностороннє зобов΄язання за цією угодою дарувальника, обдаровуваний має право вимагати від дарувальника передання дарунка або відшкодування його вартості.

Це положення зобов΄язує дарувальника навіть більше ніж обдарованого належним чином зберігати дарунок, оскільки, як зазначалось раніше, в разі розірвання договору дарування обдарований зобов΄язаний повернути дарунок лише тоді, коли він зберігся в натурі.

Договір дарування з обов’язком обдаровуваного на користь третьої особи (ст. 725 ЦК) передбачає істотні умови, які висуваються до обдарованого. Так, за договором дарування може бути встановлений обов’язок обдаровуваного вчинити певну дію майнового характеру на користь третьої особи або утриматися від її вчинення (передати грошову суму чи інше майно у власність, виплачувати грошову ренту, надати право довічного користування дарунком чи його частиною, не пред’являти вимог до третьої особи про виселення тощо).

Слід відмітити, що це положення стосується лише третіх осіб, а не дарувальника. При цьому, деякі умови цього підвиду договору дарування важко однозначно сприймати. Виходить, що обдарований приймаючи дарунок одночасно бере на себе зобов΄язання виплатити частину вартості дарунка третій особі.

Вважати, що обдарований буде сплачувати більше ніж отримує, не має підстав, але з урахуванням індексації та несвоєчасної сплати дарунок може бути за вартістю меншим від обов’язків обдарованого.

Отже існує ще багато думок стосовно даної теми, тому можна зробити загальний висновок, що договір дарування та пожертви у новому ЦК України зберігає принципові засади регулювання відносин у цій галузі, і дбає про додержанні законності і справедливості

 

1. Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – ст. 141.
2. Цивільного кодексу України від 01. 09. 2003 № 5631 – IV. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http//. portal. rada. gov. ua/.
3. Закон України «Про нотаріат» від 02. 09. 1993 р. № 3427 – XII. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http//. portal. rada. gov. ua/.
4. Закон України «Про благодійництво та благодійні організації» від 16 вересня 1997 р. № 531/97 – IV. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http//. portal. rada. gov. ua/.
5. Постанова Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» // ВВР. -1992. – № 35. – cт. 517. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http//. portal. rada. gov. ua/.
6. Інструкція про по порядок державної реєстрації право власності на об’єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичної та фізичних осіб. Затв. Наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 09. 06. 98 №121. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http//. portal. rada. gov. ua/.
7. Інструкція «Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» // Наказ Міністерства Юстиції від 14. 06. 1994 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http//. portal. rada. gov. ua/.
8. Договір дарування та пожертви // www. monax. ru/law/

1. Вербников В. Г. „Функция хозяйственного договора”: Курс лекцій / В. Г. Вербникова. – М. 2006. – 341 с.
2. Гречко В. В., Зіоменко Ю. І. „Конституційне право на особисту власність”: Підручник / В. В. Гречкова. – К. : Політвидав. України, 2005. – 65 с.
3. Договір у цивільному та трудовому праві. Довідник Ч. 1. – К: Видавничий дім „Юридична книга”, 2009. – 275 с
4. О. В. Дзери. Зобов’язальне право України: теорія і практика/ За ред. О. В. Дзери. – К. : Юрінком Інтер, 2006 – 632 с.
5. Красавчиков О. А. Гражданско-правовой договор: понятия, содержание, функции: За ред. О. А. Красавчикова. – Свердловск, 2004. – 422 с.
6. Копєйчикова В. П. „Правознавство”. Підручник: 5-е видання перероблене та доповнене; За ред. В. П. Копейчикова. – К. : Юрінком Інтер, 2009р. – 724 с.
7. Михайленко О. Р. Основи правознавства: Підручник / О. Р. Михайленка – К., 2008 – 435 с.
8. Кузнєцової Н. С, Дзери О. В. Цивільне право України: Підручник / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової, -К. : Юрінком Інтер, 2009 р. – 784 с.
9. Боброва Д. В. Цивільне право України: Підручник / За ред. Д. В. Боброва та ін. /. – К. : Юрінком Інтер, 2007 р. – 640 с.
10. Підопригори О. А. Цивільне право України: Підручник / Загальна частина/ За ред. О. А. Підопригори, – К. : Вен турі, 2006. – 311 с.