Економічна роль і функції державних підприємств

Предмет:

Тип роботи:

Реферат

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

військово-промисловий комплекс України. Тому основними завданнями державної промислової політики у цій галузі повинні стати: - впорядкування конверсійних процесів відповідно до умов структурної перебудови і загального реформування економіки, збереження науково-технічного і кадрового потенціалу військово-промислового комплексу; - формування на базі підприємств оборонної орієнтації життєздатних і конкурентоспроможних цивільних або змішаних військово-цивільних структур, пристосованих до умов ринку, створення замкнутих циклів виробництва продукції спеціального призначення. - Освоєння принципово нових виробів і технологій, що грунтуються на результатах великомасштабних НДДКР, фундаментальних дослідженнях та новітніх розробках у військовій сфері і не мають подібних аналогів на світовому ринку, дають можливість підприємствам ВПК не тільки зберегти науково-технічний і кадровий потенціал, а й компенсувати економічні витрати, пов'язані із скороченням військових замовлень. - Головним аспектом адаптації підприємств авіаційної промисловості, ракетно-космічного комплексу, суднобудування, радіопромисловості та приладобудування є не перепрофілювання, а їх диверсифікація, тобто розширення сфери діяльності за рахунок випуску продукції цивільного призначення. Світовий досвід конверсії (зокрема у США) свідчить, що найбільш ефективним шляхом диверсифікації військових виробників є їх участь у розвитку галузей виробничої інфраструктури. - Максимально використовуючи науково-технічний та кадровий потенціал військової сфери, основну увагу необхідно зосередити на розвитку наукоємних видів продукції для відповідних галузей інфраструктури - новітніх засобів зв'язку, високошвидкісного пасажирського транспорту, медичної, особливо діагностичної, техніки, телекомунікаційного устаткування комерційного використання, енергозберігаючого обладнання, приладів контролю за витратою пального (особливо приладів, що забезпечують можливість попередньої оплати використання пального), устаткування для використання нетрадиційних джерел енергії, виробництва комплектуючих виробів і вузлів для цивільної техніки, будівельної індустрії, агропромислового комплексу, виробництва екологічно-захисної техніки.

Для активної участі науково-технічного потенціалу України в реалізації промислової політики необхідно збільшити частку фінансування науки у ВВП - з 0,7 у 1996 році до 1,7 відсотка. Організаційна та функціональна структура науково-технічного потенціалу повинна бути приведена у відповідність з вимогами ринку. Національні наукові центри мають формуватися на базі науково-дослідних інститутів, які ведуть фундаментальні дослідження. Вони становлять близько 25 відсотків всього наукового потенціалу України. До цієї групи належать інститути Національної академії наук і галузевих академій, навчально-наукові центри, НДІ незалежно від форм власності. Діяльність зазначених установ та організацій забезпечується за рахунок державного бюджету в обсягах, передбачених відповідними національними, державними і міждержавними програмами та за рахунок замовників відповідних фундаментальних досліджень, а також за рахунок надходжень від реалізації науково-технічної продукції та іншої господарської діяльності. Головні галузеві науково-технологічні центри по розвитку пріоритетних напрямів техніки і технології створюються для комплексного розв'язання найважливіших науково-технічних проблем на основі комплексного проведення фундаментальних і прикладних досліджень і розробок на базі великих галузевих інститутів. Вони мають міжгалузевий характер, тому їх доцільно створювати відповідно до довгострокових національних науково-технічних пріоритетів. Значного розвитку повинна набути "заводська" або "фірмова" наука. Вона охоплює державні і недержавні науково-дослідні та дослідно-конструкторські інститути і підрозділи підприємств, концернів, промислових, аграрних та інших виробничих асоціацій, самостійні науково-технічні фірми, які мають виробниче призначення. Частка потенціалу "фірмової" науки має бути доведена до 25-30 відсотків. Для створення ринкових умов, які сприятимуть прискоренню науково-технічного розвитку країни, важливе значення має перетворення структур, які об'єднують науково-дослідний процес, виробництво і реалізацію нової продукції в єдине ціле.

У перспективі для розв'язання цього завдання буде створено 10-15міжгалузевих науково-технічних комплексів, 20-25 навчально-науково-виробничих комплексів та інженерних центрів на базі політехнічних, будівельних та інших технічних і технологічних вищих навчальних закладів та проектних інститутів, підприємств, комерційних банків, фондів і бірж. Проблема створення технополісів і технопарків як локального оточення на певній території наукового, освітнього, виробничого, фінансового потенціалів, об'єднаних єдиним процесом технологічного розвитку і загальною сучасною інфраструктурою, розв'язуватиметься з урахуванням конкретної необхідності та наявності потрібних для цього коштів під час розроблення та реалізації регіональних програм за погодженням з Національною академією наук, Мінекономіки, галузевими міністерствами та відомствами.

4. Створення виробничо-технологічних комплексів

Виробничо-технологічні комплекси повинні розглядатися як механізм поєднання на міжгалузевому рівні виробничих можливостей і науково-технічного потенціалу підприємств різної спеціалізації, підпорядкування та форм власності для виготовлення ними кінцевої промислової продукції, ресурсозбереження та поліпшення умов працезабезпечення населення. Суттєвою особливістю виробничо-технологічних комплексів є те, що вони сприяють поєднанню фінансового, виробничого та торгового капіталу, активізуючи інвестиційні та інноваційні процеси, прискоренню структурної перебудови виробництва та підвищенню його конкурентоспроможних можливостей.

Ефективною формою організації виробництва повинні стати фінансово-промислові групи (ФПГ) - об'єднання технологічно і коопераційно пов'язаних підприємств, науково-дослідних установ, банків, інвестиційно-фінансових і страхових компаній, торговельних організацій, які ставлять за мету отримання прибутку шляхом виготовлення конкурентоспроможної продукції внаслідок швидкого нагромадження, концентрації та переливання коштів через централізовані інвестиційні фонди цих об'єднань з використанням їх для реконструкції, модернізації та створення нових виробництв. У пріоритетних напрямах, визначених Концепцією, держава створює сприятливі умови для функціонування виробничо-технологічних комплексів, які створюються за ініціативою держави або їх учасників на основі регіонально-програмного принципу. У процесі антимонопольного регулювання, створення конкурентного середовища необхідно дуже обережно ставитися до існуючих природних монополістів (особливо в машинобудуванні, хімічній та металургійній галузях), поділ яких є економічно недоцільним, оскільки це може призвести до послаблення конкурентоспроможності на світовому ринку. Слід прискорити розроблення і затвердження законодавчих і нормативно-правових актів щодо створення і діяльності різних форм виробничо-технологічних комплексів, укладення міждержавних угод з регулюванням їх правового поля.

ВИСНОВКИ

Розглянуті особливості управління фінансами державних підприємств сприяють ефективності їхньої діяльності лише за наявності достатнього обсягу державних фінансових ресурсів, спрямованих на визначені цілі. На жаль, сучасний етап економічного розвитку України пов'язаний з істотною нестачею необхідних фінансових ресурсів як на загальнодержавному, так і на місцевому рівнях, постійним зростанням обсягу дефіциту державного бюджету в цілому. За цих умов розглянуті можливості підвищення ефективності управління фінансами державних підприємств можна вважати лише потенційними; реальне здійснення їх можливе лише після виходу України з економічної кризи і необхідного нарощення обсягу державних фінансових ресурсів. Розглянуті особливості державних підприємств як об'єкта управління фінансами свідчать про необхідність пошуку нових форм і методів цього управління, які б адекватно сприяли подоланню негативних наслідків їхнього розвитку і реалізації переваг, потенційно визначених особливостями їхньої діяльності.

Зрозуміло, що використання субсидій як інструменту структурної політики поставлять перед нашим суспільством питання про пошук способів підвищення їхньої ефективності. Процес структурного зламу економіки України під дією новопосталих ринкових сил загострює соціальні проблеми (особливо тоді, коли він некерований). А це означає, що структурна перебудова від самого початку має підпорядковуватися підвищенню якості життя людей — своїй головній меті. Недосконалість напрацьованих у країні проектів структурної перебудови, пов’язана по-перше, зі складністю та багатоаспектністю даної проблеми, по-друге, з тим, що структурні зрушення в економіці мають спиратись на міцну й розгалужену національну фінансово-економічну базу та на всебічне наукове обґрунтування. На фоні попередніх різних державних документів, в яких не було чітко визначених способів і методів здійснення структурної перебудови економіки, правомірно звернути увагу, що в Програмі «Україна 2010» змінено концептуальні підходи до ідеології розроблення і реалізації структурної політики за умов обмежених фінансових можливостей держави. Зроблено одну з перших спроб опрацювати функціональний підхід до структурної перебудови через призму узгодження виважених економіки-технологічних рішень і пошук потрібних для їхнього забезпечення внутрішніх інвестиційних ресурсів.

Як свідчить досвід передових країн світу, проводити ефективну екологічну політику в державі досить важко, навіть за умов процвітаючої економіки. Тим складнішою виглядала проблема охорони довкілля в Україні, новій державі, яка переживає глибоку системну кризу. Тим не менш екологічна реформа в Україні розпочалася майже одночасно з проголошенням незалежності.

В основу формування державної екологічної політики було покладено базовий принцип, згідно з яким екологічна безпека держави стає важливим елементом і складовою національної безпеки. Положення, що розвивають цей принцип, було закріплено цілою низкою законів та документів, включно із Конституцією України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Мельник А.Ф. Державне регулювання економіки перехідного періоду. Світовий досвід і проблеми України. — Тернопіль, 1995.

2. Мельник П. Вплив податків на перерозподіл народногосподарських ресурсів у ринковій економіці (теоретичний аспект) // Науковий вісник. – 2000. – № 4 (10). – С. 64–72.

3. Панасюк Б.Я. Державне регулювання економікою. – К.: Інститут аграної економіки, 2000. – 58 с.

4. Основи підприємницької діяльності / За ред. С.В. Мочерного. - К.: Академія. 1998

5. Варналій З.С. Основи підприємництва: Навч. посіб. - К.: Знання-Прес. 2002. - 239 с.

6. Державне регулювання економіки: Навч. посібник / CM. Чистов. А.Є. Никифоров. Т.Ф. Куценко та ін. - К.: КНЕУ. 2000. - 316 с.

7. Экономическая теория / Под ред. А.И. Добрынина, Л.С.Тарасевича. 3-е изд. — СПб.Изд. СПбГУЭФ, Питер, 2002. — 544 с.

8. Андреєв Л. Г., Бебело А. С. та ін. Економічна політика: Лекції. — К.: КНЕУ, 1997.—155 с.

9. Анучин В.А. Основы природопользования: теоретический аспект. – 430 с.

10. Анучин В.А. Географический фактор в развитии общества. – М.: Мысль, 182. - 334 с.

11. Генсірук С.А. Регіональне природокористування: Навчальний посібник. – Львів: Світ, 1992. - 336с.