Економічна стабільність як запорука соціального захисту

ПЛАН

ВСТУП

Підтримання стабільності економічної системи є першочерговою функцією будь-якої держави, оскільки відокремлені дії багатьох сотень і тисяч господарюючих суб'єктів, зацікавлених у досягненні особистих цілей та приватних інтересів, надають ринковому господарству ознак анархічності, неузгодженості, схильності до порушень рівноваги. Враховуючи існування таких загроз, держава формує "рамкові умови" функціонування ринку, створюючи правову основу економічної діяльності ринкових агентів, законодавчу і нормативну базу, забезпечуючи охорону конституційних прав і свобод громадян, зокрема права власності та вільного вибору сфери застосування власної праці і капіталу. Держава визначає правовий статус окремих форм власності й господарювання, регламентує підприємницьку діяльність, визначає податкові обов'язки підприємств, правила здійснення зовнішньоекономічної діяльності, регулює відносини між економічними суб'єктами, тобто виконує роль судді, арбітра в економічному полі, контролює додержання норм економічного законодавства.

Держава забезпечує економіку грошовими ресурсами, оскільки формування пропозиції грошової маси не є функцією приватних підприємців. Діяльність держави спрямована також на підтримання стабільних темпів економічного зростання, нівелювання та пом'якшення циклічних коливань економічного розвитку, здійснення антиінфляційної політики і регулювання зайнятості. Економічна стабільність у майбутньому (довготермінова) може досягатися через забезпечення нинішнього розвитку фундаментальних наукових досліджень за новітніми напрямами НТП. Короткотермінова стабілізація залежить від співвідношення рівня виробництва та рівня сукупних витрат. Основними методами стабілізаційної політики визнається застосування фіскальних і грошово-кредитних важелів. Якщо витрати недостатні для досягнення цілковитої зайнятості і виникає безробіття, то держава повинна застосовувати стимулюючу політику. Якщо ж витрати надмірні - виникає інфляційне зростання, протидія якому - стримуюча політика.

1. Зв’язок соціальної політики держави з умовами економічної стабільності

Соціальна політика  - система правових, організаційних та інших заходів державних і недержавних установ та організацій, що враховують економічний потенціал країни і спрямовані на підтримання соціальної стабільності в суспільстві, створення умов для зростання добробуту працездатних осіб та забезпечення належного рівня життя тих, хто через непрацездатність чи інші життєві обставини не має достатніх засобів до існування. Соціальна політика є однією з найважливіших функцій будь-якої держави. Незаперечним є той факт, що соціальну політику здійснюють як найрозвиненіші країни Заходу, які ще називають державами загального добробуту або соціальними державами, так і країни третього світу.

Cоціальна політика є втручанням в економічну, соціальну сферу, вона має єдину мету – забезпечення добробуту суспільства, що передбачає як захист незаможних верств населення, так і підтримку й зростання рівня добробуту середніх верств населення.

Суб’єктами соціальної політики є: державні установи; органи місцевого самоврядування; позабюджетні фонди – громадські, релігійні, доброчинні; недержавні об’єднання, комерційні структури та бізнес; профспілки, громадяни. Отже, суб’єктом соціальної політики є як держава, так і громадянське суспільство.

Головним суб’єктом реалізації соціальної політики в сучасному світі традиційно є держава. Саме держава гарантує можливість взаємодії соціальних груп та інших елементів соціальної структури як суспільно впорядкованого і суспільно захищеного системного процесу, тобто соціальної політики в масштабах країни. Тобто держава є як гарантом здійснення соціальної політики, так і її головним суб’єктом.

Головне завдання державної соціальної політики – забезпечити соціальну стабільність суспільства, його соціальну безпеку. Упродовж ХХ століття в країнах Заходу сформувався великий досвід підтримки соціальної безпеки шляхом компромісу інтересів країн і класів, налагодження механізмів соціальної спрямованості антагоністично суперечливих процесів.

Як бачимо, без використання економічних важелів у якості основних методів забезпечення соціального захисту останній не являється можливим, оскільки передбачає значні як довгострокові так і короткострокові капітальні вкладення з боку держави.

Іншою стороною, чка відображає економічну і соціальну стабільність у країні, є соціальне забезпечення її громадян у різних життєвих ситуаціях.

Право на соціальне забезпечення відносять до соціальних прав, це одне з природжених прав людини, яке визнане світовим співтовариством і закріплене в основних міжнародно-правових документах. Загальна Декларація прав людини (ООН, 1948 р.), Міжнародний Пакт про економічні, соціальні та культурні права (ООН, 1966 р.), Європейська соціальна хартія (Рада Європи, 1961 р.), Переглянута європейська соціальна хартія (Рада Європи, 1996 р.).

Соціальне забезпечення – це організаційно-правова діяльність держави щодо матеріального забезпечення, соціального обслуговування, надання медичної допомоги за рахунок спеціально створених фінансових джерел осіб, які зазнали соціального ризику, внаслідок якого втратили здоров’я та (або) засоби до існування і не можуть матеріально забезпечити себе та своїх утриманців.

Основні напрямки діяльності держави у сфері соціального забезпечення:

• реформа системи соціального страхування;
• реформа пенсійного забезпечення;
• реформа системи соціальної допомоги;
• удосконалення системи соціального захисту інвалідів, ветеранів війни та праці;
• соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок техногенних та екологічних катастроф;
• удосконалення системи охорони здоров’я.

2. Фактор економічної стабільності у різних моделях соціального захисту

Загальновизнано, що хоча держави загального добробуту об’єднує високий рівень життя населення, який забезпечує ефективна соціальна політика, однак різним соціальним державам притаманні різні моделі соціальної політики. Іншими словами, держави загального добробуту різняться між собою насамперед моделями соціальної політики, в основі яких лежить саме проблема економічного їх забезпечення.

Уявлення про найбільш помітні відмінності в підходах до соціального захисту, що існують в світі, дає класифікація Р. Еспінг-Андерсена, що отримала в нині широке визнання. Ним виділено три основні моделі соціальних держав: ліберальна, консервативна (корпоративна) і соціал-демократична.

Формування ліберальної моделі,