Екзистенціалізм: історико-філософський та релігієзнавчий погляд

ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ: ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ТА РЕЛІГІЄЗНАВЧИЙ ПОГЛЯД

 

Стеценко В. І.

 

Мета дослідження – визначити, що розуміється в існуючій історико- філософській та релігієзнавчій літературі під змістом філософії екзистенціалізму, які ідейні джерела його теорії та внесок у неї найбільш відомих персоналій, включно з українським контекстом. Застосовані методи дослідження: принципи історизму та системності, загальнонаукові методи аналізу, синтезу, узагальнення, а також філософсько-антропологічний, герменевтичний та історико-компаративний методи. Розглянуто головні ідейні джерела та концептуальний зміст екзистенціалізму, його різновиди та персоналії, що їх репрезентують. Проаналізовано особливості осмислення цією «філософією існування» екзистенції та її структур. Досліджено методи та найважливіші категорії, що використовуються екзистенціалізмом у витлумаченні проблеми людини та специфіки її існування. З’ясовано обґрунтованість його претензії на роль єдино істинної «філософіїлюдиниХХ ст. «.

Ключові слова: екзистенція, екзистенціалізм, Dasein, час, темпоральність, ніщо, трансцедування.

Екзистенціалізм, або «філософія існування» (від пізньолат. exsistentia – існування) – одна з найбільш особистісно орієнтованих філософських течій, що претендує на роль єдино істинної «філософії людини ХХ ст. «. Звідси той особливий інтерес до екзистенціалізму в історико-філософській літературі, численні публікації в якій присвячені дослідженню різноманітних аспектів його феномену. Спільним лейтмотивом цих розвідок є констатація того, що покоління інтелігенції, яке пережило першу світову війну, ця філософія зацікавила перш за все тим, що вона зосереджувала увагу на кризових ситуаціях у житті людини і людства, пробувала розглянути людину в умовах складних історичних випробувань [2; 3; 4; 5; 6; 7; 8; 14; 15; 16; 17; 18; 19].

Водночас потребує свого продовження розгляд й порівняння того, що є спільного, а що відмінного в історико-філософських та релігієзнавчих публікаціях, присвячених осмисленню філософії екзистенціалізму так само як це стосується і необхідності продовження аналізу особливостей інтерпретації його ідей в творчості конкретних персоналій, репрезентуючи його. Звідси метою даної розвідки є спроба висвітлення сучасного історико-філософського та релігієзнавчого погляду на вищевказані проблеми.

Це тим більш важливо, враховуючи значення, яке відіграють головні категорії, поняття та методи екзистенціалізму в сучасній постмодерністській філософії. Хоча ідейні джерела екзистенціалізму в історико- філософській літературі традиційно вбачають ще у релігійно-містичному вченні данського християнського мислителя Сьорена К’єркегора (1813-1855), який у своїх творах першим сформулював поняття «екзистенція» – «внутрішнє» буття людини, що поступово переходить у її зовнішнє буття [7, с. 192; 18, с. 25-159; 19, с. 554-555]. Розглядаючи людину як «екзистенцію», він аналізує її «буттєву, онтологічну структуру», вводячи такі поняття, як «страх», «відчай», «рішучість» тощо, згодом розвинуті екзистенціалістами [9; 10; 11].

Тобто, К’єркегор шукає, підкреслює І. Бичко, не об’єктивну, а екзистенціальну істину [3, с. 44]. Заперечуючи об’єктивізм і раціоналізм, він здійснює вирішальний поворот до «прояснення» питомо гуманітарного, антропологічного стилю мислення. Тож недаремно, розмірковує А. Дахній, що саме К’єркегора оголошують ідейним предтечею екзистенціалізму, підставою чого є такі висунуті ним положення, як неподолана трагічність людського існування, абсолютна неповторність, унікальність людини, співвіднесеність екзистенції з трансценденцією, розвиток категорій страху, відчаю, вини, парадоксу, стрибка [6, с. 25]. По-суті, він був, характеризує С. К’єркегора Ліса Маккалу, одним із першопрохідців в «екзистенціалізації» філософії. Пройняте смутком усвідомлення руйнування «Я», внутрішньої ідентичності, індивідуальної цінності перебуває в самому центрі К’єркегорової битви за конкретного суб’єкта [7, с. 192].

Значно вплинули на формування та розвиток екзистенціалізму своєю особистісною орієнтацією, антропологічними вимірами свого концептуального змісту також «філософія життя» Вільгельма Дільтея (1833-1911) та Фрідріха Ніцше (1844-1900), почасти інтуїтивізм Анрі Бергсона (1859-1941), а надто – феноменологія німецького філософа Едмунда Гусерля (1859-1938). Особливо це стосується, як підкреслюється в історико-філософській літературі, основної ідеї феноменології – неможливості взаємного зведення і в той же час нерозривності свідомості і людського буття, що трансформувалась у теорію екзистенціалізму [15, с. 4776, 77-107, 125-145, 280-318; 19, с. 40-41, 105, 128, 322, 505-506, 511-512, 554-555].

У підсумку свого розвитку в ХХ ст. екзистенціалізм склався як найбільш впливовий напрямок гуманістичної думки. Водночас особлива поширеність екзистенціалізму в інтелектуальних колах західноєвропейського суспільства, як відомо, була пов’язана з надзвичайною «різношерстістю» цієї філософської течії, існуванням у ній різноманітних напрямів і тенденцій, що нерідко суперечили одна одній. Одні екзистенціалісти виступали під прапором атеїзму, інші, навпаки, обґрунтовували релігійний світогляд. Звідси дослідники філософії екзистенціалізму розрізняють у ньому екзистенціалізм атеїстичний (Ж. -П. Сартр, А. Камю, С. Бовуар) і релігійний (К. Ясперс, Г. Марсель, М. Бубер, Р. Бультман, Е. Бруннер, Ф. Гогартен, П. Тілліх, Н. Аббаньяно, О. Больнов) [4, с. 198-211; 8, с. 6-9; 14, с. 32-33, 43-44, 106; 15, с. 5-7, 149-204, 246-279, 319-396; 19, с. 554-555].

Варто додати, що й в Україні у середовищі представників православної філософії «російського духовного Ренесансу» на поч. ХХ ст. склався такий його напрям, як філософія «нової релігійної свідомості», що значною мірою розроблявся під впливом європейського екзистенціалізму. У цьому контексті, як вважає І. Бичко, можна говорити про складання у підсумку специфічної Київської екзистенціально-гуманістичної школи російської православної філософії, ідейно- мислительним підґрунтям якої був синтез православ’я, екзистенціалізму та української ментальності [2, с. 29-52]. До її найбільш відомих представників належали Лев Шестов (Шварцман, 1866-1938) та Микола Бердяєв (1874-1948), які розробляли особливий варіант антропології та антроподицеї релігійного екзистенціалізму [15, с. 430-449; 16, с. 254-258; 17, с. 237-242].

Особливе місце в екзистенціалізмі займає фундаментальна онтологія одного з найвідоміших