Екзистенціалізм: історико-філософський та релігієзнавчий погляд

Такі особливості ідейних джерел та складових екзистенціалізму, не зважаючи на всебічне висвітлення його змісту в історико-філософській літературі, все ж вимагають продовження дослідження обґрунтованості претензій екзистенціалістів на витлумачення свого філософування як єдино істинної «філософії людини». Цьому, на нашу думку, сприяє аналіз специфіки осмислення представниками даного філософського напряму самої екзистенції як способу буття (існування) людської особистості та її структур. Власне, це і складає мету даної розвідки.

Безумовно, інтерес філософії екзистенціалізму до проблем людського буття не є випадковим. Його прибічники вважають, що катастрофічні події новітньої історії оголили нестійкість, слабкість, кінцевість людського існування, усвідомленість власної смертності й недосконалості [8, с. 4-19; 14, с. 106; 15, с. 5-46; 19, с. 555].

Не дивно, що, виходячи з таких антропологічно- онтологічних засад своєї філософії, представники екзистенціалізму зосередили свою увагу на питаннях провини, рішення та вибору, ставлення людини до свободи та відповідальності, до смерті як найпотаємнішої суті людського існування та часу як характеристики людського буття. Основними проблемами антропологічного виміру, які з’ясовуються екзистенціалізмом, є також конкретність людського існування, діалог Я-Ти, проблеми темпоральності, трансцендування, співвідношення особистості і суспільства, відчуження, спілкування [8, с. 19-61; 14, с. 106; 15, с. 77-107, 125-204, 280-318; 19, с. 555].

Наша теорія, підкреслював французький письменник і філософ Жан-Поль Сартр (1905-1980), характеризуючи антропологічно-гуманістичні виміри екзистенціалізму, єдина теорія, яка надає людині гідності, єдина теорія, яка не робить із неї об’єкта [15, с. 246-247]. Екзистенціалізм прагне осягнути буття як повну нерозчленовану цілісність суб’єкта і об’єкта. Він стверджує буття як безпосередню даність людського існування, як «екзистенцію», що означає спосіб буття людської особистості, ототожнений з її іманентними переживаннями, актами свідомості людини, й оголошений первинним у структурі буття [14, с. 106; 15, с. 47-76, 125-148, 280-318; 19, с. 555].

Саме в такому значенні термін «екзистенція» вперше був використаний К’єркегором і саме це його значення стало визначальним для антропологічних вимірів теорії екзистенціалізму. Згідно останньої, екзистенція являє собою серцевину людського «Я», завдяки якій «Я» виступає не просто як окремий емпіричний індивід і не як «мислячий розум» (у класичній раціоналістичній філософії Нового часу), тобто як щось всезагальне (загальнолюдське), а саме як конкретна неповторна особистість. Людське існування в контексті екзистенціалізму тлумачиться як щось безпосереднє, як той принцип, який долає традиційне (для класичної філософії) розмежування суб’єкта і об’єкта [14, с. 106; 15, с. 47-76, 125-245; 280-318; 19, с. 555-556].

Для того, щоб описати структури екзистенції, філософи-екзистенціалісти зверталися до феноменологічного методу Е. Гусерля. Так, відомий французький феноменолог і творець оригінальної версії екзистенціалізму Моріс Мерло-Понті (1908-1961) у своєму есе «Око і дух» ставить парадоксальне (й водночас характерне для феноменологічного методу екзистенціалізму завдання – побачити видиме, осмислити смислоутворення, уявити саме уявлення у всій динаміці їх існування в просторі і часі, тобто в бутті [13, с. 9-57].

Проблема часу не випадково стала предметом спеціального аналізу у найважливіших дослідженнях європейського екзистенціалізму, насамперед таких, як відомі праці М. Гайдеггера «Буття і час» та Ж. -П. Сартра «Буття і ніщо» [21; 22]. Зокрема, у філософії Гайдегера категорії, що відносяться до специфічно людського способу буття – екзистенції («екзистенціали»), необхідно вводяться через час. «Екзистенціали», згідно цієї точки зору, коріняться зовсім в іншій сфері, ніж сфера фізичного, біологічного чи соціального. Всі явища, що стосуються людського буття-»існування», складають галузь так званого «онтологічного», яке протиставляється об’єктивному, «предметному» світу, або «онтичному». А онтологічне як буття, у свою чергу, безпосередньо пов’язане з часом (часовістю) свого існування та його межею – кінцем (кінцевістю), або «ніщо» [8, с. 6-7]. Екзистенція, вважали Гайдеггер і Сартр, є буттям, яке спрямоване до «ніщо» і яке усвідомлює цю свою кінцевість [15, с. 108-124].

Визнаючи екзистенцію через її скінченність, екзистенціалісти, відтак, тлумачать її як «часовість», реальною точкою відрахунку якої є смерть. Тому саме час, вважає Гайдеггер, є найсуттєвішою характеристикою буття, оскільки люди сприймають себе в часі й приречені вмерти [7, с. 79]. Отже, на думку Гайдеггера, «справжність» людини немислима без усвідомлення нею часу, тому що час є форма прояву і, суворо кажучи, спосіб існування людської свідомості. При найближчому розгляді виявляється, що саме свідомість, «Я», виявляється базисом часу. А оскільки повсякденному мисленню, не здатному осягнути власні глибини, час уявляється чимось зовнішнім і чужим, Гайдеггер онтологічне (буття) характеризує не через час взагалі, а через час людського існування – «часовість» («темпоральність»), яка розуміється ним як своєрідний «вихід-із-себе» мислячого суб’єкта [8, с. 7]. Як пише Гайдегер: «Часовість є