Екзистенційне підґрунтя суспільних викликів і трансформації соціальних груп солідарності

Виклик потребує злагодженої дії людей або всередині соціальної групи, або в міжгрупових стосунках. Ефективність цієї злагодженості істотним чином залежить від взаємоузгодженості духовних налаштувань суб’єктів спільноти, яка відповідає на виклик. Іншими словами – від наявності й ступеня солідарності цих суб’єктів. Тому будь-який серйозний суспільний виклик є викликом солідарності.

Усвідомлюючи всю складність і багатовимірність проблеми, зупинимося на деяких питаннях модифікації соціальних груп солідарності під впливом суспільних викликів в українському соціумі.

Розглядаючи специфіку взаєморефлексії чи – ширше – взаємозв’язку суспільних викликів із процесами виникнення чи заникання соціальних груп солідарності в українському соціумі, слід, насамперед, зосередити увагу на тій групі викликів, реакція на які спирається на екзистенційні фактори світогляду й породжує нові соціальні групи солідарності. Для прикладу звернімося до українських реалій часів становлення соціалістичного устрою.

Уже наприкінці 1920-х – початку 1930-х років виявили свою неефективність накинені державою форми стосунків владних структур із трудовими верствами: усуспільнення праці у вигляді комун, обтяжлива система численних податків і позик, репресивні форми політичного управління та ін. Ці форми постійно породжували соціальну й духовну напруженість у суспільстві, що призводило до загрозливого зростання відчуження влади від основної маси населення і нерідко виливалось у повстання. Перед владою постав серйозний виклик, який загрожував самому її існуванню. Опріч інших форм реакції влади було й намагання притлумити соціальне невдоволення шляхом штучного роздування страху широких верств населення перед внутрішніми “ворогами” і виставляння державної влади як єдиного та надійного захисника від цих “ворогів”.

Рівнобіжно формувалось і протилежне: відчуття страху перед всемогутньою державою, передбачити радикальні й репресивні кроки якої виявляється неможливим. Центральна і місцева преса цих років переповнена матеріалами про підступи й розкриті змови проти радянської влади, про розстрільні вироки судів і негайне виконання цих вироків, про боротьбу зі шкідливими формами світогляду (куркульського, релігійного, ревізіоністського і т. д.). Як наслідок, екзистенційний підсвідомий і неозначений Страх людини перед чужим їй світом суспільних відносин набував, завдяки психологічним і політичним маніпуляціям влади, конкретного вигляду страху перед реальним і уявним ворогом. Іншими словами, екзистенційний страх штучно перемикався з основних сфер життєдіяльності на інші сфери.

Тут не зайвим буде зупинитися на методології визначення екзистен- ційного характеру Страху. Психологи визначають страх як різновид загальнокультурного концепту, спрямованого на виживання особи у соціумі [6, с. 101] та виокремлюють три етапи механізму виникнення страху: 1. Тривога. 2. Переляк як стан усвідомленої небезпеки. 3. Власне страх як стан повної дезорганізації особи [4, с. 194]. Власне перехід до третьої фази і свідчить про екзистенційний характер переживань особистості. І, також можна сказати, що з кожним етапом процес утворення груп солідарності заради збереження (повернення) безпеки стає більш імовірним.

Державою здійснювалися (і небезуспішно!) спроби формування й нових груп солідарності – “солідарності проти”: бідні верстви разом із державою супроти “глитаїв”, солідарність безвірників проти віруючих, солідарність класово споріднених особистостей проти класово чи світоглядно ворожих членів сім’ї, друзів чи односельців (газети охоче вміщували заяви дорослих дітей про розрив із батьками на ґрунті релігійної або політичної ворожнечі). Це був один із різновидів “солідарності сильних” проти вочевидь слабшої сторони. Відчуваючи свою належність до когорти сильних, частина її суб’єктів намагалася доповнити це відчуття, ідентифікуючи супротивну сторону як набрід морально й інтелектуально примітивніших істот, за першої-ліпшої нагоди демонструючи до них свою зневагу та ненависть.

Водночас, як протест проти такої політики влади, як реакція на страх перед перспективою втрати безпеки існування, зубожіння й т. п. виникали й протилежно налаштовані групи “солідарності проти” – надрегіональні, надкласові, наднаціональні групи протесту. Часто їх об’єднував, соліда- ризував єдиний фактор – прагнення убезпечити себе від свавілля влади, послабити політично сублімований екзистенційний Страх перед загрозами для власного існування. Маємо тут справу вже з іншим типом солідарності – “солідарністю слабких”, як назвав її З. Бауман [2, с. 26]. Носії цього типу солідарності відчували зневажливе ставлення до себе з боку суб’єктів “солідарності сильних” і платили їм тією самою монетою. Суспільство ставало сукупністю атомізованих антагоністичних груп, що істотно полегшувало владі управління всіма цими групами. Так новочасні виклики породжували новочасні ж групи солідарності.

Для сучасного українського суспільства також характерний високий ступінь відчуття страху перед втратою базових умов безпеки власного існування.

Переконливо ілюструють цю установку результати соціологічних опитувань жителів України, проведені Центром соціальних та маркетингових

досліджень «СОЦИС», Київським міжнародним інститутом соціології, соціологічною групою «Рейтинг» і Центром Разумкова, які здійснювалися у березні та жовтні 2014 р. [9, 10]. Домінуючим серед інших тривог і побоювань українців виступає страх війни, якнайбезпосередніше пов’язаний із загрозою самого існування й знищення основних умов життєдіяльності населення (у березні 2014 р. військову загрозу як основне джерело тривог українців назвали 66% респондентів; громадянські конфілікти всередині країни – 49, 4%; невиплата зарплат і пенсій – 47, 5% ; безробіття – 45%). Варто додати: уже в жовтні 2014 р., згідно з результатами аналогічного дослідження, кількість тих, хто відчуває на собі страх війни, зросла на 11% і досягла 77% [10].

Як реакція на ці страхи могли виникнути й відповідні групи солідарності, спрямовані