Екзистенційний аспект екологічного виховання особистості в контексті її соціалізації

Різні вікові періоди екологічного виховання потребують свої специфічні види ігрової діяльності. Так, згідно з А. Льовочкіною, провідною діяльністю дошкільного віку (3-5 років) є рольова гра, у процесі якої дитина оволодіває фундаментальними смислами людської діяльності. Отже, у процесі екологічного виховання дітей дошкільного віку найбільш ефективним буде саме застосування рольової гри. Завдяки цьому у дітей формуватимуться певні психічні новоутворення, зокрема, елементи суб’єктного та емпатійного ставлення до природи: діти починають розуміти, що жива природа має певні відчуття і реагує на наша до неї ставлення, що ставитися до природи потрібно як до свого друга і не завдавати їй шкоди. В свою чергу, якщо у дошкільному віці гра є провідною діяльністю дитини, то у молодшому шкільному віці провідним стає учіння. При цьому підкреслюється роль дидактичної гри як перехідної форми від рольової гри до учіння. У результаті дидактичної гри учні отримують нові знання. На відміну від постановки навчальної задачі під час уроку у дидактичній грі вона виникає як ігрова задача, яку ставить перед собою сама дитина. Результатом дидактичної гри також може бути зрушення ігрових мотивів на пізнавальні. Так, після гри, яка проводиться під час уроку природознавства, школярі починають більше цікавитися питаннями існування та розвитку природи [4, с. 270].

Однією з центральних екзистенцій екологічного виховання, безумовно, є залучення до практичної діяльність з охорони природи, практичні вправи та тренінги.

Невід’ємним атрибутом екологічного виховання є практична діяльність кожної людини, спрямована на охорону природного середовища, захист тваринного та рослинного світу в місцях її проживання. Усвідомлення кожним власної відповідальності за стан природного середовища, безпосередня участь в екологічній діяльності можуть стати вирішальними факторами не тільки оздоровлення природного оточення в місцях проживання, праці та відпочинку, а й поліпшення глобальної екологічної ситуації. Це буде найбільш дієвим засобом екологічного виховання – формування гуманної, моральної, естетично розвинутої, духовно багатої і фізично здорової людини [7, с. 608-609].

За словами І. Подласого, основний сенс екологічних виховних справ – конкретна практична діяльність з охорони природи. Об’єктами цієї діяльності стають усі джерела життєдіяльності людини – земля, вода, повітря, тварини, рослини. Потреби регіону, місцеві умови визначають спрямованість, вид, організацію та реалізацію екологічних виховних вправ, таких, як рух «зелених» в «блакитних» патрулів, юних друзів лісу, захисників птахів і тварин, селекціонерів рідких рослин [8, с. 174].

У свою чергу, Л. Білик висхідним принципом залучення людини до екологічних знань вважає принцип єдності пізнавальної і практичної діяльності. Багатогранна екологічна діяльність має різні виміри: вважається могутнім стимулятором розумової діяльності; є надійною основою практичного застосування опробуваних екологічних знань, отриманих у навчальному закладі або почерпнутих з науково-популярної літератури та інших джерел; викликає потребу в набутті і використанні нових знань, оскільки в ході екодіяльності виникає чимало нових питань про життя природи. Життєвий досвід переконливо доводить, що еколого-пізнавальні потреби й інтереси людей перебувають у прямій залежності від ступеня їх включення в практичне вирішення завдань охорони навколишнього середовища і раціонального використання [9].

Аналізуючи досвід британських педагогів, Я. Полякова вказує на провідну роль в системі екологічного виховання екскурсій етноекологічного характеру в місцевості, що уособлюють природу країни або регіону, її краєвиди, рослинний і тваринний світ; в національні парки, де зберігається сільський спосіб життя у поєднанні з залишками «дикої природи», відвідування з пізнавальною метою етнографічних музеїв, ботанічних садів, пам’яток садово-паркового мистецтва. Важлива частина навчально-виховної роботи з охорони природи відводиться польовим практикумам, під час проведення яких учні поєднують, наприклад, вивчення рослинного покриву з його природозахисними функціями і пов’язують із специфікою розвитку тваринницького господарства місцевості, виявляють лікарські рослини, що застосовуються в народній медицині, або проводять метеорологічні спостереження з використанням народного календаря тощо [5].

В. Акопян, розглядаючи безпосередній контакт з природою як елемент виховання зацікавленості, розвитку системного та логічного мислення, критичного аналізу, звертає увагу на таку форму практичної діяльності з екологічного виховання, як організація екологічних стежок. Екологічна стежка – унікальна форма не лише природоохоронної пропаганди, але і поєднаного з нею відпочинку. Вона повинна бути легко доступною в будь-яку пору року, не протяжною, за науковою спрямованістю найрізноманітнішою – зоологічною, ботанічною, географічною, ландшафтно-екологічною. Типи екологічних стежок: наукові, навчальні, рекреаційні, лікувально-оздоровчі, комплексні. Основні призначення стежок – оздоровлення, рекреація, просвіта, навчання і виховання. Екологічна стежка створюється в мікрорайонах загальноосвітніх шкіл, районних, міських та обласних станцій юних натуралістів і туристів, на навчальних базах вузів, заповідних територіях за погодженням з органами місцевої влади [10, с. 28].

У свою чергу, В. Ясвін обґрунтовує необхідність впровадження такої форми екологічного виховання, як еколого-психологічній тренінг Еколого-психологічній тренінг органічно вписується в роботу літніх таборів для школярів, родинних клубів, екологічних семінарів, дитячих і молодіжних рухів. Окремі вправи можуть використовуватися у виховній роботі дитячих садів, в початковій школі, на уроках біології в середніх і старших класах, а також в родинному вихованні. В цілому він базується на методології соціально-психологічного тренінгу, направленого на вирішення наступних завдань:

• корекція, формування і розвиток екологічних установок особи, в першу чергу подолання антропоцентричного прагматичного відношення до природних об’єктів;
• корекція цілей взаємодії особи з природними об’єктами;
• навчання умінням і навикам такої взаємодії;
• розвиток перцептивних можливостей людини при його контактах з природними об’єктами;
• розширення індивідуального екологічного простору [11, с. 390-391].

Особливої актуальності практичні види діяльності набувають у екологічному вихованні підлітків та юнаків. Так, А. Льовочкіна, виходячи з того факту, що провідною діяльністю у підлітковому віці є спілкування у системі суспільно-корисної діяльності, особливістю цього періоду розвитку дитини вважає бажання стати дорослим.

Відповідно, ефективним методом формування екологічної свідомості в цьому віці стає співробітництво з дорослими щодо виконання певних екологічних проектів, у яких підлітки будуть відчувати себе повноцінними партнерами дорослих. Це можуть бути проекти типу: «Зробимо наш район красивим», «Допоможемо тваринам взимку», «Збережемо наше довкілля» та ін. [4, с. 271].

Поруч з практичною велике значення для екологічного виховання має науково-дослідна діяльність. Я. Полякова, досліджуючи британський досвід екологічного виховання, серед різноманітних технологій навчання, що запроваджуються в шкільній екологічній освіті, особливий акцент робить на технологіях, які спрямовані на активізацію пізнавальної діяльності учнів з вивчення і захисту природного довкілля, формування екологічної культури. Погляд на навчання як на процес відкриття нового забезпечив перевагу дослідних методів навчання, які стимулюють розумовий розвиток учнів, формують у них оцінно-критичне ставлення до наслідків природоперетворювальної діяльності, вміння приймати екологічно відповідальні рішення і розв’язувати нагальні проблеми довкілля. Серйозна увага приділяється прищепленню учням моральних якостей при виконанні дослідних завдань (проектів). Пошукова робота має бути корисною з громадської і громадянської точок зору, сприяти поліпшенню екологічної ситуації на місцевому і національному рівнях [5].

Окрім того, розглядаючи основні екзистенції екологічного виховання, варто звернути увагу на значний виховний потенціал туризму та різноманітних форм активного відпочинку у природному середовищі. За словами Г. Сорокіної, сучасний туризм є одним з найефективніших засобів екологічного виховання, оскільки надає широкі можливості для набуття будь- якими категоріями туристів досвіду формування й розвитку ціннісного ставлення до навколишнього світу з паралельним набуттям знань у різних галузях: біології, екології, географії, краєзнавства й загальній історії в умовах відірваності від стереотипів техногенного середовища. Таким чином, сучасний туризм має значні можливості для формування екологічної культури в різних верств населення [6, с. 229].

Н. Шевченко, обґрунтовуючи роль і місце туристично- краєзнавчої діяльності як складової соціального виховання, спрямованого на формування екологічної культури учнівської молоді, підкреслює суттєве значення краєзнавчого аспекту екологічної освіти та виховання, який репрезентує місцевий рівень. Останній розглядається в двох методично важливих аспектах: 1) він надає загальним екологічним знанням конкретності і предметності, апелюючи до конкретно-предметного досвіду взаємодії індивіда з безпосередньо оточуючим його довкіллям (місцеве природне середовище) – «шлях від абстрактного до конкретного»; 2) з іншого боку, він слугує відправним пунктом для осмислення індивідом загальних (глобальних) екологічних проблем шляхом «від конкретного до абстрактного» [12].

Особливу цінність для екологічного виховання становить такий напрям туристичної діяльності, як екотуризм. Екотуризм розглядається як особливий сектор туристичної галузі, який припускає прагнення, в першу чергу, до спілкування із природою, пізнання її об’єктів і явищ, активного відпочинку на природі. Пізнаюч природу, туристи переймаються необхідністю дбайливого ставлення до неї, тому внесок екотуризму у формування екологічної культури воістину неоціненний. Цей вид туризму допомагає людині легше зрозуміти й усвідомити, що відчуття радості, яке дає їй спілкування із Природою, це біологічно обумовлена потреба для неї, як частини живої Природи [13, с. 121-122].