«Енеїда» І. Котляревського: фантекст і джерело

У статті зроблено спробу осмислити «Енеїду» І. Котляревського як один з перших творів fanfiction в українській літературі. Вказано на взаємозалежність породжуючого тексту від джерела на прикладі «Енеїди» Вергілія та І. Котляревського

Ключові слова: фанфік, фантекст, джерело, літературна аномалія, інтерпретація

 

У сучасному мистецькому процесі феноменом масової літератури є фанфіки. Фанфікшен почав розвиватися у 60-х роках ХХ століття, хоча існує й інша точка зору, що даний феномен виник набагато раніше, адже з початку існування літератури одні і ті ж сюжети й герої розроблялися декількома авторами, і досить часто читачі/письменники створювали продовження творів інших авторів. Критики вказують на вторинний характер фанфіків, а також на широку популярність їх у мережі Інтернет.

Фанфіком вважають твір, породжений зацікавленістю автора певним каноном. Сучасна дослідниця І. Кузьміна зазначає, що фанфікшн є різновидом «творчості прихильників популярних творів мистецтва; довільний твір на основі оригіналу (як правило, літературного або кінематографічного), який використовує ідеї сюжету та персонажів. Фанфік може з’явитись у вигляді продовження оригінального твору, його передісторії, пародії на нього, поєднанням кількох оригіналів в одне ціле» [6].

Феномен фанфікшена привернув увагу багатьох зарубіжних та вітчизняних науковців, розвідки яких присвячені переважно розгляду подібної творчості в контексті поширення молодіжних субкультур (F. Carruthers, P. Viires, K. Hellekson and K. Busse) або ж літературного аспекту фанатської творчості: Д. Березіна (аналіз фанфікшена як одного з явищ мережевої літератури,), Л. Горалік (фанфік як складова маскультури та мас-медіа), І. Кузьміна (дефініції явища фанфікшну), О. Ніколенко (фанфікшен як явище літератури, культури і сучасної методики), С. Попова (лінгвостилістика фанфіків), К. Прасолова (літературний феномен фанфікшн кінця ХХ – початку ХХІ століття). Хоча вітчизняні науковці й звертаються до проблеми літературного фанфікшена, окреслили його основні жанрові категорії та види, проте на сьогодні ще немає цілісного дослідження цього феномену. У нашій розвідці ми, звертаючись до поняттєвого апарату терміну «фанфік», окреслимо взаємозалежність породжуючого тексту від джерела на прикладі «Енеїди» І. Котляревського та Вергілія.

Фанфік, або фенфік (від англ. fan – шанувальник і fiction – художня література), – текст, у якому використано ідеї, сюжет або (та) персонажі оригінального твору (здебільшого літературного або кінематографічного). На думку сучасної російської дослідниці Ксенії Прасолової, фанфікшен є емоційним та інтерпретативним відгуком читача на масову продукцію. Це література апропріації, при якій особистісне (авторський текст) стає масовим (читач бере на себе роль творця або інтерпретатора) [7, 4]. С. Васильєва відносить фанфікшен до жанру фольклору (пост фольклору) [2]. Літературні фанфіки представлені у вигляді оповідань, повістей, романів, віршів, п’єс. Питання, чи можна вважати фанфік жанром художньої літератури, досі перебуває у стані обговорення, проте жанром масової літератури його визнають одностайно. Вітчизняна дослідниця феномену фанфікшена, Д. Березіна, підсумовуючи найпоширеніші визначення цього терміну, дані російськими та зарубіжними дослідниками, зазначає, що «фанфікшен – літературний твір, створений непрофесійним (як правило) літератором, такий, ще не претендує на комерційну публікацію та породжений прихильністю автора до іншого твору і бажанням розвинути його сюжетну та фабульну лінії, побачивши героїв у наново генерованих ним, автором, ситуаціях» [1, 9].

Серед сучасних фанфіків багато літературних творів, зокрема продовження повісті Льюїса Керолла «Аліса в країні чудес» – «Автоматична Аліса» Джеффа Нуна, героїня якого потрапляє в майбутнє; казкова повість Олександра Волкова «Чарівник смарагдового міста», яка є переспівом казки Френка Баумана «Чарівник із країни Оз»; придумані членами «Літературного товариства Шерлока Холмса» оповідання про детектива; створені професійними письменниками за згодою авторів книжки «Світи братів Стругацьких»; неофіційні продовження «Гаррі Поттера» («Таня Гроттер» Дмитра Ємеця, «Порри Гаттер» Андрія Жвалевського та Ігоря Митька).

В історії світової літератури існує багато прикладів бурлескно-травестійного «укорінення» Вергілієвої «Aeneis» на національному ґрунті. Слід говорити про багатоаспектність інтерпретацій / варіацій твору римського поета, які у сучасному літературознавстві визначаються терміном «фанфік», що як «текст остаточно втрачає єдиного автора, стаючи натомість породженням «радості та роздратування читача» (Генрі Дженкінс) чи то множинної інтерпретації початкового тексту» [4]. Пародії на Вергілієву «Енеїду» вийшли у Франції, Італії, Німеччині, Росії. Зокрема, переробку відомого твору давньоримського митця зробили – німець А. Блюмауер (просвітницька сатира на церковну релігійність) ; росіяни М. Осипов і А. Котельницький, дотримуючись травестійного плану австрійця, ще раз «вивернули» Вергілія, цього разу на московський кшталт: «Энейда, вывороченная наизнанку» М. Осиповим, частини 3-4 (1794) ; А. Котельницьким, частина 6 (1806). В українській літературі переробкою твору давньоримського поета була поема «Енеїда» Івана Котляревського. На думку Тамари Гундорової, «переписування «Енеїди» Котляревським не тільки означало буквальне й синхронне «переписування» сюжету Вергілія, хоча український автор і хвалився завершальною синхронізацією кінця травестії і поеми. Переписування також торкалося ряду принципових з ідеологічного боку цитат і місць латинського оригіналу» [3, 23]. Використавши сюжет поеми Вергілія, Іван Котляревський травестував її, наповнив національним змістом і створив цілком оригінальну поему, в якій з енциклопедичною широтою і точністю відобразив життя і побут українського народу. Травестія і є різновид комічного наслідування, тому цей твір можна вважати одним із яскравих творів фанфікшену у вітчизняній літературі.

Російські літературознавці схиляються до думки, що Іван Котляревський не травестував Вергілія, а просто «переложил» російську «Энейду» М. Осипова на українську мову. Погоджувався з ними й вітчизняний письменник та літературознавець Микола Зеров, який був категоричним в