Епідемія ВІЛ-інфекції як глобальний процес

Оскільки на початкових етапах епідемії основним шляхом передачі ВІЛ були гомосексуальні контакти і вживання наркотиків, багато людей не бачили необхідності у вживанні заходів обережності, оскільки вважали, що оскільки вони не належать до цих «груп ризику», то ВІЛ їм не загрожує. Подібна помилка коштувала життя дуже багатьом.

Сформована в деяких країнах соціально-економічна ситуація сприяє збільшенню числа людей, підданих найбільш високому ризику зараження (у тому числі споживачів наркотиків, повій) і перешкоджає широкому доступу до засобів запобігання, а також до послуг охорони здоров'я і необхідного лікування.

Нерідко профілактичні дії (такі, наприклад, як зміна голок і замісна терапія для наркоспоживачів, сексуальна освіта молоді та інші) наштовхуються на традиційні уявлення про охорону суспільного здоров'я і моральності, в основі яких лежить культура і релігія народу. Успішній боротьбі з хворобою може заважати законодавство і дискримінаційна політика у відношенні хворих і ВІЛ-інфікованих.

Перемогти хворобу неможливо без комплексного вирішення усіх проблем. Крім того, зростаюча взаємозалежність різних країн і глобальний характер загрози роблять нереальним вирішення проблеми ВІЛ в окремо взятій державі.

Саме тому в рамках системи ООН була утворена Об'єднана програма ООН з ВІЛ/СНІДу (ЮНЕЙДС), покликана координувати дії і надавати підтримку зусиллям держав і суспільств, спрямованим на боротьбу із хворобою. ЮНЕЙДС виступає за комплексний підхід, який охоплює різні напрямки цієї боротьби, включаючи охорону здоров'я жінок і дітей, освіту, вдосконалення законодавства, боротьбу з наркотиками і зниження шкоди при їх використанні, підтримку соціально-економічного розвитку країн і територій і мобілізацію ресурсів. Як сказано в програмному документі ЮНЕЙДС, «її основним пріоритетом є ініціювання, підтримка і розширення зусиль, спрямованих на всебічну боротьбу з епідемією ВІЛ, у тому числі в сфері профілактики, зниження ризику зараження і пом'якшення її катастрофічних соціальних і економічних наслідків».

Пропозиція про створення Об'єднаної програми містилася і в резолюції, прийнятій в 1993 році Всесвітньою організацією охорони здоров'я. Пізніше ця ідея була підтримана іншими агентствами системи ООН, яка планувала ввійти до складу ЮНЕЙДС. На початку 1996 року шість організацій-співзасновників – ЮНІСЕФ, ПРООН, ЮНФПА, ЮНЕСКО, ВООЗ і Всесвітній банк – підписали Меморандум про взаєморозуміння, який послужив основою для їх спільних дій по боротьбі з ВІЛ. У квітні 1999 року до числа співзасновників ЮНЕЙДС приєдналася Програма ООН з контролю над наркотиками (ЮНДКП), а у 2001 році – Міжнародна організація праці.

27 листопада 2006 року ВООЗ оприлюднила дані про те, що в деяких країнах спостерігається новий підйом показників поширеності ВІЛ, які раніше залишалися стабільними або знижувалися. Однак у деяких країнах спостерігається також зниження показників поширеності ВІЛ поряд з позитивними тенденціями у поведінці молодих людей.

Відповідно до останніх цифр, опублікованих у Доповіді про розвиток епідемії ВІЛ за 2006 рік, підготовленому ЮНЕЙДС/ВООЗ, приблизне число людей, які живуть із ВІЛ, становить близько 39, 5 мільйона чоловік. У 2006 році було зареєстровано 4, 3 мільйони нових інфекцій, з них 2, 8 мільйони (65%) інфекцій в Африці на південь від Сахари. Крім того, значний ріст числа інфекцій відзначений у Східній Європі і Центральній Азії, де за деякими даними з 2004 року рівні інфікування збільшилися більш ніж на 50%. У 2006 році число людей, які померли від захворювань, пов'язаних з ВІЛ, склало 2, 9 мільйони чоловік. Нові дані вказують на те, де програми профілактики ВІЛ не були стійкими або не адаптувалися з врахуванням зміни епідемій – у деяких країнах рівні поширення інфекції залишаються на тому ж рівні або знову зростають.

У Північній Америці і Західній Європі програми профілактики ВІЛ найчастіше не були стійкими, а число нових інфекцій залишилося на тому ж рівні. Аналогічно серед країн з низьким і середнім рівнем доходів відзначено лише кілька країн, які фактично зменшили число нових інфекцій. У той же час у деяких країнах, які раніше продемонстрували успіхи в плані зменшення числа нових інфекцій, таких як Уганда, цей процес або сповільнився, або відзначається ріст рівнів поширення інфекції.

Профілактика ВІЛ працює, однак вона повинна бути цілеспрямованою і стійкою. Сучасні дані показують, що посилені програми профілактики ВІЛ, цілеспрямовані і адаптовані для охоплення тих, кому загрожує найвищий ризик зараження ВІЛ, дають результати.

В останнє десятиліття у багатьох країнах з генералізованими епідеміями були відзначені позитивні тенденції у зміні сексуальної поведінки серед молоді – розширення практики користування презервативами, більш пізній початок статевого життя і зменшення числа статевих партнерів. За період з 2000 по 2005 роки було відзначено зниження показника поширеності ВІЛ серед молоді в Ботсвані, Бурунді, Зімбабве, Кенії, Кот-д'Івуарі, Малаві, Руанді і Танзанії.

В інших країнах навіть обмежені ресурси дають гарні результати, якщо інвестиції націлені на задоволення потреб людей, яким загрожує найбільший ризик контакту з ВІЛ. У Китаї є кілька прикладів реалізації цільових програм для працівників секс-бізнесу, які забезпечили помітне розширення практики користування презервативами і зменшення рівнів поширення інфекцій, що передаються статевим шляхом, а також успішні результати реалізації програм для споживачів ін'єкційних наркотиків. У 2005 році в Португалії число діагнозів ВІЛ серед споживачів ін'єкційних наркотиків було приблизно на одну третину (31%) нижчим у порівнянні з 2001 роком, що обумовлено реалізацією спеціальних програм профілактики, які враховують проблему ВІЛ і вживання наркотиків.

У багатьох країнах програми профілактики ВІЛ не охоплюють людей, яким загрожує найвищий ризик зараження, таких як молодь, жінки і дівчата, чоловіки, які мають статеві контакти з чоловіками, працівники секс-бізнесу і їх клієнтів, споживачів ін'єкційних наркотиків, етнічних і культурних меншин. Наприклад, в Африці на південь від Сахари жінки, як і раніше, частіше від чоловіків заражаються ВІЛ, причому у більшості країн регіону саме їм найчастіше доводиться доглядати за ВІЛ-інфікованими людьми.

З'являються всі нові дані, які вказують на спалахи ВІЛ серед чоловіків, які мають статеві контакти з чоловіками, у В'єтнамі, Камбоджі, Китаї, Індії, Непалі, Пакистані і Таїланді, а також у країнах Латинської Америки, у той же час більшість національних програм з профілактики ВІЛ не забезпечують задоволення конкретних потреб таких людей. Нові дані також вказують на те, що програми профілактики ВІЛ не враховують той факт, що споживачі ін'єкційних наркотиків часто зайняті в сфері секс-бізнесу, що сприяє розвитку епідемій у Латинській Америці, Східній Європі і, зокрема, в Азії.

У Доповіді про розвиток епідемії ВІЛ ВООЗ підкреслюється, яким чином слабкий епідеміологічний нагляд у ряді регіонів, включаючи Латинську Америку, Карибський регіон, Близький Схід і Північну Африку, часто означає, що люди, яким загрожує найвищий ризик: чоловіки-гомосексуалісти, працівники секс-бізнесу і споживачі ін'єкційних наркотиків, виявляються недостатньо охопленими стратегіями профілактики і лікування у зв'язку з ВІЛ, оскільки немає адекватних даних про їх конкретну ситуацію і реальне життя. У доповіді також підкреслюється, що в багатьох країнах рівні знань про безпечний секс і ВІЛ залишаються низькими, так само як і сприйняття власного ризику. Навіть у країнах, де епідемія чинить дуже сильний вплив, таких як Свазіленд і Південна Африка, більша частина населення вважає, що їм не загрожує ризик інфікування.

Україна є однією з небагатьох держав, що залучає представників неурядових організацій (НУО) до визначення національної стратегії боротьби з епідемією ВІЛ/СНІД, представники яких входили до складу урядової делегації, що брала участь у роботі генеральної Асамблеї ООН, присвяченій проблемі ВІЛ/СНІДу. В Україні функціонують близько 100 НУО, які забезпечують інформаційно-просвітницьку діяльність спільно з соціальними службами для молоді та управліннями освіти в кожному регіоні; здійснюють профілактичну діяльність в групах підвищеного ризику ВІЛ-інфікування; сприяють створенню груп само- і взаємодопомоги; надають консультативні послуги, психосоціальну допомогу, здійснюють обмін шприців у 8 регіонах.

На сьогодні в Україні вже сформовано мережу лікувально-профілактичних закладів: 35 центрів СНІДу, на які покладена функція забезпечити лікуванням 4 тис. хворих на СНІД; 127 кабінетів довіри та 123 спеціалізовані лабораторії з діагностики ВІЛ/СНІДу. В Україні запроваджено дворазове тестування на ВІЛ-інфекцію всіх вагітних та попередження розвитку хвороби у новонароджених. Важливо, що Україна стала першою з країн СНД, яка вже розпочинає комплексне лікування такої великої кількості хворих на СНІД.

22 вересня 2003 р. в Нью-Йорку на 58-й спеціальній сесії ООН генеральним директором ВООЗ була проголошена концепція спільної ініціативи ВООЗ та ЮНЕЙДС. Суть її полягає в намірі ВООЗ до 2008 р. забезпечити 3 млн ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД антиретровірусними препаратами.

Враховуючи той факт, що Україна є однією з країн в Європейському регіоні, яка займає активну позицію щодо підтримки заходів, спрямованих на боротьбу з ВІЛ/СНІДом, Міністерство охорони здоров’я України очікує, що реалізація цієї ініціативи безпосередньо стосуватиметься ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД українських громадян, які потребують відповідного лікування. Безумовно, кошти та технічна підтримка з боку ВООЗ та інших міжнародних донорських організацій будуть додатковою допомогою на шляху реалізації Національної стратегії боротьби з ВІЛ/СНІДом в Україні.

 

 

Грант Д. П. Діти та Снід: Глобальна перспектива // Школа і світ. – 2001. – №14.

Стешенко В. Епідемія ВІЛ/СНІДу в контексті демографічної ситуації в Україні // Школа і світ. – 2001. – №11.

Денисов Б. П., Сакевич В. И. Динамика эпидемии ВИЧ/СПИД // Социс. – 2004. – № 1.

Піщенко Г., Тищенко О. Соціокультурні та геополітичні чинники поширення наркоманії та ВІЛ/СНІДу // Право України. – 2005. – № 2.