Етимологія "міф" і "міфологія"

За змістом можна виділити такі основні цикли міфів Еллади: про богів, героїв, аргонавтів, Троянську війну, фіванський тощо.

Систематизувати їх почали ще самі стародавні греки – відомі та невідомі поети. Тому, згадуючи той чи інший міф зазначають конкретний твір, за яким він подається, бо в різних творах наведено різні версії одного й того самого міфу.

В античній літературі ми знаходимо міфи про походження світу і богів та боротьбу богів із гігантами та титанами: Так, про життя Богів на Олімпі дізнаємося з поем Гомера «Іліада» та «Одіссея». У грецькій міфології боги відрізняються від людей тим, що вони безсмертні, могутні і здатні творити чудеса. Бог Зевс править усією землею і небом, Посейдон – морем, Аїд – підземним царством мертвих. Міфи цього циклу про богів прийшли до нас із поем грецького поета Гесіода «Теогонія» («Походження богів») і римського поета Овідія «Метаморфози» («Перетворення»).

Цикл міфів про героїв – Прометея, Персея, Сізіфа, Тантала, Геракла та багатьох інших – учені систематизували, за творами видатних грецьких та римських поетів і драматургів («Іліада» та «Одіссея» Гомера, «Прометей. закутий» Есхіла та ін.).

Захоплюючі пригоди аргонавтів на чолі з Ясоном у пошуках золотого руна складають наступний цикл міфів. Цей знаменитий похід оспівано в поемі Овідія «Метаморфози», у трагедії Еврипіда «Медея».

У троянському циклі міфів йдеться про війну ахейців проти троянців у 12 столітті до н. е. Ця війна відома, як Троянська. Війна викликана тим, що син троянського царя Пріама Паріс викрав дружину спартанського царя Менелая Єлену. Ахейські війська на чолі з Агамемноном впродовж дев'яти років тримали Трою в облозі. Лише на 10-му році війни греки завдяки хитрості Одіссея здобули Трою.

Міфи троянського циклу викладені у поемах Гомера «Іліада» та «Одіссея», трагедіях Софокла «Філоктет», Евріпіда «Іфігенія в Авліді», «Андромаха», «Гекуба», поемі Вергілія «Енеїда», Овідія «Героїні» і уривках ряду інших творів.

Фіванський цикл об'єднує міфи про царя Едіпа, Антігону, про невдалий похід Алкмеона та успішний похід Епігонів (нащадків) проти Фів, про загибель Алкмеона, проклятого своєю матір'ю. Усі ці міфи пов'язані з легендарним «семибрамним» містом Фіви, яке було важливим політичним центром Стародавньої Греції.

 

 

Особливою шаною в греків стародавньої доби користувалась годувальниця всього – Гея, життєдайна володарка, втілення невичерпної творчої сили Землі, «тієї великої матері, в лоно якої все повертається, щоб знову проростати для нового життя». Це відбивало і вплив матріархату, і значення хліборобства як основної галузі господарства народу. Пізніше культ Землі ввібрав також шанування Реї, Деметри, Персефони та інших божеств, пов'язаних із хліборобством.

Боги уявлялися грекам за тією чи іншою працею: Гермес і Пан пильнували отари, Афіна вирощувала маслинові дерева тощо. Тому, щоб людина могла успішно виконувати якусь справу, вважалося за потрібне піддобритися до відповідного божества принесенням у жертву плодів, молодих тварин.

Спочатку не існувало ієрархії серед богів. У тогочасних віруваннях греків збереглися залишки первісних релігій – фетишизму: наприклад, шанування каміння, особливо дельфійського омфала), тотемізму (орел, сова, корова й інші тварини були постійними атрибутами богів, а самі боги нерідко зображувались у вигляді тварин), магія.

В добу панування родової знаті (у Стародавніх Афінах – евпатриди) дрібні місцеві божества були замінені олімпійськими богами. Гомер у VIII столітті до н. е. в своїх поемах «Іліаді» й «Одіссеї» та Гесіод у VII столітті до н. е. у «Теогонії», тобто «Родоводі богів», усталили типові образи богів. Гомерові боги – просто безсмертні люди, наділені неземною вродою і силою. Кожен з них має своє ім'я і риси, властиві тільки йому. Ці боги – Посейдон, Аїд, Гера, Деметра, Гестія, Афіна, Афродіта, Аполлон, Артеміда, Гефест, Арес та інші – розглядалися вже як якась родина чи держава, що має свого верховного главу – «батька людей і богів».

Зевс втілював у релігійній формі риси патріархального владики. Він панував над небом, землею, морем і пеклом. Отже, з'явилась ієрархія богів, яка відбивала зміцнілу ієрархію класового суспільства. Зображені в «Іліаді» та «Одіссеї» палац Зевса на Олімпі із золотими стінами та підлогами, розкішні вбрання богинь, а також постійні чвари, розбрат та інтриги між богами стали своєрідним віддзеркаленням життя грецької родової аристократії. Гомер назавжди закріпив антропоморфічний характер грецької релігії. Гесіод тільки чіткіше виклав її.

Перемога олімпійців ніколи не була повною. Нерідко найпалкіше вірили в тих богів, яких не оспівав жоден поет. Людина, як і раніше, відчувала, що її оточують добрі та злі духи, і виконувала прадавні магічні обряди. Існували ніби дві релігії: офіційна (її проповідували держава, література та давньогрецьке мистецтво), заснована на гомерівських традиціях, і вірування нижчих верств, які зберігали забобони догомерівських часів. Велике значення в давньогрецькій релігії мав культ предків і взагалі померлих, а також культ героїв. У класичну епоху в культі померлих постало уявлення про життя душ праведників на Єлісейських полях.

Виникнення міст-держав (полісів) і подальший розвиток рабовласницького суспільства змінили характер грецької релігії. У VIII – VII століттях до н. е. з'явилися й поширились культи богів покровителів ремесла і торгівлі. Богом ковальства став Гефест, богом торгівлі – Гермес. Змінилось уявлення і про функції богів: покровителями ремесел у кожному місті, як правило, оголошувались боги, що їх вважали оборонцями самого міста: наприклад, в Афінах – Афіна, в Коринфі – Посейдон, у Дельфах – Аполлон.

Не завжди і не з найдавніших часів храм був місцем поклоніння богам. Їм поклонялися в горах, у гаях, у гротах, біля джерел. З часом таке особливо шановане місце ставало священним і там будували храм. Розквіт храмового будівництва в Афінах припадає на V – IV ст. до н. е. – так зване, золота доба Перикла. Відправляння культу в цілому перебувало під контролем держави. Жрецьких корпорацій у грецьких державах, як правило, не було. Вибрані жеребкуванням службові особи виконували також обов'язки жреців.

Грецький жрець не вчився спеціально і нічим не відрізнявся від решти громадян. Службу божу правили і чоловіки, і жінки. Охорона храму вважалася державним обов'язком жреця. Оскільки не було ані догматів, ані віровчення, жерці не повчали віруючих. Вони тільки виконували обряди. У деяких культах посада жерця була спадковою.

У визнанні загальногрецьких богів та пов'язаних з ними святинь частково відбивалось усвідомлення греками своєї етнічної єдності. Так, славнозвісними в усьому грецькому світі були святилища в Олімпії та Дельфійський оракул. Усі греки могли брати участь в іграх і Олімпійських змаганнях, періодично влаштовуваних біля таких святилищ. Олімпійські ігри стали основою грецького літочислення, періоди тривалістю 4 роки від змагань до змагань іменувались олімпіадами.

Поряд із культами, призначеними для всього населення, у Греції рано виникли таємні релігійні товариства й культи, до участі в яких допускалися втаємничені (місти). Найвідомішими були обряди на честь Деметри – Елевсінські містерії – та на честь Діоніса – Діонісії. Утаємниченим в Елевсінські містерії обіцяли раювання після смерті. Стародавні вірили, що учасник Діонісій приєднувався до божества за допомогою з'їденого сирого м'яса тварини, яку роздирали живцем.

Таємні культи в пізньоантичний період певною мірою були виявом незадоволення умовами життя і охоплювали чималу частину нижчих верств давньогрецького суспільства. Греки, як і всі політеїсти, відзначалися широкою віротерпимістю і великою шаною до чужих богів. Напевне, вони вважали, що богів ніколи не буває забагато і що за межами країни завжди може знайтись якийсь бог, котрого варто прихилити на свій бік.

 

У прадавні часи навкруги теплого й привітного Середземного моря склалися три культури. Одна була похмура і таємнича. Тамтешні люди не стільки жили, скільки готувалися до смерті. При житті будували собі посмертні оселі. Багаті володари створили для цього піраміди. Друга була страшна й кривава. Заради її богів приносили людські жертви. Третя була весела й найбільше полюбляла життя. То була культура жителів Пелопонесу, яких протягом історії їх існування називали різними іменами. Саме вона сподобалася новим народам і стала їм близькою. Єгипетська дивувала, фінікійська лякала, а грецька робила життя світлішим.

Як усі давні народи, елліни пояснювали незрозумілі їм прояви життя волею богів. Та їхні боги були дуже подібні до людей. Вони так само любили веселощі. Через те великий вплив мав Аполлон – покровитель мистецтв. Боги дуже полюбляли смачні страви, були не проти випити, аж до нестями їм подобалися земні жінки, а богині були не проти кохання смертного.

Так само, як і люди, боги сварилися, навіть билися.

Та й схожі вони були на людей обличчям і статурою. Хіба що були безсмертні. То як було не любити й не поважати таких богів? Так були створені міфи, тобто оповіді, про життя і діяльність богів, а насправді, про природу і людство.

Деякі міфічні герої стали згодом героями усіх народів. Наприклад, титанові Прометею віддають шану усі європейці в усі часи. Його образ створювали письменники різних століть і різних народів. Згадували його й українські автори, починаючи з Кобзаря. Писали про Прометея англійці і німці, французи й італійці... Він став взірцем справжніх людських чеснот.

Добре знають Геракла, про нього зняті фільми й створені п'єси, він став героєм для кожного хлопця та й дорослих чоловіків.

 

 

1. Словник античної міфології – К. : Наукова думка, 1985.

2. Кун М. А. Легенди і міфи Стародавньої Греції. – Тернопіль: АТ «Тарнекс», 2008.

3. Замаровский Войтех. Боги и герои античных сказаний: Словарь: Пер. с чеш. -, М. : Республика, 2006.