Еволюція моделей інноваційного процесу як концептуальне підґрунтя вимог до професіонала з інноваційної діяльності

Лінійна модель інноваційного процесу відображає зростаючу роль науки в промисловості. Так спосіб здобуття наукових знань та навчання відповідним технологіям професіоналів із інновацій набуває першочергового значення. На думку низки дослідників, лінійна модель має безліч значимих характеристик та цінних суспільних застосувань, проте все більша кількість дослідників виступають із її критикою, оскільки вона, як демонструє досвід, не віддзеркалює всю складність взаємин усередині системи інноваційних процесів: не дає змоги зазначити момент появи винаходу, не враховує механізми зворотного зв’язку між окремими ланками, не враховує зовнішні умови та ідеї, що з’являються поза дослідницьким підрозділом тощо [13, с. 141].

Технологічні зміни постають кумулятивним видом діяльності, тобто напрямок змін визначається станом тих технологій, що вже використовуються і суттєво визначають можливий діапазон інновацій. Тому майбутні знання обмежуються наявним досвідом, що також не враховується в лінійній моделі. Також лінійна модель майже не відображає ролі безпосереднього виробництва нового продукту. Наука призводить до певної технології, фундаментальні дослідження – до розробок та їх розповсюдження. В межах такого розподілу праці фахівці, які керують налагодженням нових ліній виробництва, починають діяти тільки наприкінці або вже після інноваційного процесу, тому їх вплив на управління інноваціями суттєво знижується [5, с. 44].

Означені недоліки зумовили виникнення інших моделей інноваційних процесів, більш складних у порівнянні з лінійною. Вони передбачають більше одного прямого шляху розвитку інновації від досліджень до комерціалізації: нові ідеї розробляються на всіх стадіях інноваційного процесу, в тому числі і на виробництві. Фундаментальні дослідження вже не розглядаються як єдина ініціююча сила. Проте це не зменшує ролі фундаментальної науки у інноваціях, а лише відображає той факт, що взаємозв’язки між нею та іншими стадіями, включаючи комерціалізацію, надто складні та не можуть бути представлені як прямолінійні, з повним розподілом на окремі фази [16, с. 125].

Виникнення другої моделі інноваційного процесу сягає 60-70-х років. Це лінійно-послідовна модель з упором на важливість ринку, на запити якого реагують НДДКР (відображення гіпотези «тиску ринку») [5, с. 46]. В цій моделі інноваційний процес розглядається як передача науково-технічного знання безпосередньо у сферу задоволення потреб споживача. Продукт при цьому перетворюється на носія технології, і форма, якої він набуває, визначається лише після встановлення зв’язку між технологією та потребою, яку вона задовольняє [18, с. 35]. В цьому випадку професіонал з інновацій має справу з суттєвими змінами в уявленнях розробника про характер перетворень науково-технічного потенціалу в цілі бізнесу, оскільки другий підхід орієнтується на потреби гіпотетичного споживача. Тому необхідною є значніша відповідність у поглядах між розробником інновацій та управителем, аніж зустрічається на більшості підприємств, а досягнення цієї відповідності може потребувати суттєвих організаційних змін [5, с. 46]. При цьому основна увага професіонала з управління інноваціями має бути спрямована не просто на високу технологічність, а на задоволення прихованих потреб та створення базисних інновацій, які реалізують масштабні науково-технічні розробки.

Третя модель інноваційного процесу актуалізується в період 70-80-х рр. ХХ ст. Вона може бути названа «пов’язаною» моделлю інноваційного процесу [5, с. 47]. Це значною мірою комбінація першої і другої моделей з акцентом на зв’язку технологічних можливостей з потребами ринку. Виходячи з цього, процеси, що відбуваються всередині підприємства, розуміються як шлях, що починається зі сприйняття нової ринкової можливості або нового наукового винаходу до аналітичного проектування нового продукту або процесу, розробки, виробництва і кінцевої реалізації. Для діяльності фахівця з інновацій важливу роль починає відігравати взаємодія між окремим підприємством і науково-технологічним середовищем, всередині якого діє це підприємство. Важливість зовнішніх по відношенню до підприємства джерел інновацій на рівні з власним НДДКР особливо відмічають І. Нонака та Х. Такетучі, оцінюючи це як один із факторів успіху японських компаній, які часто беруть на озброєння знання, створені ззовні організації. Компанії звертаються до розповсюдників продукції, державних установ і навіть конкурентів у пошуку нових аспектів проблем або ключів до їх рішення. Для японських підприємців характерне постійне введення нового через встановлення зв’язків між зовнішніми та внутрішніми джерелами новацій [5, с. 48]. Також ця модель наголошує на необхідності паралельних дій багатьох організацій в інноваційному процесі, адже підкреслює, що технічна інновація не є чітко вираженим багатостадійним процесом. Навпроти, поєднання НДДКР з ринком має перетворюватись на паралель, коли просування технології на ринок досягається через одночасні дії різних організацій.

Таким чином, наприкінці ХХ ст. виникає четверта модель інноваційного процесу, орієнтована на принципи японського менеджменту – інтерактивна модель [13, с. 158]. Вона акцентує увагу на паралельній діяльності інтегрованих груп та зовнішніх горизонтальних та вертикальних зв’язків. Одночасна робота над ідеєю кількох груп спеціалістів, що діють у різних напрямках, прискорює вирішення задачі. Позитивно характеризуючи досвід