Еволюція структури організації роботи українського Парламенту в 1990-2010 рр.: історичний аспект

 

Бобровнік Ю. В.

 

Автор розглядає історію розвитку структури найвищого законодавчого органу України. Метою статті обрано дослідження еволюції структури організації роботи українського Парламенту в 1990-2010 рр.

З огляду на необхідність дотримування історичної об’єктивності та неупередженості, дослідником при підготовці статті обрано історико- хронологічний метод, який дав змогу послідовно відстежити та проаналізувати зміни в структурі Верховної Ради України.

З’ясовано, що спеціального комплексного історичного дослідження розвитку внутрішньої побудови українського Парламенту науковцями не проведено. Окремі аспекти еволюції структури та повноважень українського Парламенту відображено в кількох дисертаційних дослідженнях, предметом яких був розвиток найвищого законодавчого органу України в суспільно- політичному просторі держави. Головними факторами, які визначали структуру Верховної Ради, були Конституція України та внутрішні регламенти діяльності основного законодавчого органу держави, що мали силу закону. Автор умовно визначив два періоди формування структури Верховної Ради України: до конституційний (1990-1996 рр.) та післяконституційний (1996-2010 рр.). Перехід від Парламенту УРСР до Парламенту економічно незалежної УРСР і вільної України, практично ніяк не позначився на його структурі. На початку 1990-х рр. Президія Верховної Ради України втрачала свої повноваження на користь голови Парламенту, Президента України та уряду аж до повної її ліквідації в 1996 р. Комісії Парламенту УРСР змінились на комітети Верховної Ради України на підставі відповідних законів.

Ключові слова: Верховна Рада УРСР, Верховна Рада України, Парламент, комітети, структура українського Парламенту, Конституція України.

Від раціональної організації системи роботи залежить якість та ефективність діяльності як окремої людини, так і групи людей. Розробка, організація та налагодження ефективного функціонування установи визначає успіх виконання поставлених перед нею завдань. Ефективна організація роботи державних органів влади є запорукою успішності країни. У 1991 р. незалежна Україна отримала у спадок Верховну Раду УРСР із радянською системою організації внутрішньої роботи Парламенту, традиціями підготовки та обговорення законопроектів. Якість роботи Парламенту залежить як від внутрішньої структури так і від професійності, зацікавленості народних депутатів та від мотивації технічного персоналу Верховної Ради України (далі ВРУ). Проголошення незалежності України та створення нових державних органів влади вимагало нової системи організації діяльності українського Парламенту. Відсутність комплексного історичного аналізу організації і трансформації структури ВРУ зумовлює актуальність дослідження.

Метою статті обрано дослідження історії еволюції структури організації роботи українського Парламенту в 1990-2010 рр.

Завдання дослідження: з’ясувати стан нагромадження історичних знань з обраної проблеми, дослідити та висвітлити структуру ВРУ, висвітлити перехід від Верховної Ради УРСР до Верховної Ради України.

Дослідженню роботи українського Парламенту присвячено низку наукових праць як історичного, так і політологічного характеру. Серед дисертаційних досліджень історичного напряму варто відзначити наукові дослідження Н. Дроботенко, В. Авсєєвича, П.

Сацього. Так, Н. Дроботенко, досліджуючи історію розподілу повноважень між різними гілками української влади, виокремлює структурні зміни в Президії ВРУ в контексті втрати нею повноважень, які вона мала до 1989 р. Окремі аспекти змін у внутрішній побудові Парламенту відображено в дослідженнях В. Авсєєвича та Н. Адамович, однак вони стосувалися конституційних процесів та суспільно-політичних вимог у громадському середовищі України. Проте аналіз власне еволюції структури українського Парламенту зазначені вище автори не здійснювали. Окремі аспекти трансформації Президії ВРУ РСР та ВРУ відображено у науковій статті В. Гончаренка [5, с. 113]. Варто відзначити дисертаційне дослідження О. Коляструк, Н. Мосюкова, а також праці В. Шаповала, О. Бандурука, Ю. Шемшученка. Так, О. Коляструк поверхово досліджував структуру ВРУ. Н. Мосюкова зробила спробу висвітлити процес перебудови структури ВРУ в 1990-1994 рр., проте, дослідниця переважно висвітлила зміни, що були пов’язані спочатку з Президією ВРУ РСР, а потім ВРУ в системі координат законодавчої та виконавчої гілок влади. Головною джерельною базою для вивчення еволюції структури ВРУ є закони, які стосувалися роботи та інституційної побудови основного законодавчого органу держави, зокрема, Декларація про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України, Конституція України, постанови ВРУ та закони щодо регламенту роботи Парламенту [3, с. 1; 6; 8-17].

В останні роки перебудови в державному апараті УРСР відбулися зміни, які стосувалися в першу чергу правового статусу ВРУ РСР та її Президії. 27 жовтня 1989 р. ВР УРСР прийняла Закон “Про зміни і доповнення Конституції УРСР”, яким вносилися істотні зміни до розділу 12 Конституції УРСР 1978 р., що регламентував організацію та діяльність Парламенту УРСР. Так, зокрема Голова Верховної Ради став найвищою службовою особою в республіці. Законом було внесено зміни до кількісного складу ВРУ РСР. Замість 650 народних обранців стало 450 [26]. До прийняття змін Президія ВР УРСР була найвищим органом у міжсесійний період діяльності Ради. Президія мала право вносити зміни до діючих законів, але з подальшим затвердженням ВРУ РСР. Після змін Президія стала підзвітним ВРУ РСР органом, який забезпечував організацію роботи Парламенту. Згідно зі змінами до Конституції, до складу Президії ВРУ РСР входили Голова ВРУ РСР, його перший заступник та заступники, голова народного контролю, голови постійних комісій ВРУ РСР. Голова ж ВРУ РСР став найвищою службовою особою в республіці [7, с. 101]. Згідно з Конституцією в редакції Закону від 27 жовтня 1989 р. Президія мала право законодавчої ініціативи у ВРУ РСР, проте український радянський Парламент залишалася найвищим органом влади