Еволюція структури організації роботи українського Парламенту в 1990-2010 рр.: історичний аспект

Загалом УРСР керувалася Конституцією 1978 р., у якій було відображено структуру Конституції УРСР 1937 р. Так, ВРУ РСР мала Раду старійшин ВР УРСР із рекомендаційними функціями, Президію ВРУ РСР – найвищий представницький колегіальний орган республіки, партійну групу ВР УРСР, слідчу та ревізійну комісії та три постійні комісії: мандатну, бюджетну та законодавчого передбачення. Склад комісій формувався зі складу народних обранців. Комісії були потрібні для ведення законопроектної роботи, попереднього розгляду й підготовки питань, що стосувалися порядку денного Верховної Ради, контролю за діяльністю державних органів та організацій [23, с. 65].

У червні 1990 р. було сформовано такі постійні комісії: мандатну і з питань депутатської етики; із закордонних справ; з питань законодавства та законності; з питань правопорядку та боротьби із злочинністю; з питань державного суверенітету, міжреспубліканських та міжнаціональних відносин; з питань діяльності Рад народних депутатів, розвитку місцевого самоврядування; з питань планування, бюджету, фінансів та цін; з питань економічної реформи та управління народним господарством; у справах ветеранів, пенсіонерів, інвалідів, репресованих, малозабезпечених та воїнів-інтернаціоналістів; із прав людини; з питань будівництва, архітектури та житлово- комунального господарства; з питань відродження та соціального розвитку села; з питань соціальної політики та праці; з питань екології та раціонального природовикористання; з питань здоров’ я людини; з питань народної освіти та науки; з питань культури та духовного відродження; у справах жінок, охорони сім’ ї, материнства та дитинства; у справах молоді; з питань гласності та засобів масової інформації; з питань розвитку базових галузей народного господарства; з питань чорнобильської катастрофи; з питань агропромислового комплексу [23, с. 66].

Крім постійних комісій, Верховна Рада мала право створювати слідчі, ревізійні та інші комісії з будь-якого питання [23, с. 67]. Президія отримала повноваження: скликати сесії Верховної Ради, організовувати їх підготовку; координувати діяльність постійних комісій; здійснювати контроль за дотриманням Конституції; організовувати підготовку і проведення референдумів; приймати постанови [23, с. 67]. Президія Верховної Ради України ХІІ скликання втратила низку функцій, притаманних їй у попередньому скликанні, таких як право видавати акти про амністію, ратифікувати й денонсувати міжнародні договори УРСР, призначати й відкликати дипломатичних представників УРСР тощо, тобто відбувся перехід повноважень від власне Президії до Верховної Ради загалом. Окрім ієрархічної організаційної структури, у ВРУ РСР можна виділити ще й політичну структуру, оскільки після відміни статті 6 Конституції УРСР в жовтні 1990 р. і прийняття Закону “Про громадські організації та об’єднання” в Україні утворилися партії різних політичних спрямувань. Зміни в суспільному житті України знайшли відображення й у Верховній Раді. Так, із 449 депутатів Парламенту 324 були комуністами; 16 із них входили до опозиції; 55 вийшли чи були виключені з партії. Не була однорідною й опозиція. Вона складалася із чотирьох груп. Перша – група “Демократичного відродження України”, яка об’єднувала 37 депутатів, у тому числі 22 члени Партії демократичного відродження України. Друга – позапартійна, у складі якої нараховувалося 30 чоловік. Третя – демократична, її основу складали члени Демократичної партії України. І, врешті, найрадикальніша група, яка об’ єдналася навколо членів

Української радикальної партії. До неї входило 26 депутатів. Згодом утворилася прокомуністична більшість “За суверенну Радянську Україну” (т. зв. група “239”) та опозиційна “Народна рада” [23, с. 60].

16 липня 1990 р. ВРУ РСР прийняла “Декларацію про державний суверенітет України”. Згідно з Декларацією ВРУ РСР і сформована нею Президія ВР УРСР набувала статусу органів влади фактично незалежної держави [6]. У липні 1991 р. ВРУ РСР прийняла низку законів та поправок до Конституції УРСР, що стосувалися запровадження поста Президента УРСР, способу його обрання та повноважень [13], після чого Президія Парламенту утратила повноваження колегіального глави держави, які вона мала з 1937 р. [12; 13].

Значною подією в розмежуванні функцій законодавчої та виконавчої гілок влади стало скасування 14 лютого 1992 р. права Президії ВРУ вносити зміни й доповнення в діючі законодавчі акти. Таким чином, ВРУ стала єдиним органом законодавчої влади в Україні. Відтепер Президія ВРУ перетворилася з керівного органу на орган, який займався плануванням роботи Парламенту, наданням доручень відповідним комісіям. Законодавча функція Президії в 1994-1998 рр. була вже не настільки повною, як у попередньому скликанні: до її повноважень уже не входило прийняття указів [9, арк. 74-84]. Проте слід зауважити, якщо Президія ВР поступилася своїми повноваженнями на користь глави держави, то повноваження самого Парламенту залишились досить широкими й охоплювали всі сфери діяльності держави: від контролю над внутрішньою політикою до визначення основних напрямів зовнішньої політики [7, с. 49].

Після проголошення незалежності України відповідно до Закону “Про внесення змін і доповнень до Конституції УРСР” від 17 вересня 1991 р. в тексті Конституції “Українська Радянська Соціалістична Республіка замінювалося словом Україна, а Президія Верховної Ради УРСР почала називатися Президією Верховної Ради України [16]. Законом від 14 лютого 1992 р. до Конституції було внесено зміни, відповідно до яких Президія Парламенту втратила право видавати укази; за нею залишилося лише право приймати постанови [9, арк. 75]. Саме ВРУ 12 скликання дійсно ставала єдиним державним органом, правомочним приймати закони і вносити до них зміни самостійно, оскільки отримала риси справжнього законодавчого органу, сесії якої почали тривати по кілька місяців.