Еволюція жанру притчі в поезії Дмитра Павличка

Щодо жанру притчі, то ці твори Д. Павличко писав упродовж усіх періодів свого мистецького становлення: «Притча про сонце», «Притча про славу», «Нетерпеливість», «Притча про силу», «Притча про жінок», «Вірність», «Притча про сльози», «Притча про вдячність», «Голос», «Притча про смерть», «Притча про правду», «Світляк», «Притча про ненависть» і десятки й десятки інших притчових творів.

Однак сатиричних віршів-притч у поетичному спадку Д. Павличка, звісно ж, набагато менше, хоча перелік і таких творів може становити не один десяток назв: «Притча про сміх», «Притча про відомого брехуна і мудрого чаклуна», «Притча про кар’єриста», «Притча про братерство», «Перевертень», «Ввічливі раби» тощо.

Ось, скажімо, «Притча про братерство»:

В пустелі, в Кара-Кумах, вже тиждень без води Блукали друзі – Ваня й Хамід Амальгельди.

Від спраги та спекоти всихало їх нутро,

Ввижалися їм ріки, де блискотить ситро [6, с. 78].

І раптом змучені спекою друзі знаходять у піску «бакла- жечку» з питною водою: «Хтось загубив той посуд, чи, може, сам Аллах // Для порятунку воду підкинув їм на шлях». «Добрий Ваня, справжденний московіт», запропонував поділити воду по-братськи, оскільки вони ж, мовляв, брати. Почувши таке, узбек, що добре знав ціну «московському братерству», злякався: «Тремтіла та баклажечка в його руці твердій: // «Ми порівну поділимо цю воду, брате мій!»

Оксюморонним є вже сам заголовок твору, оскільки реципієнт позасвідомо налаштовується на сприйняття важливих загальнолюдських цінностей і чекає, зрештою, від автора традиційного вирішення проблеми братерства в дусі християнської православної моралі – уславлення, пієтетного возвеличення тощо цих біблійних понять. Однак, хоча авторська думка, ідея притчі відповідно до законів жанру в цьому творі також не сформульовані, читачеві самому пропонується знайти відповідь на питання, як варто чинити «братові»-узбеку, якщо він хоче вижити в пустелі з «братом»-московітом Іваном (якщо вже вдаватися до біблійної символіки, то швидше братом Каїном).

Антикремлівську й водночас антиманкуртську спрямованість мають і такі притчі Д. Павличка, як «Чума», «Орден», «Ввічливі раби», «Колонізатори» тощо, написані вже на початку ХХІ ст. Зокрема, у вірші «Чума» (2010) реципієнт досить легко впізнає під образом «хана Кучума» колишнього президента України:

Ти чума патріотична,

Ти найкраща зі всіх чум,

Не дозволь, щоб повернувся Хан Батий чи хан Кучум!

Не дозволь, щоб знов над нами Панували москалі,

Будь смілива, справедлива,

Найчумніша на землі!

А чума сміється: «Хлопці,

Не дуріть мене, бо ви Продали вже все, що мали,

Покровителям з Москви! [6, с. 8-9].

Притча «Ввічливі раби» (2010) містить гіркі саркастичні роздуми про специфіку ментальності нашого народу, коли чи не кожен його представник «ввічливо» не помічає або не хоче бачити тих столітніх утисків від північної держави-сусідки, сприймає як належне трагедію голодоморів, Гулагів, Чорнобилів, геноцидів:

Народе мій, Козаччино,

Скажи мені – молю! – Невже не все ще сплачено За волю москалю?!

Та де ж не доплатили ми?!

Чого не додали?

Не вкрились всі могилами?!

Не всі пішли в хахли?! [6, с. 22-23].

І. Равлів, досліджуючи «Покаянні псалми» (1994) Дмитра Павличка, убачає «наявність притчевості» також і в цих творах, як і Т Савчин виокремлює «притчеві сонети» митця [8, с. 56-61].

У збірці «Жест Нерона» поет підноситься до високого соціально-філософського узагальнення, знаходячи промовисту концептуальну деталь. Таким є, зокрема, «Жест Нерона», який дав назву збірці творів про УШ Всесвітній фестиваль молоді і студентів у Гельсінкі. Жест Нерона – це жест пальцем униз, що означає засудження на смерть. Із тексту твору виразно проступає карикатурність помаху сучасного фашиста. Навіть великий завойовник Олександр Македонський, котрий тримав у руках мало не півсвіту, померши, за словами античного історика, одкинув руку, яка ніби просить милостиню. У своєму творі поет неначе йде від цього символічного образу, продовжуючи його: Я піднявсь, щоб крикнуть «годі» мукам,

Та тобі я відрубаю п'ядь,

Щоб ходив Нероном ти безруким,

Щоб не міг ти й милостині взять.

Щоб ти знав, яка тяжка земля та,

У яку показуєш злегка,

Щоб з могили, люта і проклята,

Терном не росла твоя рука [6, с. 112].

Висновки. Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок про те, що Д. Павличко належить до тієї категорії письменників, які не обмежуються лише одним видом творчості чи літературним жанром, у тісних межах яких йому важко реалізувати вповні свій мистецький талант. Сатиричні притчі поета – це ще одна грань творчої індивідуальності митця. Д. Павличко вміє розглядати світ об’ємно, відчувати повноту життя, прагнучи до осягнення найто- нших виявів реальної дійсності, у тому числі й сміхової народної культури. Його сатиричні притчі інтелектуально наповнені сучасним змістом, експресивні за висловом, напрочуд злободенні.

 

ЛІТЕРАТУРА: