Філософія

Починаючи з X–XI ст., в розвитку богословсько-філософської думки Візантії слід зазначити дві тенденції — раціоналістично-догматичну і містично-етичну. Для першої характерним є інтерес до зовнішнього світу, його будови, а отже, до астрономії, яка в середньовічній свідомості тяжіла до астрології й пробуджувала інтерес до окультних наук і демонології, а також інтерес до людського розуму, до логіки. Для раціоналістичної тенденції характерним є також інтерес до історії філософії та політики. Друга тенденція — ісихазм знаходить свій вияв у творах монахів-аскетів — Іоанна Лествічника і Григорія Папами. Вона зосереджувала свою увагу на внутрішньому світі людини і на практичних заходах щодо його удосконалення в дусі християнської етики. Ісихія — вміння досягати спокою, безмовності, відчуженості від конкретної реальності.

Боротьба між містичним і раціоналістичним напрямами особливо загострилась в останній період існування Візантійської імперії. Великої популярності в країні набуло вчення Палами, особливо в середнього і нижчого духовенства. Проти нього виступав калабрійський філософ-гуманіст Варлаам (1290—1348 рр.), який обстоював тезу про пріоритет розуму над вірою. В XIV—XV ст. гуманістично-реалістичний напрям у філософії і науці набуває значного поширення у Візантії, виявляючи в багатьох аспектах спільність із західноєвропейським гуманізмом.

Візантійська богословська та аскетична література багато в чому визначила склад і спрямованість мислення в Київській Русі. Найбільше це виявилось у виборі православної релігії на Русі та введенні князем Володимиром християнства (X ст.).

 

Основні напрями середньовічної філософії (номіналізм і реалізм)

 

Однією з особливостей середньовічної філософії є боротьба між реалістами і номіналістами. Слід зазначити, що реалізм у його середньовічному розумінні не має нічого спільного з сучасним значенням цього терміна. Реалізм — це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Згідно з ученням реалістів, універсалії існують раніше від речей і незалежно від речей, являючи собою думки та ідеї божественного розуму. Тільки завдяки цьому людський розум має змогу пізнати сутність речей, бо ця сутність є не що інше, як загальне поняття. Зрозуміло, що для реалістів (Ансельм Кентерберійський (1033–1109 рр.) та ін.) пізнання можливе лише за допомогою розуму, який має божественну природу.

Номіналізм. Термін «номіналізм» походить від латинського слова «nomen», що означає «ім'я». На противагу середньовічному реалізму, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття (т. зв. універсалії) — тільки назви, знаки або імена, породжені людським мисленням. Основними представниками цього напряму були Д. Скот, І. Росцелін, У. Оккам.

Крайні номіналісти, до яких належав Росцелін (XI—XII сіп.), обґрунтовували думку про те, що загальні поняття — це тільки звуки людського голосу; реально існує лише одиничне, а загальне — це ілюзія, яка може існувати лише в людському розумі.

Слід зазначити, що полеміка між реалізмом і номіналізмом почалася із суто теологічної проблеми про характер реальності «святої трійці».

Реалізм наполягав на істотності, реальності, єдності триєдиного бога. Номіналізм же справді реальними вважав «ліки» (іпостасі) трійці. Проте «проблема трійки» була лише зовнішньою формою, так би мовити «офіційним приводом», який в умовах середньовіччя мусив бути теологічного плану. Справжня проблема, що стала предметом гострої полеміки, була цілком філософською проблемою статусу реальності категорій загального і окремого.

Реалісти, говорячи про єдність «божественної трійки», обґрунтовували, по суті, об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального (загальних» понять, універсалій). Щодо номіналістів, то вони, обґрунтовуючи реальність трійки,  відстоювали  реальне  існування одиничного, окремих речей і явищ. Зрештою це і приводило номіналізм до матеріалістичної тези  про об'єктивну реальність  матеріально-чуттєвого світу, що виступав у вигляді суми окремих речей.

Фома Аквінський (1125/26–1274рр.) — один з найвидатніших представників середньовічної філософії, учень знаменитого теолога, філософа і природознавця Альберта Великого. Як і його вчитель, Фома Аквінський намагався обґрунтувати   основні принципи християнської теології, спираючись на вчення Аристотеля. При цьому вчення Аристотеля було пристосоване таким чином, щоб воно не вступало у протиріччя з догматами церкви.

Вчення про буття. Під буттям Фома Аквінський розуміє християнського бога, який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. З точки зору Ф. Аквінського існує чотири рівні буття.

Найнижчий рівень буття обумовлює зовнішню визначеність речей, сюди відносяться неорганічні стихії та мінерали.

На наступному рівні перебуває форма, що являє собою кінцеву причину речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Аристотель назвав «рослинною душею» — це рослини.

Третій рівень — тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різному входить у матерію. На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух, або розум, розумна душа, найвища із створеного сущого. Внаслідок того, що душа не зв'язана з тілом, вона не гине зі смертю тіла. Тому розумна душа, за Фомою Аквінським, наречена «самосущою». На відміну від неї, душі тварин не є самосущими і гинуть разом із загибеллю тіла. Великого значення надавав Фома Аквінський розуму. Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена людина, а тому