Філософія

Теза про нескінченне вносить перетворення і в астрономію. Якщо в галузі арифметики і геометрії нескінченне як міра перетворює знання про кінцеві співвідношення на наближені, то в астрономію ця нова міра вносить, крім того, ще й принцип відносності.  І справді, оскільки точно визначити розміри й форму Всесвіту можна лише через відношення його до нескінченності, то в ньому не можуть бути різні центр і коло.

Роздуми Кузанця допомагають зрозуміти зв'язок між філософською категорією єдиного і космологічним висновком древніх про наявність центру світу, а тим самим — про його кінець. Здійснене ним ототожнення єдиного з нескінченним руйнує туї картину космосу, з якої виходили не тільки Платон і Аристотель, а й Птолемей та Архімед. Для античної науки і більшості представників античної філософії космос був дуже великим, але кінцевим тілом. А ознака кінцевості тіла — це можливість розрізнити в ньому центр і периферію, «початок» і «кінець». Згідно з Кузанцем, центр і коло космосу — це Бог, а тому, хоч світ і не нескінченний, його неможливо уявити кінцевим, оскільки в нього немає меж, в яких він був би замкнений. Філософські погляди кардинала католицької церкви Миколи Казанського іноді порівнюють з дволиким Янусом, один бік якого звернений до схоластики, а другий — до майбутньої філософської класики XVII ст. Під це порівняння певною мірою підпадає вся філософія XV– XVI ст.

Сутність епохи Відродження характеризується не тільки піднесенням людини, а й докорінною зміною світогляду. На зміну Аристотельсько-біблійному світогляду про те, що центром Всесвіту є Земля (геоцентрична система) приходить геліоцентрична система (в центрі — Сонце, а Земля — зовнішня планета). Автором цієї концепції був видатний польський учений М. Коперник (XVI ст.), який фактично здійснив революційний переворот у світорозумінні. Його вчення розглядається як початок звільнення природознавства від теології (Енгельс). На захист учення М. Коперника виступив італійський учений-філософ Г. Галілей (1564—1642рр.). який переслідувався інквізицією як єретик. Далі від Коперника в світорозумінні пішов італійський вчений філософ Дж. Бруно (1548—1600 рр.), який проголосив гіпотезу про існування можливості світів, за що був жорстоко покараний інквізицією — прилюдно спалений. В Україні вчення М. Коперника, Г. Галілея та Дж. Бруно широко пропагувалося в Києво-Могилянській академії та морських школах (Ф. Прокопович та ін.).

Із викладеного раніше можна зробити висновок, що філософська думка епохи Відродження створила надійні основи в подальшому поступі наукової революції та розвитку філософії Нового часу (XVII—XVIII ст.).

 

Реформація, її ідеї

 

Ренесансні гуманістичні ідеї спершу не викликали негативної реакції з боку офіційних представників католицької церкви. Ситуація різко змінюється після того, як у XVI ст. Відродження обертається феноменом Реформації.

М.Лютер (1483—1548рр.) піддав критиці офіційну католицьку доктрину. Його позиція виходила з ідей містичного пантеїзму Майстера Екхарта, августиніансько-платонічних уподобань та ренесансного критицизму Еразма Роттердамського. М. Лютер закликав повернутися до первісної «чистоти» християнського вчення, відкинути всі пізніші нашарування у вигляді папських бул і декретів. Висуваючи тезу про загальне «священство», він робив непотрібним духовенство, пропонуючи «прямий», індивідуальний шлях кожного віруючого до Бога. М. Лютер наполягає на ірраціональному характері релігійного знання, роблячи тим самим принципово неправомірною будь-яку спробу «світської» його критики. Він переклав Біблію німецькою мовою, зробивши тим самим її зміст ближчим і зрозумілішим для основної маси віруючих німців. Реформа М. Лютера позбавила церкву політичного панування, підпорядкувала її світській владі.

Ж. Кальвін (1509—1564 рр.) був автором іншого, більш радикального варіанта Реформації. Від лютеранства кальвінізм відрізнявся більш категоричним містицизмом та ірраціоналізмом. Як вчив Ж. Кальвін, Христос своєю жертвою на хресті обрав до спасіння не все людство, а тільки якусь його певну частину. Причому критерії «обраності» цілком ірраціональні. Тому, як він каже, «званих багато, а обраних мало». Проте саме внаслідок ірраціонального характеру божественного вибору обранцем може вважати себе кожний.

Реформація за своїм ідейним змістом була типово ренесанс феноменом. Водночас вона істотно відрізняється від гуманістичної традиції Відродження репресивними заходами Контрреформації. Лютеранський монізм у своєму запереченні автономії людської істоти, її свободи збігається з натуралістичним монізмом пізнього Відродження, який так само заперечує автономію людського єства. Недаремно своє продовження лютеранським монізм, який утверджував існування одного Бога і божественної природи, знаходить у німецькому ідеалістичному монізмі XIX ст., я натуралістичний монізм — у матеріалістичному механіцизмі світогляду Нового часу.

 

Філософський словник: секуляризація, антропоцентризм, гуманізм, пантеїзм, геліоцентризм, креаціонізм, монотеїзм, схоластика, томізм, номіналізм, реалізм, Реформація, Ренесанс, Контрреформація.

4. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ (XVII—XVIII ст.)

 

Історичні передумови появи філософії Нового часу та її загальна спрямованість

 

Характеризуючи філософію XVII—XVIII ст., необхідно в першу чергу через характеристику епохи глибоко усвідомити, чому саме в цей час в історії боротьби матеріалізму та ідеалізму стався переворот— історична ініціатива переходить до матеріалізму; чому саме матеріалізм стає основною формою філософських поглядів нового класу, що йшов до влади, — буржуазії; чому саме матеріалізм XVII і особливо XVIII ст. підготував Велику французьку буржуазну революцію?

У Новий час матеріалізм виникає спочатку в Англії. Його представниками були Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк та ін.

Матеріалізм цього часу — це не стихійний матеріалізм стародавнього світу, а