Філософія Нового часу

Р. Декарт – рефлекторну дугу й безумовно-рефлекторну діяльність тварин і людини) проблема тілесної діяльності стала осмислюватися глибше і більш науково. Проте традиційна проблема взаємовідношення душі і тіла не втратила актуальності. Правда, в цю епоху вона формулювалась як взаємовідношення тіла й духу людини. Зустрічаючись із великими труднощами при розв'язанні цієї проблеми, мислителі Нового часу нерідко зверталися і до ідеї Бога. Так, М. Мальбранш та інші окказіоналісти пояснювали єдність тілесних і духовних дій людини безпосереднім втручанням духовної божественної першопричини в кожному випадку її (людини) життєдіяльності. Цікаве, хоч і містифіковане, розв'язання проблеми взаємодії тіла і духу людини запропонував Г. В. Лейбніц у своїй монадології. З релігійних позицій аналізував названу проблему Дж. Берклі. Він визнавав реально існуючими тільки конкретні сприйняття («ідеї») і душі («духи»), їх носії. Щоб не залишитися на позиціях соліпсизму, Дж. Берклі зрештою перейшов із суб'єктивно-ідеалістичної позиції на об'єктивно-ідеалістичну, навіть відверто релігійну, визнаючи єдину духовну субстанцію – Бога.

Важко переоцінити геніальну догадку Б. Франкліна про те, що людина – це тварина, яка виготовляє знаряддя праці.

Якісних змін зазнав ідеал цієї епохи, основною рисою якого був культ розуму. Це особливо переконливо проявилось у філософії Декарта, який вважав розум найвищим авторитетом в оцінці будь-яких поглядів, та у філософії Просвітництва.

Про зміну ідеалу в Нові часи свідчать і ціннісні орієнтації протестантизму. Якщо класичне християнство орієнтувало людей перш за все на сферу духовного життя, зокрема проблему спасіння душі, то протестантизм орієнтував їх на повсякденне, практичне, «земне» буття, реабілітуючи його в очах віруючих. Таке розуміння сенсу життя проявилося насамперед у розробці його етико-гуманістичної проблематики.

У філософії Нового часу формуються дві тенденції, які проявились у принципах, з одного боку, утилітаризму, а з другого – Просвітництва. Згідно з останнім, тільки викорінення неуцтва і поширення освіти можуть привести до справжньої моральної досконалості людини. На подібних засадах ґрунтувалася більшість соціально-філософських і політичних концепцій, спроби пояснити основні підвалини суспільства, виходячи з уявлень про розумність, природність цих підвалин.

В історії філософії суспільство тривалий час розглядалось як сукупність людських індивідів, які об'єднуються для задоволення «соціальних інстинктів» (Аристотель). Мислителі Нового часу розглядали суспільство як об'єднання індивідів для контролю над своїми діями (Гоббс, Руссо), об'єднання, яке ґрунтується на конвенції, договорі, однаковій спрямованості інтересів. Заперечуючи теологічне пояснення історичного процесу, прибічники теорії суспільного договору утверджували раціоналістичні концепції природи суспільства. Проте ці концепції фундувалися на поза історичних уявленнях про незмінну сутність людини, нерозумінні закономірного процесу розвитку людства. Спроба ж поширити принцип детермінізму (всезагальної причинної зумовленості явищ) на пояснення суспільних явищ не давало можливості збагнути секрети людського буття, його специфічної упорядкованості. Тому мислителі, навіть явно схильні до матеріалізму (зокрема Дж. Толанд і Т. Гоббс), іноді змушені були звертатися до гіпотези про існування надприродної сили – Бога. Немало філософів Нового часу вважали «природну релігію» («релігію розуму», «релігію почуттів», які виводились із «людської природи», не потребували авторитету одкровення і догми) соціальним регулятором історичного процесу.

Треба зазначити, що деякі філософи Нового часу, а саме французькі матеріалісти XVIII століття, насамперед Гельвецій, визнавали закономірний характер історичного процесу, процес, зв'язок між різними епохами людської історії.

Значне місце у філософії цієї епохи займала проблема держави, про що свідчить концепція «суспільного договору». Родоначальником тогочасного варіанта «суспільного договору» був голландський юрист і соціолог Гроцій (Гуро де Гроот). Згідно з» його концепцією держава виникла в результаті угоди між людьми, які змушені були перейти від незабезпеченого захистом природного стану до стану фомадянського. У своєму розвитку ця теорія одержувала різні інтерпретації: від консервативно-охоронної (Гоббс) до революційно-демократичної (Руссо). В різних варіантах ідею «суспільного договору» розвивали Гоббс, Локк, Спіноза, Руссо та інші тогочасні мислителі. У книзі «Про суспільний договір» Руссо не тільки критикував інститути феодальної держави і права, а й заперечував усю систему феодалізму в цілому, закликав до заміни існуючого ладу. Він вважав, що оскільки держава виникає на основі договору, то фомадяни мають право розірвати цей договір у випадку зловживання владою.

Щодо форм правління державою, то тут філософи Нового часу дотримувалися різних поглядів. Так, Бекон був прибічником абсолютної монархії. До подібної точки зору схилявся і Гоббс. Локк виступав за конституційну парламентарну монархію, а Дідро, будучи рішучим супротивником деспотичної форми управління, висловлювався за конституційну монархію і навіть був схильним до ідеї республіканської форми управління, хоч і сумнівався в тому, що ця форма придатна для великих держав. 

5. ФІЛОСОФІЯ ДЖ. ЛОККА

5.1 Запровадження

Джон Локк народився 1632 р. в Рингтоне. Після успішного навчання, що він почав у вестмінстерської школі, і продовжив в Оксфордському університеті, стає учителем грецької мови і риторики. Вже під час навчання він виявляє винятковий інтерес до сучасного природознавства і зокрема, до сучасної філософії, переважно до систем Бекона і Декарта.

У 1664-1665 рр. він вперше відвідує Європейський континент, як секретар англійського посла прибранденбургском дворі. Його дипломатична місія тривала недовго. Після повернення Англію він поринає у вивчення філософії природознавства. Кілька років тому він починає брати участь у політичного життя. Локк стає секретарем лорда-канцлера Ешлі. Разом з нею він у 1682 р. знаходить захисток у Голландії. У Англію повертається вже