Філософія

Третій етап – наукової психології. Революційний перевороту філософії, здійснений К. Марксом і Ф. Енгельсом, докорінно вплинув на історичну долю світової психології: було проголошено її нові, наукові принципи, розроблено методологічні засади, викладено її читку систему, розв’язано окремі кардинальні питання.

Психологія К. Маркса і Ф. Енгельса, заперечуючи стару метафізичну, філософську психологію, дала початок науковій психології. Було виявлено не тільки рушійні сили розвитку психологічної науки в її історично – культурних зв’язках, а й встановлено її чітку обґрунтовану періодизацію.

К. Маркс і Ф. Енгельс, розвиваючи діалектико – матеріалістичні засади наукової психології, вказують на необхідність введення поняття практичної діяльності, розкриття активного характеру людської психіки. Праця виступила конкретною формою діяльності, основною зв’язкою між тілом і душею. І душа, і тіло виявляють плинність, динамічність. Діяльність у будь якої формі є внутрішнім зв’язком, взаємним переходом усіх аспектів психічного.

І. Кант ученням про паралогізм чистого розуму наносить відчутний удар метафізичній психології, найбільше в особі Вольфа і Лейбіца. К. Маркс і Ф. Енгельс не тільки завершують її розгром, а й закладають методологічні основи наукової психології. У зв’язку з цим питанням про відношення душі і тіла виступають три головні етапи спекулятивної психології:

- душа як форма тіла. Під впливом цього вчення Арістотеля перебував принаймні увесь європейський науковий світ в стародавні часи, світ арабо – мусульманський, ідеологія середніх віків на чолі з Фомою Аквінським. Те, що відрізняє «форму» тіла від міфологічного портретного уявлення душі, є активний характер форми, її портрет над тілом;

- Декарт відкриває будь – яку схожість тіла і душі, показуючи їх як окремі субстанції. Вони існують як протилежність атрибутів і філософській системі Спінози і як замкненні монади Лейбіца. В його вченні душа повністю відгороджується від матеріального світу;

- в ученні про чуттєвого Л. Фейєрбах завершує метафізичну психологію, висуваючи ідею антропологічної психології в моністичному тлумаченні. В Росії К. Д. Ушинський, починаючи цей рух, посідає проміжну позицію між дуалізмом і антропологічним монізмом. В антропології становиться питання про реальну єдність тіла і душі.

Зарубіжні психологи – ідеалісти (Г. Спенсер, В. Вунд) і вітчизняні стихійні матеріалісти (І. Павлов, В. Бехтерєв) утворюють її основні етапи, дають їй визначальні риси. Проте справжня діяльність людини є діяльністю соціальною, і психологія неминуче повинна розкрити людину як сукупність суспільних відносин. Виникає психологія соціальна. Соціальна психологія прагне стати наукою гуманістичною, проте в рамках буржуазної ідеології вона такою бути не може. Діючий в ній індивід зникає в народі, натовпі, колективні. Зокрема, Е. Дюркгейм формулює своє основоположення поняття – «колективне свідоме» Проте «історія», за висловом К. Маркса, нічого не робить. Її здійснюють конкретно – історичні індивіди.

У спробах органічного поєднання двох психологій – фізіологічної та соціальної – почала виявлятися психологія особистості як психологія особистісної діяльності. Те місце, яке посідала антропологічна психологія в рамках категоріально – спекулятивної, в науковій психології займає тепер психологія особистості і творчості. Аристотелевому вченню про душу як форму тіла стала паралельно фізіологічна психологія, ідеї субстанціональності душі – ідея про соціальну субстанцію в науковій психології (мова як така субстанція і т. п., що найповніше визначає образ психологічного – В. Гумбольдт, О. Потебня та ін.).

Напрями буржуазної психології – біхевіоризм, гештальтизм, ейдетизм – відображають периферичні механізми людської поведінки; фрейдизм безуспішно намагається зайняти її центр – з’ясувати енергетично – мотиваційний бік психічного. Ще до виникнення цих напрямків психології XX століття. В. Дільтей показав протилежність між пояснювальною психологією та описовою. Спроби їх поєднання були здійснені всіма напрямками психології, в тому числі й суто біхевіористичними. Але тільки «особистісний» напрямок на ґрунті марксистської методології долає цей дуалізм наукової психології. Разом з цим завершується психологія як наука про два фактори людської поведінки – природний та соціальний. До цього дуалістичного тупика впритул підійшли різні відгалуження психоаналітичної теорії. Л. С. Виготський був одним з перших, показав зв’язок натурального та суспільного в людині, висунувши ідеї культурно – історичного розвитку.

48. Психофізична проблема в сучасній філософії та психології.

У сучасній філософії психофізична проблема визначається як питання про співвідношення ментальних станів (наших думок, бажань, почуттів тощо) і фізичних станів мозку.

Існує два основних напрямки розв'язання психофізичної проблеми – дуалізм та монізм. Перший, як видно на прикладі Декарта, виходить з припущення про те, що свідомість має особливу природу й принципово не зводиться до фізичної матеріальної реальності.

Основний аргумент на користь дуалізму просто апелює до здорового глузду більшості людей. Якщо запитати, що таке свідомість, то багато хто скаже, що це щось тотожне їхньому«Я», або душі, або іншій подібній сутності, але при цьому напевно відмовиться від ідеї, згідно з якою свідомість – це просто мозок або його частина. Деякі сучасні філософи порівнюють подібну інтуїцію здорового глузду з переконанням у тому, що Земля має плоску форму. Інтуїтивно проскість Землі представляється очевидною, але наука давно довела помилковість такої