Філософія

По-друге, роблячи об'єктом пізнання суспільство, людина пізнає і свою власну діяльність, втілену в різних формах культури. Це вдається йому зробити тому, що він подумки відокремлює себе від самої діяльності, протиставляє себе як суб'єкта суспільству, яке в цьому випадку виступає об'єктом пізнання. Інакше кажучи, суб'єкт пізнає і свою власну діяльність, вважаючи її як об'єкт пізнання.

По-третє, в пізнанні соціальної дійсності не можна не враховувати різноманіття різних ситуацій суспільного життя людей. Ці ситуації залежать від часу і від просторової локалізації, від природних (географічних), соціокультурних, психофізіологічних та інших всілякої факторів. Врахувати всі і кожен з них, щоб отримати повне і адекватне розуміння суспільної динаміки, дуже складно. Ось чому соціальне знання більшою мірою являє собою вірогідне знання, де, як правило, немає місця жорстким і беззастережним твердженнями.

По-четверте, соціальне пізнання орієнтоване на людину, групу людей, історичну ситуацію, які завжди індивідуальні, особливі й унікальні у своєму становленні, існування та зміни. Будь-яке узагальнення (виявлення закономірного, необхідного, загального) тут неминуче вимагає одночасного розгляду специфічних рис і підстав розвитку. У будь-якому іншому випадку має місце спотворення суті того чи іншого пізнаваного соціального явища.

По-п'яте, соціальне пізнання практично завжди ціннісно забарвлене, воно упереджено до отриманому знанню, бо часто-густо зачіпає інтереси і потреби людей, які через відмінності життєдіяльності та інтересів керуються різними установками і ціннісними орієнтаціями в організації та здійсненні своїх дій. Це пов'язано з тим, що ціннісне ставлення спроектувати і на сам об'єкт, на який спрямована соціальне дослідження. Відповідно, суспільствознавство змушений розглядати ті чи інші явища суспільного життя як цінності і обов'язково враховувати ціннісні орієнтації людей.

Всі ці особливості соціального пізнання свідчать, що отримані в ході його здійснення, знання можуть мати науковий і позанаукові характер. Відповідно і саме соціальне пізнання теж може бути науковим або позанаукові. Однак провести чітку межу між науковим і позанаукові пізнанням суспільних процесів, на жаль, не видається можливим. І наукове, і позанаукові соціальне пізнання (знання) взаємопов'язані і нерідко не тільки мирно співіснують, але і переходять один в одного, утворюючи якийсь, щоправда, часом дуже суперечливий «сплав» знань про дійсність.

Социальная эпистемология – Иногда данный термин используют как синоним для «социологии знания». Это поле исследовательских практик, исходящих из представления о соц детерминированности производства, функционирования и трансформации и даже самого содержания знания.

Соц эпистемология претендует на достаточно радикальное переопределение проблематики, концептуального аппарата и предметного поля классической эпистемологии.

Классич эпистемология вводила фигуру автономного субъекта как конечной инстанции производства и обоснования знания. Автономия субъекта (в смысле детерминации и конституирования) означает, прежде всего, автономию по отношению к любым возможным природным, историческим и соц порядкам, наука понимается как единственная нормативно приемлемая форма знания. В классической эпистемологии само знание в подлинном смысле слова – это автономное образование, когнитивные схематизмы и обосновывающие операции наделялись одновременно статусом универсальности, необходимости и общезначимости.

По отношению к классической эпистемологии социальная эпистемология осуществляет два взаимосвязанных демарша.

1) осуществляется замещение логики идеального конструирования эмпирической аналитикой способов порождения и функционирования знания.

2) соц эпистемология радикально расширяет «пространство», с которым соотносятся элементы выделяемых эпистемологических порядков, вводя в это пространство реальные, всегда исторически локализуемые и социально определяемые, практики производства знания и фактуально задаваемые «места», где данное производство разворачивается.

Соц эпистемология базируется на двух связанных друг с другом констатациях, имеющих чисто эмпирический статус. (Классическая эпистемология ограничивала эмпирическую аргументацию.) 1- это констатация реального разнообразия форм знания. 2 – констатация его (со) относительности, т. е. для особых социальных контекстов хар-ны специфичные, агломераты знания.

Георгій Почепцов: Соціальна епістемологія розглядається як наука про породження та розповсюдження знань в суспільстві. Соц епістемологію як нову науку запропонували ще в 1952 р. саме для бібліотекознавства. Але сьогодні вона отримала новий поштовх за допомогою нових імен. С. Фуллер є найбільш активним представником цього напряму В своїй книзі про соціальну епістемологію він говорить про те, зо ми не дуже займаємося проблемою, як, чому і для кого виробляються знання.

одна из современных областей исследования на стыке философии, истории и социологии науки, науковедения. Последние 30 лет она активно развивается, продуцирует новыеподходы и порождает дискуссии

Сторонники классической эпистемологии полагали, что существуют три источника знания. Это, во-первых, объект, находящийся в фокусе познавательного интереса; во-вторых, сам субъект с присущими емупознавательными способностям; втретьих, социальные условия познания. При этом позитивноесодержание знания усматривалось в основном в объекте; субъект является источником помех и иллюзий, нопри этом обеспечивает творческиконструктивный характер познания; социальные же условия целикомответственны за предрассудки и заблуждения. Ряд современных эпистемологов заняли существенно инуюпозицию. Они утверждают, что все три источника знания на самом деле сводимы к одному – к социальнымусловиям познания. И субъект, и объект являются социальными конструкциями;