Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 portalstudcon@gmail.com

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Фінансування освіти з бюджету міста

Предмет: 
Тип роботи: 
Дипломна робота
К-сть сторінок: 
109
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Дипломна робота
 На тему:
«Фінансування освіти з бюджету міста»
 
ЗМІСТ
 
ВСТУП 
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ФІНАНСУВАННЯ ОСВІТИ З БЮДЖЕТУ МІСТА 
1.1. Сутність і склад видатків на освіту з бюджетів місцевого самоврядування 
1.2. Інформаційне забезпечення дослідження видатків бюджетів місцевого самоврядування на освіту 
1.3. Критичний огляд літератури за напрямком організації фінансування освіти з місцевих бюджетів 
РОЗДІЛ 2. КРИТИЧНИЙ АНАЛІЗ ОРГАНІЗАЦІЇ ФІНАНСУВАННЯ ОСВІТИ З БЮДЖЕТУ М. КИЄВА У СВЯТОШИНСЬКОМУ РАЙОНІ 
2.1. Методика та інструментарій аналізу організації фінансування освіти, обґрунтування їх використання 
2.2. Організація фінансування освіти з бюджету у Святошинському районі 
2.3. Аналіз динаміки складу та структури показників видатків бюджету на освіту у Святошинському районі м. Києва 
2.4. Основні чинники впливу на видатки на освіту з бюджету міста 
РОЗДІЛ 3. НАПРЯМКИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ФІНАНСУВАННЯ ОСВІТИ З БЮДЖЕТІВ В УКРАЇНІ 
3.1. Проблеми та перспективи покращення організації фінансування освіти з бюджетів місцевого самоврядування 
3.2. Управлінські рішення щодо вдосконалення фінансування освіти з бюджетів міст 
ВИСНОВКИ 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 
 
ВСТУП
 
Актуальність. У глобалізованому світі освіта і наука стали визначальними чинниками людського розвитку, вони є безальтернативним засобом національного самоутвердження. Повноцінним учасником глобальної економіки може бути лише та країна, в якій інтелектуальні професії стали масовими, а інвестиції у розвиток людського потенціалу – вагомими і ефективними. Країни, які свого часу зробили ставку на науку і освіту, тепер стали світовими лідерами.
Світовий досвід засвідчує, що основоположним елементом цього процесу виступає зростання значення знань та інформації – надзвичайно важливих, конче необхідних ресурсів для розвитку суспільства, що докорінно перетворює всю систему суспільних відносин і практику господарського життя, оскільки знання та інформація мають дуже специфічні, відмінні від традиційних, матеріально-фінансових елементів властивості. За такої ситуації суттєво змінюється і роль самої людини як носія і генератора інформації, так і суб’єкта економічних відносин. Особливого значення в цьому контексті набуває освіта як сфера, призначенням якої виступає передача і поширення знань та інформації з метою здійснення глибинних соціально-економічних перетворень.
Освіта і наука являється основою розвитку національної економіки України. Саме знання та наукові досягнення дають можливість забезпечувати конкурентоспроможність української економіки, технологічне переозброєння галузей промисловості. Успіху досягають у постіндустріальному суспільстві ті країни, які змогли забезпечити високий рівень розвитку освіти і науки, які мають нові знання, використовують нові технології. Для багатох країн світу освіта і наука являються пріоритетними галузями економіки. В них роблять значні фінансові вкладення, що забезпечує їх розвиток. В Україні існує чимало проблем пов’язаних з фінансовим забезпеченням розвитку освіти і науки, головна із них – це відсутність фінансових ресурсів лдя розвитку освітньої та наукової галузі. Видатки державного та місцевого бюджетів на освіту забезпечують лише її існування, а не розвиток, аналогічна ситуація із науковою галуззю.
Освітні послуги, як суспільний товар мають свою споживчу вартість, яка може бути виражена якістю, глибиною та характером надаваних знань. Отже, освіта, як специфічна сфера діяльності, являє інтерес для економічного аналізу в двох аспектах. По-перше, суб’єкти освітньої діяльності функціонують на принципах покриття своїх видатків доходами, а необхідність розвитку та підвищення якості послуг зумовлює потребу в додаткових коштах, що не виключає отримання прибутку. Тому виникає необхідність в удосконаленні відповідного фінансового механізму. По-друге, значний інтерес становить економічний характер результатів освітньої діяльності. Витрати на освіту громадян мають продуктивну природу тому, що підвищення освітнього рівня населення позитивно впливає на зростання показників активної економічної діяльності країни на різних рівнях. Можна вважати, що видатки суспільства на освіту набувають значення інвестицій у людський капітал.
Важливим кроком для вирішення даних проблем повинні стати дослідження з формування нової моделі фінансового механізму розвитку освіти і науки в Україні. Створення концепції та відповідного методологічного забезпечення ціноутворення на ринках освіти і науки з урахуванням кредитно-трансфертної системи організації навчального процесу, ліцензійних вимог, інтеграції в Європейський освітянський простір повинно стати вирішальним внеском в розробку нової моделі фінансового забезпечення освіти і науки України.
Недостатня ефективність використання коштів, що спрямовуються на фінансування системи освіти, це проблема пов'язана з недосконалістю організації процесу управління галуззю. Використання нормативів, встановлених Міністерством освіти та науки України, та обмеження повноважень місцевих органів самоврядування щодо реорганізації мережі навчальних закладів призводить до необхідності утримання надто широкої мережі навчальних закладів.
Проблеми нерівних можливостей в доступі до освіти простежуються також на рівні вищої освіти, зумовлюючись як територіальними чинниками, так і доходними можливостями населення. Все це обумовлює актуальність обраної теми дослідження, а відтак ставить завданням проведення дослідження динаміки та системи видатків на освіту на прикладі розпорядників ДКС у Святошинському районі м. Києва. Тема аналізу видатків на освіту у ДКС у Святошинському районі м. Києва, визначення проблем, які існують, зокрема головної проблеми – відсутності фінансових ресурсів визначають актуальність проблеми і обумовили вибір теми для дослідження.
Серед вагомих досліджень зарубіжних вчених з питань теорії та практики фінансування освіти і науки можна назвати праці Г. Беккера, Ч. Бексона, М. Благуа, Грегорі Дж. Брока, А. Вагнера, Дж. Вейзе, Є. Деннісова, П. Друкера, К. Ерроу, Дж. Кейнса, П. Самуельсона, Т. Шульца, А. Анчишкина, В. Афанас’єва, В. Басова, С. Белякова, В. Єрошина, В. Жаміна, Е. Жильцова, С. Костаняна, С. Струмиліна, Д. Чупрунова.
Питанням теорії та практики фінансового забезпечення освіти, науки та соціальної сфери приділяли увагу українські економісти: С. Буковинський, О. Василик, В. Гейєць, В. Глущенко, А. Даниленко, А. Криклій, В. Кудряшов, В. Куценко, Е. Лібанова, І. Лук’яненко, І. Лютий, Н. Новіков, Т. Оболенська, К. Павлюк, Д. Полозенко, Г. П’ятаченко, П. Саблук, В. Федосов, О. Чубукова, І. Чугунов, С. Юрій.
Надаючи належне цим публікаціями, потрібно звернути увагу на необхідність постійного розвитку наукових поглядів на проблеми фінансового забезпечення розвитку освіти і науки, їх орієнтації на зміни у світі, і, зокрема, в українському суспільстві, орієнтації на світові тенденції цивілізованого розвитку.
Сьогодні досить актуальною є проблема вироблення механізму, котрий у своїй діяльності визначав би основні принципи формування місцевих бюджетів, розподіл повноважень та функцій усіх рівнів влади, а звідси – видатків відповідного бюджету.
Місцеві бюджети відіграють важливу роль насамперед у соціально-економічному розвитку міста, оскільки саме вони стають джерелом для фінансування закладів освіти, охорони здоров'я, культури, що, своєю чергою, є основою розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Саме внаслідок цього і виникла потреба у проведенні аналізу виконання місцевих бюджетів на основі фінансування освітньої галузі, оскільки недостатнє матеріальне забезпечення призводить до руйнації інфраструктури освіти, що є наслідком негативних тенденцій у цій галузі.
Надзвичайно важливою для сучасної України є проблема формування фінансового механізму регулювання освітньої та наукової діяльності. Це зумовило вибір напряму та теми дипломного дослідження, її актуальність та теоретичну і практичну значущість.
Предметом дослідження виступають видатки на освіту місцевого бюджету.
Об’єктом дослідження виступає УДКС у Святошинському районі м. Києва.
Метою дослідження виступає аналіз організації фінансування освіти з бюджету м. Києва на прикладі УДКС у Святошинському районі м. Києва та розробка управлінських рішень щодо його удосконалення.
Для досягнення мети дослідження в роботы будуть вирішені наступні завдання:
‒дослідженні теоретичні основи системи фінансування освіти з бюджету міста;
‒проведено аналіз організації фінансування освіти на приклалі УДКС у Святошинському районі м. Києва;
‒розглянуто напрямки удосконалення організації фінансування освіти з бюджету м. Києва.
Дипломна робота складається зі вступу, трьох глав, висновків та списку використаних джерел.
Дипломна робота розміщена на 105 сторінках, містить 4 рисунки, 16 таблиць та 55 джерел використаної літератури.
 
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ФІНАНСУВАННЯ ОСВІТИ З БЮДЖЕТУ МІСТА
 
1.1. Сутність і склад видатків на освіту з бюджетів місцевого самоврядування
 
Видатки місцевих бюджетів відображають ті самі соціально-економічні відносини, що й видатки Державного бюджету, але на місцевому рівні й з урахуванням регіональних особливостей.
Видатки місцевих бюджетів базуються на тих самих законодавчих актах, що і доходи місцевих бюджетів. Так, ст. 64 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачає поділ видатків місцевих бюджетів на дві частини – видатки, пов'язані з виконанням власних повноважень органами місцевого самоврядування, і видатки, пов'язані з виконанням делегованих законом повноважень органів виконавчої влади.
Починаючи з 2000 р. у видатковій частині передбачено два фонди – загальний фонд та спеціальний фонд. Їх призначення визначене Бюджетним кодексом [16, c. 26].
Районні, обласні бюджети виконують місцеві державні адміністрації згідно з цілями і обсягах, що затверджуються відповідними радами. Сільські, селищні, міські, районні ради у містах (у разі їх створення) та їх виконавчі органи самостійно розпоряджаються коштами відповідних місцевих бюджетів, визначають напрями їх використання.
Видатки, які здійснюються органами місцевого самоврядування на потреби територіальних громад, їх розмір і цільове спрямування визначаються місцевими бюджетами цих громад; видатки, пов'язані зі здійсненням районними, обласними радами заходів щодо забезпечення спільних інтересів територіальних громад, – відповідними районними та обласними бюджетами. Посилання
Система освіти як специфічна галузь сфери розвитку головної складової продуктивних сил суспільства – людини здійснює формування знань та умінь молодого покоління, його виховання та підготовку кадрів. Це безпосередньо пов´язаний між собою комплекс послідовного навчально-виховного процесу людей: дошкільна освіта загальна середня освіта та професійно-технічна, вища і післядипломна освіта.
Принципи державної політики щодо освіти закріплені в Законі України «Про освіту», прийнятому 23 травня 1991 р. та у змінах і доповненнях від 23 березня 1996 р. До основних з них належать [1]:
- доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надають державні освітні заклади;
- рівність умов для повної реалізації кожною людиною її здібностей, таланту, всебічного розвитку;
- гуманізм, демократія, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;
- органічний зв´язок із світовою та національною історією, культурою, традиціями;
- незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій. Посилання
Україна володіє достатньо розгалуженою системою державної освіти, що відповідає сучасному рівню розвинених країн світу. Водночас належний розвиток освіти потребує значних фінансових ресурсів. Видатки на освіту в Україні щороку збільшуються.
Фінансування державних закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюються за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування. Держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту в розмірі не меншому десяти відсотків національного доходу.
 
Таблиця 1. 1
Динаміка бюджетного фінансування освітньої галузі за останні роки
 
У таблиці 1. 1 наведено видатки на освіту в процентному виразі від ВВП. Як бачимо, протягом останніх? років видатки на освіту як від ВВП так і від загальних видатків змінювалися, але не так вже й суттєво. Вони коливалися від 4, 2% до 6, 80% (видатки на освіту від ВВП) ; від 14, 70% до 18, 70% (видатки на освіту від загальних видатків). І це в той час, коли з 2000 року в Україні, після десяти років зниження реального ВВП, нарешті почалося економічне зростання [19, c. 153].
Загальновідомо, що економічно розвинені країни не заощаджують на освіті. Вони щорічно кардинально збільшують витрати на освіту з державного бюджету, забезпечуючи таким чином свій майбутній розвиток. Достатньо навести такі приклади: США витрачають на ці цілі -16%, Німеччина -12%, Франція -16%, Фінляндія – 7, 2% від річного валового внутрішнього продукту. Участь приватних фондів в фінансуванні системи освіти не перевищує 6%.
Видатки на освіту з бюджетів місцевого самоврядування в Україні поділяються за такими групами закладів і заходів [10, c. 20]:
1. Дошкільна освіта:
- дошкільні заклади освіти.
2. Загальна середня освіта:
- загальноосвітні школи (в т. ч. школа-дитячий садок, інтернат при школі), спеціалізовані школи, ліцеї, гімназії, колегіуми;
- вечірні змінні школи.
3. Заклади освіти для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації:
- загальноосвітні школи-інтернати, загальноосвітні школи-інтернати санаторного типу;
- загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків;
- дитячі будинки (в тому числі сімейного типу, прийомні сім´ї) ;
- спеціальні загальноосвітні школи-інтернати, школи та інші заклади освіти для дітей з вадами у фізичному чи розумовому розвитку;
- загальноосвітні школи соціальної реабілітації;
- допомога дітям, які перебувають під опікою, піклуванням.
4. Позашкільна освіта:
- позашкільні заклади освіти, заходи із позашкільної роботи з дітьми.
5. Професійно-технічна освіта:
- професійно-технічні заклади освіти;
- професійно-технічні училища соціальної реабілітації.
6. Вища освіта:
- вищі заклади освіти І та II рівнів акредитації;
- вищі заклади освіти III та IV рівнів акредитації.
7. Післядипломна освіта:
- заклади післядипломної освіти III-IV рівнів акредитації (академії, інститути, центри підвищення кваліфікації, перепідготовки, вдосконалення) ;
- інші заклади і заходи в галузі післядипломної освіти.
8. Інші заклади та заходи в галузі освіти:
- придбання підручників;
- методична робота, інші заходи з народної освіти;
- служба технічного нагляду за будівництвом і капітальним ремонтом;
- централізовані бухгалтерії;
- групи з централізованого господарського обслуговування;
- інші заклади освіти.
Дошкільна освіта здійснюється в дитячому садку, яслах, яслах-садах, сімейних, прогулянкових і комбінованого типу дитячих будинках. У 2013 році функціонувало 17, 2 тисяч дитячих дошкільних закладів, якими охоплено 1055 тисяч дітей, або ≈ 39% від загальної кількості дошкільнят. Організовуються профільні дитячі садки (≈ 1, 7 тис.) з розвитком певного напрямок діяльності.
Загальна середня освіта – середні загальноосвітні школи І – ІІІ ступенів [24, c. 24]:
І ступінь – початкова школа (1 – 3 (4) класи) ;
ІІ ступінь – основна школа (5 – 9 класи) ;
ІІІ ступінь – старша школа (10 – 11 (12) класи).
Школи можуть функціонувати разом чи окремо, самостійно.
Загальноосвітня школа-інтернат – заклад із частковим або повним державним утриманням дітей, які потребують соціальної допомоги.
Вечірня школа – загальноосвітній заклад І – ІІІ ступенів призначена для громадян, які не мають можливості навчатися денно.
Спеціальна школа (школа-інтернат) – загальноосвітня школа І – ІІІ ступеня з поглибленим вивченням окремих предметів.
Гімназія – загальноосвітній заклад І – ІІІ ступеня з поглибленим вивченням окремих предметів відповідно до профілю.
Ліцей – загальноосвітній заклад І – ІІІ ступеня з профільним навчанням і допрофесійною підготовкою.
Колегіум – загальноосвітній заклад І – ІІІ ступеня філологічного, філософського або культурно-естетичного профілю.
Спеціальні загальноосвітні школи (школи-інтернати) – заклади, призначені для дітей, котрі потребують кореляції фізичного та розумового розвитку.
Загальноосвітня санаторна школа (школа-інтернат) – заклад І – ІІІ ступеня для дітей, які потребують тривалого лікування.
Школа соціальної реабілітації – загальноосвітній заклад для дітей, які потребують особливих умов виховання (окремо для хлопчиків і дівчаток).
Національна система середньої освіти на кінець 2013р. охоплювала 21, 6 тис. загальноосвітніх закладів, у тому числі 14, 9 тис. у сільських місцевостях. Для обдарованих дітей створено 273 гімназії, 232 ліцеї, 25 колегіумів. Загальноосвітня школа є національною школою Української держави. Свідчення цього – збільшення кількості дітей, котрі навчаються рідною українською мовою, мовою нашої держави [29, c. 107].
Професійна школа реалізується в системі вищих та середніх навчальних закладів, багатопрофільних університетах, академіях, інститутах, коледжах, технікумах, професійних технічних училищах, які забезпечують підготовку кваліфікованих робітників. У системі професійної освіти у 2014 році нараховується 967 державних професійних технічних навчальних закладів, у яких навчається 530 тис. громадян. За останні 5 років удвічі збільшилася кількість професійно-технічних училищ (закладів) нового типу. Діє 110 вищих професійно-технічних училищ, 14 художньо-професійних училищ, 4 училища-агрофірми, 459 професійно-технічних закладів для підготовки та перепідготовки незайнятого населення з робітничих професій.
Станом на 2013 рік функціонує понад 500 державних і недержавних навчальних закладів, майже 200 з них підпорядковано Міністерству освіти і науки України, 23 Міністерства та відомства мають свою мережу закладів, найбільше яких – в аграрній, промисловій і транспортній галузях. Через систему післядипломної освіти щорічно проходить 300 тис. фахівців, у тому числі до 30 тис. осіб з 58 спеціальностей отримують вищу освіту різного рівня [12, c. 166].
Значні диспропорції в середній освіті склалися між загальноосвітніми закладами міст і сіл окремих регіонів, що зумовлено різним рівнем економічного розвитку, темпами і глибиною економічних перетворень, станом соціальної інфраструктури.
Середня освіта потрапила в пряму залежність від економіки села, міста, району, області. Це вимагає змін у підході до її фінансування. Фахівці пропонують систему, за якої утримання школи та її матеріально-технічне забезпечення лишається за місцевими органами виконавчої влади, а всі інші витрати, зокрема оплату праці педагогів, візьме на себе уряд. Це, безперечно, створить рівень умови для одержання певного обсягу і змісту освіти. Для цього слід виокремити відрахування на освіту в держбюджеті і місцевих бюджетах, зняти оподаткування, хоча б на недодану бюджетом суму, із закладів освіти [22, c. 162].
Аналіз освітянського бюджету останніх років свідчить, що його питома вага постійно зменшується: якщо в 2005 році видатки на освіту становили 5, 54% валового внутрішнього продукту, то в 2006 р. – уже 4, 97, у 2007 – 4, 2, а в 2011р – лише 4, 17%, що, без перебільшення, падає до критичної межі.
Саме тому гостро постає питання економічних нормативів для середньої освіти, принципів її фінансування (на одного учня) з урахуванням коефіцієнтів для сільської і міської шкіл, змінності навчання, часу побудови приміщень, рівня матеріально-технічного забезпечення тощо.
Протягом останніх двох років не оновлюється матеріально-технічна база освіти, особливо в сільській місцевості, де понад 20% усіх шкіл малокомплексні. У 3 тис. сіл з населенням понад 300 мешканців, зовсім немає шкіл. Майже третина загальноосвітніх шкіл, закладів розміщені у пристосованих приміщеннях, понад 1 тис. – перебуває в аварійному стані. Фактично призупинено їх будівництво. На початок поточного року введено в дію шкільних приміщень лише на 15, 7 тис. учнівських місць, тоді як у 2006 р. їх було споруджено на 131, 3 тис. місць [15, c. 20].
Вимушені заходи уряду щодо економії коштів (перегляд нормативів наповнюваності класів, формування штатного персоналу, скорочення навчальних планів) зумовили істотне погіршення умов навчання учнів.
Фінансування видатків за окремими групами освітніх закладів і заходів мають свої особливості. Значною мірою вони зумовлені типом закладів, режимом і характером діяльності (наприклад, дитячі садки з 9 і 11-годинним, та з 12 і 24-годинним перебуванням дітей, денна, заочна і дистанційна форми навчання у вищих навчальних закладах тощо). Водночас обсяг видатків значною мірою формується під впливом категорій витрат кожного освітнього закладу.
На сучасному етапі виділяють такі форми фінансування освіти [34, c. 410]:
‒пряме фінансування (з одного або декількох рівнів державного бюджету) на основі кошторисної вартості або нормативів
‒додаткові асигнування за окремими програмами, заходами тощо (комп’ютерізація, школа майбутнього)
‒дотації або субвенції з метою вирівнювання диспропорцій між територіями
‒фінансування специфічних програм (оздоровлення, харчування, забезпечення шкільною формою малозабезпечених дітей)
Розподіл між видатками на освіту бюджетів різних рівнів відбувається таким чином:
1) з державного бюджету фінансуються:
‒республіканські спеціальні школи-інтернати для обдарованих дітей (їх усього 3) ;
‒школи соціальної реабілітації, у яких утримуються неповнолітні правопорушники віком 11 – 14 років;
‒випуск підручників;
2) з обласних бюджетів, бюджетів міст Києва та Севастополя фінансуються:
‒спеціальні школи, школи-інтернати, для дітей з вадами розвитку;
‒загальноосвітні школи-інтернати;
‒дитячі будинки;
‒заходи щодо підвищення кваліфікації педагогічних кадрів;
3) з районних бюджетів фінансуються:
‒загальноосвітні школи;
‒спеціальні школи;
‒загальноосвітні школи-інтернати, дитячі будинки (якщо 70% їхнього контингенту формується в межах району).
Так, при фінансуванні шкіл обов’язковим є забезпечення бюджетними коштами видатків на оплату праці та комунальні послуги. Інші видатки в останні роки майже не фінансуються. Однак у зв’язку з тим, що фінансування не достатнє навіть для цих двох послуг, здійснюються заходи щодо економії коштів [30].
Спільною особливістю діяльності всіх навчальних закладів є високо питома вага частки видатків на заробітну плату, які разом з нарахуванням становлять 60 – 80% усього бюджету шкіл. Негативним моментом в оплаті праці вчителів є низький рівень заробітної плати, яка не відповідає мінімальним нормам відшкодування витрат їхньої фізичної та розумової енергії.
З метою досягнення економії коштів застосовуються такі заходи:
‒за рік виплачується 11 або 11, 5 місячних фондів заробітної плати;
‒збільшується наповнюваність класів і таким чином зменшується необхідна кількість ставок учителів;
‒невчасна виплата заробітної плати вчителям.
Іншою обов’язковою статтею видатків шкіл є оплата комунальних послуг та енергоносіїв, яка також фінансується недостатньо. Для закладів освіти встановлюються ліміти на використання енергоносіїв, або обсяг фінансування цих витрат зменшується на 6% порівняно з попереднім роком. Реалізується така економія за рахунок вимкнення світла, відключення водопостачання тощо.
Встановлені нормативи видатків на придбання предметів і матеріалів, утримання бюджетних установ на сьогодні фактично не дотримуються. Ці категорії видатків взагалі не закладаються в кошторисі, або їх обсяги визначаються на підставі даних про середню величину навчальних видатків за минулий рік і майже не фінансуються.
Видатки на харчування учнів стосуються переважно діяльності загальноосвітніх закладів інтернатного типу. У денних загальноосвітніх закладах видатки на харчування здійснюються лише в небагатьох регіонах за рішенням місцевої влади. Лідером у цьому плані є Київ, де в денних середніх школах на харчування (молоко) одного учня будь-якого класу з бюджету виділяється 3, 66 грн. на день. Додаткові норми харчування передбачені для окремих категорій дітей [25, c. 127].
Видатки за категорією “поточний ремонт обладнання, інвентаря та будівель” майже не фінансуються з державного та місцевих бюджетів. Вартість ремонту визначається не за нормативами, а на основі договірної ціни запланованих робіт. Фінансування цих видатків здійснюється, як правило, за кошти батьків та спонсорів.
Загальноосвітні заклади інтернатного типу на сьогодні є єдиною категорією навчальних закладів, для якої майже повністю фінансуються всі видатки на утримання їх вихованців: забезпечення одягом, м’яким інвентарем, предметами особистої гігієни, підручниками, шкільними приладами, іграшками тощо. Однак, рівень фінансування цих закладів також залишається дуже низьким.
Додаткове фінансування освіти включає такі джерела:
‒кошти, одержані за підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів згідно з укладеними договорами;
‒плата за надання додаткових освітніх послуг;
‒кошти, одержані за науково-дослідні роботи (послуги) та інші роботи, виконані навчально-виховним закладом на замовлення підприємств, установ, організацій і громадян;
‒доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, цехів, підприємств та від надання в оренду приміщень, споруд, устаткування;
‒дотації місцевих органів влади;
‒кредити банків;
‒добровільні грошові внески, матеріальні та інші цінності, отримані від підприємств, установ, організацій та окремих громадян. Приклади, інакше це не відповідає дійсності
Розрахунковий показник обсягу видатків на освіту місцевими бюджетами визначається залежно від загального обсягу ресурсів місцевих бюджетів на освіту, фінансового нормативу бюджетної забезпеченості одного учня та приведеного контингенту учнів різних типів загальноосвітніх навчальних закладів станом на 5 вересня року, що передував поточному бюджетному періодові [20, c. 223].
  (1. 1)
Розрахунок обсягу видатків бюджету Автономної Республіки Крим та обласного бюджету на освіту визначається за такою формулою:
де Нo – фінансовий норматив бюджетної забезпеченості одного учня;
Uо – кількість учнів денних загальноосвітніх шкіл у цілому в Автономній Республіці Крим, області, містах Києві та Севастополі;
Коb – коефіцієнт коригування загальнообласних (міських, міст Києва і Севастополя), загальнореспубліканських в Автономній Республіці Крим видатків на підвищення кваліфікації та підготовку кадрів (крім робітничих кадрів та фахівців з вищою освітою у вищих навчальних закладах III-IV рівнів акредитації Автономної Республіки Крим), на інші заходи загальнообласного, загальнореспубліканського в Автономній Республіці Крим значення на загальну освіту.
Розрахунок видатків на освіту в розрізі адміністративно-територіальних одиниць здійснюється виходячи з фінансових нормативів бюджетної забезпеченості однієї дитини дошкільного віку, одного учня загальноосвітнього, позашкільного, професійно-технічного навчального закладу, приведених контингентів дітей дошкільного віку станом на 1 січня року, що передує планованому бюджетному періодові, учнів усіх типів загальноосвітніх навчальних закладів станом на 5 вересня року, що передує поточному бюджетному періодові, учнів позашкільних та професійно-технічних навчальних закладів станом на 1 січня року, що передує планованому бюджетному періодові [35, c. 119].
Протягом двадцяти років видатки на освіту як від ВВП так і від загальних видатків змінювалися, але не так вже й суттєво. Вони коливалися від 3, 6% до 5, 50% (видатки на освіту від ВВП) ; від 10, 44% до 18, 86% (видатки на освіту від загальних видатків). І це в той час, коли в Україні, після десяти років зниження реального ВВП, нарешті почалося економічне зростання.
В останні роки в нашій державі спостерігається значне збільшення обсягів видатків на освіту. Україна має традиційно високі показники освіти і має значні досягнення у розвитку цієї галузі. Загальне охоплення освітою перевищує рівень країн із середнім доходом.
Рушійними силами фінансування державою освіти є те, що освіта – це той чинник, який громадянин може використовувати для підвищення свого життєвого рівня, а також те, що витрати на освіту є суспільно корисними – вигоду від наявності громадян із високим рівнем освіти має не лише окремо взята людина, а й суспільство в цілому. Тобто суспільна вигода від освіти перевищує суму тих вигод, які отримують окремі громадяни, й саме тому держава здебільшого не залишає питання про визначення рівня освіти на розсуд ринку, бо ринок не завжди правильно враховує потреби та інтереси всього суспільства. Послуги освіти мають довгостроковий характер, а це означає, що від них залежить довгострокова перспектива економічного й соціального розвитку країни в цілому. Так, основоположники концепції людського капіталу Т. Шульц і Г. Беккер зазначають, що освіта – це інвестування в індивідів, що породжує віддачу, як і будь-яке інше капіталовкладення. Існує думка, що найбільша віддача відбувається при вкладенні коштів на нижчих стадіях навчання: дошкільній, початковій, середній освіті. За різними оцінками, до 30% ВВП країна отримує за рахунок витрат на початкову і середню освіту, а вища дає відповідно до 8-15% приросту. За оцінками Світового банку, зростання середнього рівня освіти робочої сили на один рік призводить до зростання ВВП на 9%. Це є реальним для перших трьох років навчання; трирічна освіта робочої сили забезпечує ВВП, що на 27% вищий, ніж за повної неписьменості робочої сили. Віддача подальшого зростання середнього рівня освіти робочої сили зменшується: кожному з трьох наступних років навчання відповідає зростання ВВП приблизно на 4%. Інвестиції в науку є вигідними. Вони гарантують найшвидшу віддачу, закладаючи надійний фундамент для сьогоднішнього й майбутнього прогресу [8, c. 1109].
Проте збільшення фінансування освіти повинно супроводжуватися ефективністю здійснюваних видатків. Так, наукові дослідження свідчать, що чим вищий рівень освіти населення, тим динамічніше економічне зростання, тоді як більший рівень державних видатків не завжди пов’язаний з досягненням кращих результатів у галузі освіти. Це обумовлюється існуванням певних проблем в освіті. Зокрема, деяким країнам притаманні проблеми надмірної кількості вчителів і занизької тарифної сітки для вчителів, що призводить до зсуву державних видатків у бік заробітних плат і відволікання коштів від додаткових вкладень, наприклад у підручники, що спричиняє втрату мотивації вчителів.
Загалом, у результаті позитивних зовнішніх ефектів суспільний дохід від освіти перевищує особистий. Як приклад, можна навести позитивний вплив освіти на зниження рівня злочинності, покращання показників у галузі охорони здоров’я, активізацію участі громадян у житті суспільства. Крім того, на макроекономічному рівні розвиток освіти сприяє перспективі довгострокового економічного зростання. Так, виділяють три механізми, за допомогою яких освіта впливає на економічний розвиток: 1) освіта збільшує людський капітал робочої сили і тим самим підвищує ефективність праці і, як наслідок, перехід до більш стійкого рівня виробництва; 2) освіта може підвищити інноваційний потенціал економіки, а додаткові знання про нові технології, продукти та процеси сприяють економічному зростанню; 3) освіта може сприяти розповсюдженню знань, необхідних для розуміння і опрацювання нової інформації, успішного запровадження нових технологій, що також сприяє економічному зростанню. Таким чином, державне фінансування та результати освіти мають безпосередній вплив на економічний розвиток [14, c. 54].
 
1.2. Інформаційне забезпечення дослідження видатків бюджетів місцевого самоврядування на освіту
Основою інформаційного дослідження видатків місцевого бюджету на освіту виступають реєстри бухгалтерського обліку та фінансова звітність.
Фінансова звітність повинна бути достовірною. Інформація, наведена у фінансовій звітності, є достовірною, якщо вона не містить помилок та перекручень.
Фінансова звітність має відповідати аналогічним даним бухгалтерського обліку та звітності органів Державного казначейства України.
Звітним періодом для складання місячної фінансової звітності є період, що починається 1 січня і закінчується в останній день звітного місяця.
Звітним періодом для складання квартальної фінансової звітності є період, що починається 1 січня і закінчується в останній день звітного кварталу [21, c. 100].
Звітним періодом для складання річної фінансової звітності є бюджетний період, який становить один календарний рік, що починається 1 січня і закінчується 31 грудня того самого року, якщо не буде визначено інший період.
Звітним періодом для розпорядників бюджетних коштів, які створені протягом звітного року, є період від створення розпорядників бюджетних коштів до кінця звітного року. Звітним періодом для розпорядників бюджетних коштів, що ліквідуються, є період з початку звітного року до моменту ліквідації розпорядників.
При складанні звітів за формою № 2 – про надходження та використання коштів загального фонду, за відповідними формами № 4 – про надходження і використання коштів спеціального фонду, за формою № 7 – про заборгованість за бюджетними коштами, за формою № 9 – про результати фінансової діяльності потрібно обов’язково підкреслити номер форми, за якою складений звіт, указати коди бюджетної класифікації видатків та кредитування, їх назву. При складанні звітів за формою № 7, крім цього, потрібно зазначити назву загального чи спеціального фонду бюджету, за коштами якого складений звіт.
Розпорядниками бюджетних коштів фінансова звітність складається та подається за такими формами [9, c. 162]:
«Баланс» (форма № 1) ;
«Звіт про надходження та використання коштів загального фонду» (форма № 2д, № 2м) ;
«Звіт про надходження і використання коштів, отриманих як плата за послуги» (форма № 4-1д, № 4-1м) ;
«Звіт про надходження і використання коштів, отриманих за іншими джерелами власних надходжень» (форма № 4-2д, № 4-2м) ;
«Звіт про надходження і використання інших надходжень спеціального фонду» (форма № 4-3д, № 4-3м) ;
«Звіт про надходження і використання коштів, отриманих на виконання програм соціально-економічного та культурного розвитку регіонів» (форма № 4-4д) ;
«Звіт про надходження і використання інших надходжень спеціального фонду (позики міжнародних фінансових організацій) « (форма № 4-3д. 1, № 4-3м. 1) ;
«Звіт про рух необоротних активів» (форма № 5) ;
«Звіт про рух матеріалів і продуктів харчування» (форма № 6) ;
«Звіт про заборгованість за бюджетними коштами» (форма № 7д, № 7м) ;
«Звіт про заборгованість за окремими програмами» (форма № 7д. 1, № 7м. 1) ;
«Звіт про результати фінансової діяльності» (форма № 9д, № 9м) ;
«Звіт про недостачі та крадіжки грошових коштів та матеріальних цінностей» (форма № 15) ;
Довідка щодо виконання головними розпорядниками розпису витрат спеціального фонду Державного бюджету України за програмами, які фінансуються за рахунок позик міжнародних фінансових організацій.
Основною формою державного контролю за діяльністю загальноосвітнього навчального закладу будь-якого типу і форми власності є державна атестація закладу. Завданням атестації є вивчення матеріально-технічної та навчально-методичної бази закладу освіти, її можливостей стосовно реалізації навчально-виховних програм закладу; аналіз реального стану проведення навчально-виховного процесу. Згідно з законодавством атестація повинна проводитися як правило раз на 5 років. Атестуються лише заклади, які одержали ліцензію на проведення своєї діяльності [31, c. 123].
Користувачем інформації по дослідженню у дипломні роботі виступає Міністерство освіти України. В якості контрольних функцій Міністерство освіти проводить атестацію суб’єктів дипломного дослідження – державних закладів освіти. А серед недержавних суб’єктів можна виділити комунальні заклади та заклади інших форм власності – для них користувачами та контролерами виступають обласні, Київське та Севастопольське міськеуправління освіти за допомогою регіональних експертних рад.
Ними складаються плани атестації навчальних закладів, які доводяться до відома закладів не пізніше, як за три місяці до проведення атестації. Для проведення експертизи навчального закладу створюється експертна комісія. В її склад входять педагогічні працівники, працівники управлінь освіти та Державної інспекції закладів освіти. З формальної точки зору існує можливість і для участі представників громадськості у проведенні атестації. В склад комісії можуть залучатися також представники зацікавлених організацій, професійних, творчих спілок.
На основі висновку регіональної експертної ради відповідний орган управління освітою визнає заклад атестованим чи неатестованим. Атестовані заклади видають своїм випускникам документи про освіту державного зразка. Неатестовані -позбавляються ліцензії на право проведення освітньої діяльності
У разі неатестації заклад має право подавати обґрунтовану апеляцію до Міністерства освіти і науки.
У період між атестацією проводяться перевірки (інспектування) загальноосвітнього навчального закладу з питань, пов'язаних з його навчально-виховною діяльністю. Здійснюється Державною інспекцією закладів освіти при Міністерстві освіти і науки, яка у навчально-виховні заклади направляє експертні комісії. Перевірка навчально-виховної діяльності навчальних закладів на місцях проводиться теж методичними кабінетами при районному відділі освіти [27, c. 142].
Перевірки з питань, не пов'язаних з навчально-виховною діяльністю закладу, проводяться його засновником.
 
1.3. Критичний огляд літератури за напрямком організації фінансування освіти з місцевих бюджетів
1. Віхров О. П., Ніщимна С. О. в лекціях з фінансового права наголошують, що стаття 55 Конституції України встановлює, що в Україні кожен має право на освіту. При цьому повна загальна середня освіта є обов’язковою. За Конституцією, держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної середньої, професійнотехнічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійнотехнічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням та студентам.
В умовах переходу до ринкових відносин значно змінюються і умови фінансування освіти. По-перше, аналогічно структурним змінам у сфері культури, у сфері освіти сьогодні з’являється все більше і більше недержавних закладів освіти, які не отримують бюджетних асигнувань. Подруге, державні і комунальні заклади освіти, поряд з бюджетними коштами на покриття своїх видатків активно використовують позабюджетні джерела фінансування. Позабюджетні кошти державних та комунальних учбових закладів отримуються ними, в основному, від підприємницької діяльності надання платних послуг з навчання тощо [9, c. 75].
Загальна освіта, як правило, фінансується з місцевих бюджетів. Середня спеціальна освіта здебільшого з Державного бюджету, технікуми й училища, що підпорядковуються безпосередньо тим чи іншим міністерствам і відомствам можуть також фінансуватися за рахунок відомчих фондів коштів або з коштів галузі, окремі технікуми й училища, що знаходяться у підпорядкуванні того чи іншого місцевого самоврядування з місцевих бюджетів. Вищі учбові заклади фінансуються з Державного бюджету, за винятком окремих вузів галузевого напряму, які фінансуються з коштів галузі. При цьому поряд з бюджетними основними джерелами покриття видатків, учбовим закладам всіх видів дозволено використовувати позабюджетні кошти, зароблені шляхом надання платних послуг.
Міністерство освіти України розробляє пропозиції по обсягах фінансування з Державного бюджету на розвиток соціально-культурної сфери, науки, навчальновиховних закладів, установ, організацій, що перебувають у функціональному управлінні міністерства. Спільно з центральними органами державної влади визначає економічні та фінансові норми і нормативи на утримання державних навчальновиховних установ; організовує збирання й аналіз державної та відомчої статистики і бухгалтерської звітності.
Згідно з функціональною структурою видатків бюджету, видатки на освіту включають асигнування на дошкільну освіту, початкову і загальну середню освіту, вищі навчальні заклади 1, 2, 3 і 4 рівнів акредитації, перепідготовку і підвищення кваліфікації, фінансування інших закладів та заходів в галузі освіти. Далі авторами розглядаються групи видатків на освіту в залежності від навчального закладу.
2. Орлюк О. П.  у своїй книзі «Фінансове право» розглядає видатки на освіту у контексті видатків держави на соціально-культурні заходи. Автор наголошує, що освіта створює основу інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. У промислово розвинутих країнах видатки на освіту на всіх рівнях державного сектора, як правило, становлять від 4, 5 до 7% ВВП. У країнах, що розвиваються, видатки на освіту коливаються від 2, 5 до 7, 5% ВВП і в середньому становлять меншу частину ВВП порівняно з промислово розвинутими країнами. Водночас у більшості країн саме державний сектор прямо надає послуги у сфері початкової і середньої школи в широкому обсязі, оскільки цей показник, як правило, перевищує 90% від загальної суми витрат. Державний сектор впливає на попит освітніх послуг за допомогою таких чинників, як надання студентам стипендій, субсидій і допомог через рішення, що стосуються оплати навчання, а також через загальну структуру регулювання приватної освіти.
Конституція України встановлює, що в Україні кожен має право на освіту (ст. 53), причому повна загальна середня освіта є обов'язковою. Згідно з принципами, проголошеними Конституцією, держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням та студентам/
Нормативно-правове регулювання надання освітніх послуг закладено у законах України «Про освіту», «Про професійно-технічну освіту», «Про загальну середню освіту», «Про позашкільну освіту», «Про дошкільну освіту», «Про вищу освіту». Далі автор розглядає різноманітні джерела фінансування освіти, куди потраплають й кошти місцевих бюджетів [2-7].
3. Доц. О. Й. Вівчар у статті щодо значення місцевих бюджетів у фінансуванні освіти визначають, що освіта – це основа розвитку суспільства, нації та держави. Вона розвиває та підсилює духовний, економічний та інтелектуальний потенціал держави і є визначальним фактором наукової, соціально-економічної та культурної життєдіяльності громади. Автори підкреслюють, що на сьогодні становище в галузі освіти, темпи та глибина перетворень на неналежному рівні задовольняють вимоги особистості, суспільства, громади та держави. Інновація, перехід до високих технологій встановлюють завдання забезпечити належний рівень розвитку освіти, доступність здобуття якісної освіти. Великого значення сучасного розвитку освіти надається управлінню, що є поєднанням державних та громадських важелів впливу на стан освіти. Автори проводять дослідження щодо фінансування освіти у м. Львові та роблять висновки, що недостатнє фінансування освітньої галузі, що проводить уряд за рахунок загальних податкових надходжень, а також грантів та кредитів, що спрямовуються на розвиток навчальних закладів, свідчить про вживання заходів щодо пошуку додаткових джерел фінансування. Подальший розвиток сучасного стану освіти повинен ґрунтуватись на докладанні зусиль як самої місцевої влади, так і громади міста [22, c. 9].
4. Мацелик М. О. у підручнику з фінансового права звертає увагу, що освіта створює основу інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. У промислово розвинутих країнах видатки на освіту на всіх рівнях державного сектору, як правило, становлять від 4, 5 до 7% ВВП. У країнах, які розвиваються, видатки на освіту коливаються від 2, 5 до 7, 5% ВВП, що в середньому становить меншу частину ВВП порівняно з промислово розвинутими країнами. Водночас у більшості країн саме державний сектор прямо надає послуги у сфері початкової і середньої школи в широкому обсязі, оскільки цей показник, як правило, перевищує 90% від загальної суми витрат. Державний сектор впливає на попит освітніх послуг за допомогою таких чинників, як надання студентам стипендій, субсидій і допомог через рішення, що стосуються оплати навчання, а також через загальну структуру регулювання приватної освіти.
Також автор виділяє, що за рахунок коштів місцевих бюджетів фінансується дошкільна та загальна середня освіта (школи, дитячі садки, спеціалізовані школи, ліцеї, гімназії, колегіуми, вечірні (змінні) школи). На фінансуванні міських та районних бюджетів перебувають заклади освіти для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації. За рахунок коштів обласних бюджетів та бюджету АРК фінансуються заклади професійно-технічної освіти, що виконують державне замовлення, а також вищі заклади освіти І-IV рівнів акредитації, що перебувають у власності АРК та спільній власності територіальних громад [45].
Поряд із державними та муніципальними освітніми закладами в Україні активно розвивається приватний сектор, який надає послуги у сфері освіти. Для цього сектора держава розробляє стандарти та систему норм, які визначають обов'язковий мінімум змісту освітніх програм, обсяг навантаження на учнів (студентів), а також мінімум кількості годин на вивчення тих чи інших предметів. На основі цих стандартів та показників засновники приватних закладів освіти мають розробити виробничі показники, на яких формується кошторис.
5. В останніх публікаціях та офіційних виданнях міститься інформація про наступне. Відповідно до функціональної класифікації переважна частка бюджетних коштів спрямовується на фінансування загальної середньої освіти (41, 5% бюджетних асигнувань на освіту), вищої освіти (30, 9%), дошкільної освіти (11, 7%) та професійної технічної освіти (6, 2%). Решта коштів (9, 7%) витрачається на фінансування післядипломної освіти, позашкільної освіти та заходів із позашкільної роботи з дітьми, програми матеріального забезпечення навчальних закладів, дослідження і розробки у сфері освіти та інші заклади та заходи у сфері освіти [47].
В Україні державне фінансування освіти відбувається за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів. Відповідно до Бюджетного кодексу України розподіл коштів між рівнями бюджетної системи відбувається з урахуванням принципу субсидіарності, тобто базується на максимальному наближенні надання послуг до споживача.
Зазначений розподіл повноважень між бюджетами в Україні спричиняє пріоритетність місцевих бюджетів у фінансуванні освіти: близько 64% обсягів державного фінансування освіти в Україні відбувається саме за рахунок коштів місцевих бюджетів. Кошти місцевих бюджетів, що виділяються на освіту, витрачаються, переважно, на фінансування дошкільної та загальної середньої освіти. Кошти ж державного бюджету – на фінансування вищої освіти. У розрахунку на одну особу, що перебуває в освітніх закладах, видатки зведеного бюджету України зросли за останнє десятиліття у 11 разів: з 695 грн у 2000 році до 7647 грн. у 2012 році [53].
6. О. Й. Вівчар у дослідженні значення місцевих бюджетів у фінансуванні освіти визначає, що місцеві бюджети відіграють важливу роль насамперед у соціально-економічному розвитку міста, оскільки саме вони стають джерелом для фінансування закладів освіти, охорони здоров'я, культури, що, своєю чергою, є основою розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України.
В Україні стан освіти є значно віддалений від європейських стандартів, не досягнуто європейського рівня якості та доступності освіти. Присутній факт недостатнього фінансування освіти та науки з державного та місцевого бюджету й інших джерел фінансування, що призвело до погіршення матеріальної бази навчальних закладів усіх рівнів та їх соціальної інфраструктури. Бюджетне фінансування на науку та освіту практично не відповідає вимогам та нормам Законів України «Про освіту» та «Про вищу освіту».
На думку вченого потребують сприяння місцевою владою вирішення таких проблем в освіті, як [39, c. 68]:
‒відсутність достатньої кількості місць у діючих навчальних закладах;
‒невиконання натуральних норм харчування учнів через обмежене фінансування;
‒морально та фізично застаріле навчальне обладнання тощо.
Виводити освіту з того стану, в якому вона опинилася, потрібно насамперед самим батькам, підприємцям, учителям, тобто громаді, для якої насправді ця освіта й існує.
7. О. В. Комарчин у своїй статті щодо дослідження витрат бюджету на освіту зазначає, що недостатня ефективність використання коштів, що спрямовуються на фінансування системи освіти, це проблема пов'язана з недосконалістю організації процесу управління галуззю. Використання нормативів, встановлених Міністерством освіти та науки України, та обмеження повноважень місцевих органів самоврядування щодо реорганізації мережі навчальних закладів призводить до необхідності утримання надто широкої мережі навчальних закладів.
Проблеми нерівних можливостей в доступі до освіти простежуються також на рівні вищої освіти, зумовлюючись як територіальними чинниками, так і доходними можливостями населення.
Уряд бюджетний тягар переклав на вищі навчальні заклади через так званий спеціальний фонд, тобто те, що заробляли самі навчальні заклади. Як відомо, спеціальний фонд формується за рахунок надання послуг, оренди, виконання науково-прикладних розробок, ведення господарчих робіт, отримання плати за навчання. У 2012-2013 рр. спеціальний фонд держава «привласнила» собі.
Показниками планування видатків бюджету для вищих навчальних закладів є прийом і випуск студентів кількістю, встановлюваною Міністерством освіти України. Вони фінансуються з Державного бюджету, за винятком педагогічних вузів, які фінансують з місцевих бюджетів, зазвичай, обласних.
Автор проводить порівняння видатків на освіту за різними професійними рівнями в Україні та інших високорозвинених Європейських державах [32, c. 83].
Наприкінці дослідження автор робить висновок, про те, що подальший розвиток освітніх інвестицій має ґрунтуватися не на простому нарощуванні видатків, а на підвищенні їх ефективності з метою забезпечення належної якості освітніх послуг та можливостей рівного доступу населення до їх отримання впродовж всього життя. Саме тому майбутні реформи мають стосуватися державного механізму розподілу ресурсів та загального управління галуззю освіти, забезпечити розширення повноважень місцевих органів управління та формування належної доходної бази для фінансування освітніх послуг.
8. І. В. ФОРКУН, А. В. КРУК у своїй статті звертають увагу на те, що Бюджетне фінансування галузі освіти стає все більш вагомим, так як в суспільстві стає пріоритетним усвідомлення того, що освіта – це основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Вона є визначальним чинником політичної, соціально-економічної, культурної та наукової життєдіяльності суспільства. Освіта відтворює і нарощує інтелектуальний, духовний та економічний потенціал суспільства. Вона є стратегічним ресурсом поліпшення добробуту людей, забезпечення національних інтересів, зміцнення авторитету і конкурентоспроможності держави на міжнародній арені.
Пріоритетним завданням держави є забезпечення доступності здобуття якісної освіти протягом життя для всіх громадян та подальше утвердження її національного характеру. Але поряд з цим критичним залишається стан фінансування освіти України.
А так як освіта є одним із визначальних чинників соціальної стабільності в суспільстві, ознакою економічної та національної безпеки держави, визначальним чинником зростання матеріального виробництва, то її розвиток та вдосконалення є важливою передумовою подолання негативних кризових ситуації в економіці і суспільстві в цілому.
Кризовий стан економіки, дефіцит державних ресурсів зумовив функціонування освіти в Україні за принципом обмеженості бюджетного фінансування. В результаті недоотримання фінансових ресурсів, що виділяються державою, застарілістю нормативно-правового забезпечення та механізмів залучення і використання позабюджетних коштів освітня галузь не отримує необхідного розвитку [33].
На мою думку, поширення приватних платежів населення за освітні послуги потребує державного регулювання, оскільки їх значні обсяги не лише призводить до існування нерівності, а й перешкоджають ефективному управлінню ресурсами на рівні відповідних закладів.
Основним завданням держави в сучасних умовах має бути створення відповідного нормативного й регуляторного середовища, в якому бізнес, громадські організації, будуть зацікавлені у компетентних працівниках, а отже, активніше будуть залучатися до фінансування освіти.
Проведене дослідження сучасних поглядів на фінансування освіти, а відтак вивчення сучасного стану фінансування освіти в Україні свідчить, що для розв’язання проблем галузі необхідно розробити якісну систему державних заходів, що будуть спрямовані на забезпечення її ефективного розвитку. При цьому головним завданням, має стати забезпечення достатнього фінансування галузі, шляхом оптимізації бюджетних та позабюджетних джерел її розвитку. З розвитком суспільних відносин будуть вдосконалюватись існуючі та з’являтись нові джерела фінансування освіти, що стане якісним її покращенням.
 
РОЗДІЛ 2. КРИТИЧНИЙ АНАЛІЗ ОРГАНІЗАЦІЇ ФІНАНСУВАННЯ ОСВІТИ З БЮДЖЕТУ М. КИЄВА У СВЯТОШИНСЬКОМУ РАЙОНІ
 
2.1. Методика та інструментарій аналізу організації фінансування освіти, обґрунтування їх використання
 
В сучасних умовах розвитку економіки фінансовий механізм повинен базуватися на поєднанні двох основних підсистем: державного регулювання та ринкового саморегулювання. Підсистема державного регулювання є визначальною, що пояснюється специфікою надання та тримання освітньої послуги. Держава виступає важливим замовником спеціалістів, що, в свою чергу, впливає на формування попиту та пропозиції на ринку праці.
Виділення у складі фінансового механізму функціонування освіти підсистеми ринкового саморегулювання обумовлено перетвореннями, що відбуваються у даній сфері, які пов'язані з необхідністю її реформування відповідно до вимог базових принципів реалізації Болонської декларації, змінами у фінансуванні та можливостями забезпечення автономії вищих навчальних закладів.
Відобразимо графічно загальну схему організації фінансового механізму системи освіти, як комплексу організаційних та інституціональних заходів, які забезпечують формування та реалізацію державної освітньої політики згідно з пріоритетами щодо якості освітньої діяльності та освітніх послуг (рисунок 2. 1) [12, c. 127].
 
Рис. 2. 1. Загальна схема організації фінансового механізму системи освіти
 
Таким чином, вимогами сьогодення є багатоканальність джерел фінансування навчальних закладів, процес ефективного нарощення обсягів фінансових ресурсів та реформування державного механізму управління галуззю освіти. Виконання даних вимог забезпечить:
– рівний доступ населення до освітніх послуг впродовж усього життя;
– розширення джерел фінансового забезпечення – значно підвищить освітній рівень нації;
– посилення контролю за ефективним розподілом фінансових ресурсів;
– формування відповідної доходної бази для фінансування послуг освітньої галузі;
– здійснення системного аналізу за цільовим використання фінансових ресурсів;
– економічне зростання держави та підвищення життєвого рівня населення.
Аналіз фінансових даних є основою управління органів місцевого самоврядування. Ефективне управління фінансами, що включає розуміння поточної фінансової ситуації і вміння прогнозувати доходи та видатки бюджету, є найважливішим елементом оцінки фінансового стану. Існує три основних категорії аналізу:
‒Контроль за видатками – витрати на надання послуг та фактори, що впливають на зростання рівня витрат;
‒Забезпечення бюджетних надходжень – можливості мобілізації органом місцевого самоврядування наявних джерел доходів;
‒Фінансовий баланс – планований та поточний баланс між видатками та доходами нині та тенденції на майбутнє.
Напрямки аналізу видатків на утримання органів місцевого самоврядування:
‒Аналіз численності органів місцевого самоврядування в розрізі юридичних осіб, завантаженості (особливо відділів субсидій та нарахування допомог), порівняти з іншими містами та районами;
‒Аналіз видатків на утримання органів місцевого самоврядування (звернути увагу на утримання, енергоносії) ;
‒Аналіз правильності використання коштів на мобільні телефони та утримання і придбання легкового транспорту, утримання охорони;
‒Аналіз повноти зарахування до бюджету спеціальних коштів органів місцевого самоврядування;
‒Аналіз дебіторської та кредиторської заборгованості та дотримання бюджетної дисципліни в органах місцевого самоврядування особливу увагу необхідно звернути на уточнення бюджетних призначень після фактичних перевитрат;
Аналіз правильності використання коштів:
- на заробітну плату, преміювання, доплати за інтенсивність праці;
- на санаторно-курортні путівки та лікування;
- на відрядження (особливо за кордон), на організацію прийомів та дотримання лімітів видатків.
Аналіз використання основних засобів.
Напрямки аналізу видатків на освіту, охорону здоров'я, культуру.
Проаналізувати:
‒численність працівників, в тому числі в розрахунку на одного жителя (одного учня і т. д.), порівняти з іншими містами/ районами;
‒навчальне навантаження вчителів, введення додаткових посад та штатних одиниць, фактично зайняті посади, питому вагу обслуговуючого персоналу;
‒наповнюваність в класах в порівнянні з іншими містами/районами;
‒контингенти учнів і вихованців для розрахунків видатків;
‒кількість груп у дитячих дошкільних закладах, відвідування дітьми дошкільних закладів;
‒дотримання лімітів водо-, теплопостачання, використання електроенергії, інших енергоносіїв, вивозу твердих побутових відходів (порівняльний аналіз по закладах, установах і організаціях) ;
‒дотримання типових штатів;
‒дотримання норм харчування;
‒дотримання норм видатків на прийоми;
‒дотримання чинного порядку придбання і утримання мобільних телефонів та легкового транспорту;
‒кошторис видатків щодо пріоритетності соціальних виплат, наявності розрахунків та обґрунтувань (врахування підвищення заробітної плати, повноти врахування) ;
‒дотримання чинного законодавства з питань оплати праці;
‒надходження коштів від оренди приміщень, платних послуг, спеціальних коштів, коштів за дорученнями (правильність нарахування оренди та відшкодування комунальних послуг) ;
‒здійснення видатків на утримання санаторіїв, будинків відпочинку;
‒стан дебіторської та кредиторської заборгованості та дотримання бюджетної дисципліни в бюджетних установах (наявність дебіторської заборгованості).
Напрямки аналізу використання коштів на соціальний захист:
Обґрунтованість надання фінансової допомоги громадським організаціям (ветеранів, інвалідів, УТОГ, УТОС) ;
Правильність призначення субвенцій, допомог.
Моніторинг стану надходження доходів до місцевого бюджету відповідним структурним підрозділом місцевого фінансового органу здійснюється щоденно, щомісячно, щоквартально та за рік. Разом з аналізом даних щодо поточного надходження доходів до місцевого бюджету відповідного рівня здійснюється розрахунки очікуваного надходження на наступні періоди бюджетного року.
Аналіз проводиться окремо за обсягом доходів та за кожним джерелом доходів, що враховуються та не враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів, загального та спеціального фондів, до затверджених показників на рік та на відповідний звітний період по відповідному місцевому бюджету.
Відповідними структурними підрозділами місцевих фінансових органів аналізується відповідність обсягу фактичних надходжень затвердженим, як у абсолютному, так і у відсотковому співвідношенні. При цьому обсяг фактичних надходжень за кожним доходним джерелом зіставляється з надходженнями у бюджетні періоди попередніх років і обов'язково – у порівнянних умовах.
Для виявлення резервів додаткового надходження доходів місцеві фінансові органи тісно співпрацюють з органами стягнення (митною та податковою службами) та використовують детальну інформацію щодо фінансового стану значних платників податків (у розрізі підприємств, установ тощо). Щодо кожного доходного джерела з'ясовують динаміку показників за поточний та попередні бюджетні періоди, що є визначальними при розрахунку платежів до відповідного місцевого бюджету. Наприклад, податок з доходів громадян – фонд заробітної плати, податок на прибуток підприємств комунальної власності – прибуток комунальних підприємств та організацій, плата за землю – площа та категорія земельних угідь тощо. Щодо земельного податку та орендної плати за землю, то, як правило, необхідно один раз на півроку звіряти бази даних земельного відділу та ДПІ чи ДПА. Особливої уваги потребує аналіз сплати земельного податку підприємствами-орендарями приміщень неплатників земельного податку (бюджетних установ).
На підставі показників виконання місцевого бюджету за доходами поточного року складають прогноз надходження на наступний місяць, квартал, та до кінця року. Показники очікуваного надходження доходів до місцевого бюджету даю можливість забезпечувати фінансовими ресурсами бюджетні зобов'язання поточного періоду та проводити ефективну видаткову політику в наступних бюджетних періодах. В умовах стабільного недонадходження доходів до місцевого бюджету показники очікуваного обсягу платежів дають можливість заздалегідь провести відповідну роботу з головними розпорядниками коштів щодо тимчасового обмеження асигнувань загального фонду відповідного місцевого бюджету або скорочення бюджетних призначень.
Підсумки виконання місцевого бюджету за доходами і видатками та пропозиції щодо вирішення проблем, які виникають у цьому процесі за поданням місцевих фінансових органів розглядаються відповідними органами місцевого самоврядування (виконавчої та представницької влади).
Показники виконання місцевого бюджету за видатками аналізують у порівнянні із затвердженими показниками видаткової частини бюджету з обсягом касових видатків за звітом відповідного бюджетного періоду. Аналізу підлягають показники звіту у співвідношенні до річних затверджених обсягів видатків, обсягу видатків відповідного періоду, у порівнянні з попередніми бюджетними періодами та бюджетними роками, в абсолютній сумі та відсотковому визначенні, за функціональною та економічною класифікаціями. Порівнюються такі показники звіту місцевого бюджету за видатками:
‒обсяг видатків загального фонду;
‒обсяг видатків спеціального фонду;
‒обсяг видатків за кожним головним розпорядником бюджетних коштів (розпорядником) ;
‒показники виконання бюджету за економічною класифікацією;
‒показники за мережею, штатами та контингентами;
‒стан дебіторської та кредиторської заборгованості;
‒стан міжбюджетних розрахунків;
‒обсяг здійснених запозичень;
‒використання резервного фонду (якщо його створено за рішенням КМУ).
Поряд з аналізом загальних показників виконання місцевого бюджету за видатками відповідного бюджетного періоду здійснюють аналіз діяльності головного розпорядника бюджетних коштів щодо використання бюджетних коштів та якості надання населенню соціальних послуг. Аналіз виконання показників зведеного кошторису головного розпорядника бюджетних коштів стосується видаткової частини як загального, так і спеціального фондів, загальних показників діяльності і стосовно кожної економічної складової бюджетної класифікації.
Головний розпорядник бюджетних коштів забезпечує проведення видатків щодо захищених статей відповідного місцевого бюджету, визначених рішенням відповідної ради про місцевий бюджет та відповідно до помісячного розпису видатків. До першочергових відносяться видатки на проведення розрахунків за електричну, теплову енергію, водопостачання, водовідведення, природний газ та послуги зв'язку, які споживаються бюджетними установами у межах відповідного місцевого бюджету за підпорядкованістю цих розпорядників бюджетних коштів.
Аналіз стану кредиторської та дебіторської заборгованості, що має місце за наслідками діяльності головного розпорядника коштів, здійснюється за зміною її обсягу, термінами виникнення (прострочена) та видами неоплачених одержаних та наданих послуг. Аналізуються показники за мережею, штатами, контингентами (кількість ставок, наповнюваність класів, ліжко-днів тощо), що свідчать про ефективність функціонування бюджетної установи та здійснювану головним розпорядником коштів роботу щодо реформування структури закладів галузі щодо її оптимальності.
Аналізуються звітні дані про витрачання власних коштів бюджетних установ на предмет відповідності цільовому призначенню цих коштів, їх ефективності та економного використання.
Аналіз видатків бюджету Святошинського району на фінансування освіти буде проведено за допомогою декількох моделей. Розглянемо кожну з них.
По-перше, буде проведений аналіз ефекту та ефективності фінансування освіти із бюджету Святошинського району м. Києва. Ефективність – це відносна величина, яка характеризує відношення ефекту до ресурсів для досягнення цього ефекту.
Метою підвищення ефективності роботи УДКС у Святошинському районі м. Києва є зменшення обсягів видатків на освіту.
Для розрахунку темпу зростання та темпу приросту використані формули:
1) темп зростання (росту) : ТР = уі/уі-n*100%; (2. 1)
2) темп приросту: ТП = ТР – 100%; (2. 2)
Для глибшого аналізу необхідно провести факторний аналіз динаміки ефекту на основі абсолютних показників:
1) зміна податкових надходжень за рахунок зміни кількості платників: ∆Ркільк = (Ркільк1 – Ркільк0) *Ряк0; (2. 3)
2) зміна податкових надходжень за рахунок зміни ефективності діяльності: ∆Ряк = (Ряк1 – Ряк0) *Ркільк1; (2. 4)
3) приріст податкових надходжень: ∆Р = Р1 – Р0 = ∆Ркільк + ∆Ряк; (2. 5)
Важливим завданням забезпечення ефективності видатків на освіту є підвищення ролі інтенсивних (ефективність надходжень) факторів, тому в процесі аналізу необхідно визначити вплив на динаміку видатків на освіту (ефект) окремих екстенсивних і інтенсивних факторів і дати при цьому характеристику інтенсифікації діяльності. Індикатор інтенсифікації розраховується відношенням зміни кількості учнів або зміни ефективності до видатків.
Також, необхідно буде провести факторний аналіз динаміки ефективності діяльності УДКС у Святошинському районі м. Києва:
1) приріст ефективності: ∆Ряк = Ряк1 – Ряк0; (2. 6)
2) приріст ефективності за рахунок зміни кількісного фактору:
∆Ркільк = Р0/Ркільк1 – Р0/Ркільк0; (2. 7)
3) приріст ефективності за рахунок зміни результативного показника:
∆Р = (Р1 – Р0) /Ркільк1; (2. 8)
Також, необхідно розрахувати коефіцієнт еластичності, для чого використаємо значення темпу приросту результативного (У – обсяг видатків на освіту) і факторного (Х – кількість учнів) показників:
Ке = ТпрУ/ТпрХ, (2. 9)
Для виявлення внутрішньорічних коливань необхідно проаналізувати дані видатків по місяцях в УДКС у Святошинському районі м. Києва та розрахувати:
1) індекс сезонності:  ;  ; (2. 10)
2) коефіцієнт рівномірності коливань =   (2. 11)
Для визначення ефективності структурної політики на основі розподілу учнів необхідно провести індексний аналіз:
1. Індекс змінного складу: І зм. складу =   (2. 12)
2. Індекс фіксованого складу: І фікс. складу =   (2. 13)
3. Індекс структурних зрушень: І стр. зрушень =   (2. 14)
І на останок, для порівняльної оцінки результатів видатків на освіту у УДКС у Святошинському районі м. Києва здійснюється рейтингова оцінка. Рейтингова оцінка здійснюється по сукупності ознак відповідно сукупності показників, які за методом багатовимірної середньої дають інтегральну оцінку ефективності видатків на освіту в різних ракурсах.
 
2.2. Організація фінансування освіти з бюджету у Святошинському районі
 
Освіта створює основу інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. У промислово розвинутих країнах видатки на освіту на всіх рівнях державного сектору, як правило, становлять від 4, 5 до 7% ВВП. У країнах, які розвиваються, видатки на освіту коливаються від 2, 5 до 7, 5% ВВП, що в середньому становить меншу частину ВВП порівняно з промислово розвинутими країнами. Водночас у більшості країн саме державний сектор прямо надає послуги у сфері початкової і середньої школи в широкому обсязі, оскільки цей показник, як правило, перевищує 90% від загальної суми витрат. Державний сектор впливає на попит освітніх послуг за допомогою таких чинників, як надання студентам стипендій, субсидій і допомог через рішення, що стосуються оплати навчання, а також через загальну структуру регулювання приватної освіти.
Конституція України встановлює, що в Україні кожен має право на освіту (ст. 53), причому повна загальна середня освіта є обов'язковою. Згідно з принципами, проголошеними Конституцією, держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням та студентам.
Нормативно-правове регулювання надання освітніх послуг закладено у законах України «Про освіту», «Про професійно-технічну освіту» «Про загальну середню освіту», «Про позашкільну освіту», «Про дошкільну освіту», «Про вищу освіту».
Чинним законодавством передбачено, що заклади освіти створюються органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, громадянами відповідно до соціально-економічних, національних, культурно-освітніх потреб, за наявності необхідної матеріально-технічної, науково-методичної бази, педагогічних кадрів.
Фінансування державних закладів освіти, установ та організацій, підприємств системи освіти у Святошинському районі, здійснюється за рахунок коштів місцевого бюджету, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування.
Відповідно до ст. 61 Закону України «Про освіту» держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту в розмірі не меншому 10% НД, а також валютні асигнування на основну діяльність. Кошти закладів і установ освіти та науки, які повністю або частково фінансуються з бюджету, отримані від здійснення або на здійснення діяльності, передбаченої їх статутними документами, не вважаються прибутком і не оподатковуються.
Додатково заклади освіти як джерела фінансування можуть розглядати:
‒кошти за навчання, підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів відповідно до укладених договорів;
‒плату за надання додаткових освітніх послуг;
‒кошти за науково-дослідні роботи (послуги) та інші роботи, виконані закладом освіти на замовлення підприємств, установ, організацій та громадян;
‒доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання;
‒дотації з місцевих бюджетів;
‒кредити і позички банків, дивіденди від цінних паперів та доходи від розміщення на депозитних вкладах тимчасово вільних позабюджетних коштів;
‒валютні надходження;
‒добровільні грошові внески, матеріальні цінності, отримані від підприємств, установ, організацій, окремих громадян;
‒інші кошти.
Згідно з функціональною структурою видатків бюджету видатки на освіту (код 0900) включають асигнування на:
1) дошкільну освіту;
2) загальну середню освіту (в т. ч. загальноосвітні навчальні заклади; загальноосвітні спеціалізовані школи-інтернати та спеціальні навчальні заклади) ;
3) професійно-технічну освіту;
4) вищу освіту (вищі навчальні заклади І і II та Ш і IV рівнів акредитації) ;
5) післядипломну освіту;
6) позашкільну освіту та заходи з позашкільної роботи з дітьми;
7) програми матеріального забезпечення навчальних закладів;
8) дослідження і розробки у сфері освіти;
9) інші заклади та заходи у сфері освіти.
У відповідністю з Класифікацією доходів і видатків Державного та місцевих бюджетів України фінансування освіти відбувається за розділом 200, який включає такі групи:
1. Дитячі освітні заклади, загальноосвітні школи, коледжі, ліцеї, гімназії, спеціальні школи, школи-інтернати, заклади та інші заходи з позашкільної роботи з дітьми, дитячі будинки, допомога на дітей, які перебувають під опікою та піклуванням.
В цій групі об’єднані витрати на утримання дитячих садків, початкових, восьмирічних і середніх шкіл, шкіл-інтернатів різного типу, дитячих будинків, вечірніх та змінних загальноосвітніх шкіл робітничої і сільської молоді, а також установ і заходів для позашкільної роботи з дітьми з державною або комунальною формою власності. Витрати на утримання дитячих дошкільних закладів фінансуються здебільшого за рахунок місцевих бюджетів, а також за рахунок власних позабюджетних фондів, що формуються з матеріальної допомоги підприємств і організацій, коштів, отриманих від надання платних послуг населенню тощо. Частину вартості утримання дітей оплачують батьки. При цьому батьки багатодітних сімей мають пільги по оплаті повністю або частково звільняються від оплати, так само, як і матері-одиночки. Розмір витрат на утримання дітей у дитячих садках і плати за відвідання садків залежить від часу перебування в них, тобто з 9ої, 11ої, 12ої або з цілодобовим перебуванням. Батьківську плату за утримання дітей в дитячих садках замість батьків можуть оплачувати підприємства й організації, в яких працюють батьки, з своїх фондів соціального розвитку. Загальноосвітня школа у системі освіти посідає одне з провідних місць.
2. Професійно-технічні училища, спеціальні професійно-технічні училища, середні спеціальні навчальні заклади, інші навчальні заклади по підготовці кадрів, вечірні та заочні середні загальноосвітні школи.
Паралельно з середньою школою в країні є розгалужена мережа професійно-технічних училищ, які дають повну середню та спеціальну освіту, а також технікумів. Їх фінансування також проводиться, в основному, з місцевих бюджетів у відповідності з підпорядкуванням. Заклади професійно-технічного навчання, що знаходяться у відомчому підпорядкуванні, фінансуються з відомчих фондів коштів.
У професійно-технічних училищах витрати на навчання та утримання учнів покриваються коштами з місцевих бюджетів, галузей народного господарства, що готують кадри робітничих професій для своїх підприємств, а також спеціальними коштами училищ, які вони одержують за виконані учнями роботи на підприємствах під час проходження виробничої практики. Кошторис витрат училища містить усі статті, передбачені бюджетною класифікацією, за винятком ст. 10 (придбання медикаментів та перев’язувальних матеріалів).
За рахунок коштів бюджету Святошинського району фінансується дошкільна та загальна середня освіта (школи, дитячі садки, спеціалізовані школи, ліцеї, гімназії, колегіуми, вечірні (змінні) школи). На фінансуванні бюджету Святошинського району перебувають заклади освіти для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації.
Основним документом, що визначає витрати бюджетних установ, є кошторис.
Кошторис витрат основний плановий документ, який визначає загальний обсяг, цільове надходження та використання, а також щоквартальний розподіл коштів, що відпускаються з бюджету на утримання бюджетних установ або на здійснення централізованих заходів по соціальному, господарському, екологічному, культурному та іншому будівництву.
Фінансування з бюджету виконується тільки на основі затверджених для цього кошторисів видатків. Витрати бюджетних коштів без затвердженого в установленому порядку кошторису недопустимі.
Кошторис витрат на утримання закладів освіти є індивідуальним фінансово-плановим актом, що встановлює права і обов’язки керівників цих установ по використанню зазначеного обсягу грошових засобів, а також права і обов’язки фінансуючих органів по виділенню цих грошових коштів і контролю за їх правомірним використанням. Для кожної бюджетної установи вірно складений і своєчасно затверджений кошторис є індивідуальним фінансово-плановим актом, на основі якого ця установа фінансується протягом календарного року.
Забезпечення бюджетних установ грошовими ресурсами називається кошторисно-бюджетним фінансуванням. При кошторисно-бюджетному фінансуванні фінансово-правові відносини виникають тільки з моменту затвердження кошторису. В цьому і полягає правове значення кошторису як індивідуального фінансово-планового акту, який хоч і не встановлює правових норм, але направлений на їх виконання і конкретизує ту чи іншу правову норму у розрізі конкретного правовідношення.
У практичній діяльності освітніх установ застосовуються чотири види кошторисів витрат: індивідуальні, загальні, зведені та кошториси витрат на централізовані та інші заходи. Усі види кошторисів складаються відповідно до Класифікації доходів і видатків державного та місцевих бюджетів України (бюджетної класифікації).
Для утримання однотипових невеликих установ таких, як школи, бібліотеки), які обслуговуються централізованими бухгалтеріями, складаються загальні кошториси, в яких обов’язково розшифровується обсяг фінансування за статтями на кожну установу окремо.
Індивідуальні кошториси витрат бюджетних установ складаються за відповідними параграфами бюджетної класифікації. Міністерствами, відомствами та відділами виконкомів органів місцевого самоврядування складаються фінансові плани з розрахунками та обґрунтуванням видатків, які називаються кошторисами на централізовані заходи (такі, як проведення нарад, конференцій тощо).
Види кошторисів відрізняються між собою різним рівнем узагальнення інформації про видатки. Індивідуальний кошторис відображує вимоги у коштах кожної окремої бюджетної установи з урахуванням специфіки їх функціонування. Загальні кошториси складаються для видатків груп однотипових установ.
Зведені кошториси вміщують всі видатки на утримання установ, що підпорядковані Святошинському району. Такі кошториси об’єднують всі індивідуальні, загальні кошториси та кошториси на централізовані заходи.
Кошторис витрат будь-якої бюджетної установи, складається з 4 частин:
‒загальні відомості;
‒виробничі показники;
‒розрахунки по видах витрат;
‒зведення витрат.
До загальних відомостей про бюджетну установу відносять: її найменування, адресу, бюджет, з якого вона фінансується, з вказівкою номерів розділу, глави та параграфа за бюджетною класифікацією.
В другій частині наводяться дані оперативно-технічного характеру (паспортизації), на підставі яких проводяться розрахунки необхідних асигнувань. До таких даних належать, наприклад: кількість студентів, учнів у школах та кількість створених класів, кількість місць у кінотеатрі, кількість ліжок у стаціонарах лікарень у середньому. Також наводяться необхідні Відомості про матеріально-технічну базу приміщення за їх призначенням, система опалення, наявність транспортних засобів тощо.
Третя частина кошторису містить всі економічні обґрунтування розрахунки по кожній з статей за елементами витрат.
В четвертій частині робиться зведення витрат за статтями з розподілом за кварталами року. Сума кожної з статей визначена на підставі даних другої частини й відповідає даним економічного розрахунку з третьої частини.
Кожна з статей кошторису витрат має однорідну групу витрат, передбачених бюджетною класифікацією. Наведемо основні статті кошторису витрат, встановлені бюджетною класифікацією.
Таким чином, кожен заклад освіти подає у місцевий бюджет свій кошторис на наступний рік, на базі чого відбувається фінансування.
Відповідно до помісячного розпису асигнувань загального фонду місцевих бюджетів у Святошинському районі проводиться розподіл коштів загального фонду місцевих бюджетів, що зараховані на рахунки, відкриті за балансовим рахунком 3142 «Кошти загального фонду місцевого бюджету», з урахуванням зареєстрованих фінансових зобов'язань, та подається органам Державного казначейства України розпорядження про виділення коштів загального фонду місцевих бюджетів на паперових та електронних носіях у розрізі головних розпорядників коштів. Розпорядження про виділення коштів загального фонду місцевих бюджетів затверджується головою місцевого органу виконавчої влади або, за його дорученням, одним з його заступників (керівником фінансового органу).
Органи Державного казначейства України реєструють такі розпорядження у журналі реєстрації розпоряджень про виділення коштів загального (спеціального) фонду місцевих бюджетів і відповідно до розпорядження зараховують кошти:
на аналітичні рахунки головних розпорядників коштів, відкриті за балансовим рахунком 3531 «Особові рахунки розпорядників за коштами, отриманими із загального фонду місцевого бюджету»;
у разі, якщо головні розпорядники коштів відповідного місцевого бюджету не мають мережі підвідомчих установ, кошти зараховують на аналітичні рахунки, відкриті за балансовим рахунком 3541 «Реєстраційні рахунки розпорядників за коштами загального фонду місцевого бюджету».
Після проведення зарахування на розпорядженні ставиться відмітка у вигляді відбитка штампа казначея «Оплачено». Один примірник залишається в органі Державного казначейства України, а другий повертається відповідному органу, який склав розпорядження.
Якщо перерахування коштів проводиться за цільовим направленням, то подане розпорядження в обов'язковому порядку повинно містити примітку щодо призначення коштів.
Виписка з особового рахунку надається головному розпоряднику коштів. На підставі виписки головний розпорядник з урахуванням зареєстрованих фінансових зобов'язань готує та подає органу Державного казначейства України на паперових та електронних носіях розподіл виділених бюджетних асигнувань на перерахування коштів підвідомчим установам в двох примірниках.
Отриманий розподіл перевіряється органом Державного казначейства України щодо відповідності вказаних у ньому сум залишкам на рахунках, залишкам невикористаних бюджетних асигнувань загального фонду підвідомчих установ у розрізі кодів економічної класифікації видатків та кодів класифікації кредитування бюджету. У разі невідповідності цим даним розподіл повертається головному розпоряднику на доопрацювання із відповідною відміткою в нижній частині документа: зазначаються причини та дата повернення, ставиться підпис відповідальної особи.
Якщо перерахування коштів проводиться за цільовим направленням, то поданий розподіл в обов'язковому порядку повинен містити примітку щодо призначення коштів.
Розподіли реєструються у журналі реєстрації розподілу виділених коштів. За наявності всіх необхідних показників кошти зараховуються на рахунки підвідомчих установ. Після проведення зарахування на розподілі (кожному примірнику) ставиться відмітка у вигляді відбитка штампа казначея «Оплачено». Один примірник залишається в органі Державного казначейства України, а другий повертається головному розпоряднику бюджетних коштів. Дані розподілів відображаються на відповідних рахунках, відкритих за рахунками позабалансового обліку.
Для безготівкових перерахувань платежів з одного рахунку на інший, відкритих на балансі одного органу Державного казначейства України без виходу в СЕП НБУ, використовуються меморіальні ордери.
 
2.3. Аналіз динаміки складу та структури показників видатків бюджету на освіту у Святошинському районі м. Києва
 
Проаналізуємо звіт про виконання місцевого бюджету Святошинського району м Києва у частині видатків на освіту.
В тал. 2. 1 наведені видатки на освіту за 2012р. по Святошинському району. З даних таблиці можна бачити, що по загальному фонду не було коригувань. Коригування були по спеціальному фонду видатків. Переважно коригування були бік збільшення показників видатків. Слід відзначити, що методична робота, iншi заходи у сфері народноє освiти, допомога дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, яким виповнюється 18 років та групи централiзованого господарського обслуговування фінансуються тільки із коштів загального фонду.
У 2013р. у спеціальному фонді не було передбачено витрат на спецiальнi загальноосвiтнi школи-iнтернати, школи та iншi заклади освiти для дiтей з вадами у фізичному розвитку, але ці витрати були введені на протязі року. Ситуація із коригуванням спеціального фонду спостерігається на протязі всіх аналізованих років (табл.. 2. 2 та 2. 3).
Проаналізуємо структуру видатків загального та спеціального фондів на освітні потреби за 2012-2014р. р. за допомогою табл.. 2. 4.
 
Таблиця 2. 1. Звіт про виконання бюджету Святошинського району м. Києва у частині видатків на освіту за 2012р.
 
 
Таблиця 2. 2. Звіт про виконання бюджету Святошинського району м. Києва у частині видатків на освіту за 2013р.
 
Таблиця 2. 3. Звіт про виконання бюджету Святошинського району м. Києва у частині видатків на освіту за 2014р.
 
Таблиця 2. 4. Структура видатків на освіту за 2012-2014р. р. Святошинського району м. Києва
 
За результатами табл.. 2. 4 можна бачити, що по статті дошкільні заклади освіти по загальному фонду видатки за 3 роки збільшилися по структурі на 2, 16% і складають на кінець 2014р. 27, 61% із загальної суми видатків загального фонду. У структурі спеціального фонду доля цих видів видатків збільшилася на 52, 27% і складає на кінець 2014р. у структурі 70, 66%.
По витратам на загальноосвітні школи величина видатків загального фонду зменшилася на 8, 11% і на кінець 2014р. становили у структурі 53, 84%, а по спеціальному фонду бачимо зменшення на 45, 97% і їх доля становила 22, 9%.
Вечірні школи займають незначну долю у структурі видатків, відповідно по загальному та спеціальному фонду – 0, 43% та 0, 15%, збільшення величини видатків за аналізовані роки становило відповідно 0, 01% та 0, 03%.
Доля спеціальних загальноосвітніх шкіл-інтернатів становить відповідно у загальному та спеціальному фондах – 4, 85% та 0, 88%. До того ж витрати по загальному фонду зменшилися на 0, 3%, а по спеціальному – збільшилися на 0, 32%.
Фінансування позашкільних закладів освіти у загальному фонді становить 4, 43% (зменшення на 0, 04%), по спеціальному фонду – 1, 5% (зменшення на 9, 76%).
Витрати на методичну роботу по загальному фонду складають 6, 61% (збільшення становило 6, 1%), а по спеціальному фонду – 3, 19% (збільшення становило 3, 19%).
Витрати на централізовану бухгалтерію становлять 0, 49% у структурі загального фонду, та менше 0, 01% – по спеціальному фонду. Відповідно зменшення становило 0, 85% та 0, 1%.
Витрати на допомогу дітям-сиротам становлять по загальному фонду 0, 49%, а по спеціальному – 0, 47% (збільшення по загальному фонду становило 0, 45%).
Проаналізуємо ефективність діяльності ДКСУ у Святошинському районі м. Києва. Ефективність роботи ДКСУ у Святошинському районі в м. Києві у розрізі видатків на освіту визначається обсягом видатків на освіту, що в середньому припадає на одного учня. Ефект – це абсолютний результат діяльності. В дослідженні діяльності УДКСУ у Святошинському районі м. Києва це є обсяг видатків на освіту, що витрачається ДКСУ у Святошинському районі м. Києва.
Метою підвищення ефективності роботи ДКСУ у Святошинському районі м. Києва є скорочення обсягів видатків.
Розрахунок ефективності роботи ДКСУ у Святошинському районі м. Києва за останні 3 роки подано в таблиці 2. 5.
 
Таблиця 2. 5. Ефективність роботи ДКСУ у Святошинському районі м. Києва за 2012 – 2014 рр.
 
Отже, з даних табл.. 2. 5 можна бачити, що у 2012р. ефективність дорівнює 12, 11, у 2013р. – 15, 67, а у 2014р. спостерігається ефективність діяльності УДКС у Святошинському районі м. Києва на рівні 17, 34, отже, ефективність за 3 аналізованих роки збільшилася на 5, 23 тис. грн. Загальна тенденція свідчить про зменшення ефективності, а відтак про збільшення витрат на освіту на одного учня у роботі УДКС у Святошинському районі м. Києва. Відтак, кількість учнів у 2013р. зменшилася на 5, 52%, а обсяг витрат по роках збільшився на 22, 26% та на 15, 18%.
Для глибшого аналізу необхідно провести факторний аналіз динаміки ефекту на основі абсолютних показників (таблиця 2. 6).
 
Таблиця 2. 6. Факторний аналіз динаміки витрат на освіту ДКСУ у Святошинському районі м. Києва за 2012 – 2014 рр.
 
 
Очевидно, що зміна видатків на освіту в більшій мірі залежить від ефективності роботи УДКС у Святошинському районі м. Києва чим від зміни кількості учнів.
В процесі аналізу необхідно визначити вплив на динаміку видатків на освіту (ефект) окремих екстенсивних і інтенсивних факторів і дати при цьому характеристику інтенсифікації діяльності (таблиця 2. 7). Індикатор інтенсифікації розраховується відношенням зміни кількості учнів або зміни ефективності до витрат на освіту.
 
Таблиця 2. 7. Інтенсифікація діяльності по ДКСУ у Святошинському районі м. Києва за обсягом втрат на освіту за 2012 – 2014 рр.
 
 
Обсяг витрат на освіту у УДКС у Святошинському районі м. Києва залежить від ефективності роботи та кількості учнів. Зміна кількості учнів у 2013р. виявляється інтенсивним фактором, а обсягу витрат – екстенсивним.
Необхідно провести факторний аналіз динаміки ефективності діяльності (таблиця 2. 8).
В 2014 р. порівняно з 2013 р. ефективність роботи ДКСУ у Святошинському районі м. Києва зросла на 11266, 2 тис. грн. /од., при цьому за рахунок збільшення обсягу витрат вона збільшилася на 9773, 15 тис. грн. /од. та за рахунок збільшення кількості учнів зменшилася на 2657, 61 тис. грн. /од.
 
Таблиця 2. 8. Факторний аналіз динаміки ефективності роботи ДКСУ у Святошинському районі м. Києва 2012 – 2014 рр.
 
 
Отже, можна зробити висновок, що при збільшенні обсягу витрат на освіту ефективність роботи ДКСУ у Святошинському районі м. Києва зменшується, а при зростанні кількості учнів ефективність збільшується.
Для аналізу зміни соціально-економічних явищ в часі доцільно також розрахувати коефіцієнт еластичності та внутрішньорічні коливання та визначити основну тенденцію розвитку.
 
Таблиця 2. 9. Темп приросту обсягу витрат, кількості учнів в ДКСУ у Святошинському районі м. Києва та коефіцієнт еластичності за 2012 – 2014 р. р.
 
Для виявлення внутрішньорічних коливань необхідно проаналізувати дані витрат на освіту по місяцях у Святошинському районі м. Києва (таблиця 2. 10) та розрахувати: індекс сезонності та коефіцієнт рівномірності коливань.
Розрахуємо ці показники:
Середньомісячні витрати =428646, 8/12= 35720, 57 тис. грн.
Коефіцієнт рівномірності коливань =  , тобто він є нерівномірним.
 
Таблиця 2. 10. Відмови по місяцях 2014 року, індекс сезонності
 
 
На основі розрахунків з таблиці 2. 10 можна побудувати графік сезонності видатків на освіту (рис. 2. 2).
 
Рис. 2. 2. Сезонність видатків на світу
 
Найбільші суми витрат припадають на квітень та травень – це пов’язано із підготовкою до закінчення учбового року та підготовкою до ремонтних робіт у навчальних закладах.
В таблиці 2. 11 проведемо визначення основної тенденції подальшого розвитку та спрогнозуємо показники на перспективу.
 
Таблиця 2. 11. Визначення основної тенденції розвитку та прогнозування по видаткам на освіту УДК у Святошинському районі м. Києва
 
 
Рис. 2. 3. Побудова тренду прогнозних сум видатків на освіту УКД у Святошинському районі м. Києва на 2015-2014р. р.
 
Отже, на основі табл.. 2. 11 та рис. 2. 3 можна бачити, що на найближчу перспективу видатки на освіту УКД у Святошинському районі м. Києва будуть збільшуватися відповідно у 2015р. -2015р. до 492651, 6 тис. грн., 554778, 7 тис. грн. та 616905, 8 тис. грн., або на 12, 6% у 2013р. та на 11, 9% у 2014р.
За допомогою табл.. 2. 12 проведемо аналіз ефективності структурної політики.
 
Таблиця 2. 12. Ефективність структурної політики УДК у Святошинському районі м. Києва за 2013-2014р. р.
 
На основі даних табл.. 2. 12 можна зробити висновок, що у структурі видатків 91% займає старша школа, а 9% припадає на молодшу школу. Таким чином, індекс змінного складу становить 1, 14 п. п., а фіксованого складу – 1, 12 п. п., відповідно до цього можливі коливання у розмірі 1, 01 п. п.
Для порівняльної оцінки результатів видатків на освіту УДК у Святошинському районі м. Києва здійснюється рейтингова оцінка. Рейтингова оцінка здійснюється по сукупності ознак відповідно сукупності показників, які за методом багатовимірної середньої дають інтегральну оцінку ефективності видатків на світу в різних ракурсах.
 
Таблиця 2. 13. Рейтингова оцінка ефективності видатків на освіту по УДК у Святошинському районі м. Києва в 2013 – 2014 рр. за суб’єктами
 
Всі показники, які прийняті до розрахунку мають єдину спрямованість стосовно ефективності, тобто є стимуляторами. Ранг присвоюється від більшого значення середнього стандартного відхилення до меншого. Найбільш ефективними суб’єктами у видатках є старша школа, вона за останні 2 роки займає перший ранг, а другий ранг, відповідно, молодша школа – суб’єкти менш ефективні по частині видатків.
 
2.4. Основні чинники впливу на видатки на освіту з бюджету міста
 
Традиційні способи прямого фінансування закладів завжди спричиняли стагнацію і відверте небажання вищих закладів освіти щось змінювати. У боротьбі з цим явищем розвинені країни винайшли варіант комбінованого державного фінансування, коли частина грошей видається регулярно з урахуванням кількості студентів і специфіки фаху, а решта – конкурсним чи комбінованим способом під конкретні наукові чи інноваційні програми з перевіркою їх виконання.
Ще менш традиційним на відміну від попереднього є механізм фінансування вищої освіти через студента. Він забезпечуватиме кілька-стадійну конкуренцію (студентів – за гранти чи ваучери, закладів – за студентів і гроші), максимальний вплив ринкових чинників на роботу вищої школи на швидке підвищення ефективності вищих закладів освіти та якості освіти [2, c. 5].
Серед основних недоліків державної освіти слід відзначити:
‒корумпованість;
‒формальність освіти (наприклад, в багатьох регіональних освітніх закладах ступінь магістра отримують автоматично, без спеціальних іспитів) ;
‒відтік кваліфікованих працівників через низький рівень оплати їх праці.
Щодо пропозицій з вирішення даних проблем, то варто зазначити, що потрібно здійснити:
‒реформи у фінансуванні освіти;
‒наближення до європейських стандартів освіти;
‒вдосконалення законодавчої бази.
Український ринок освітніх послуг має всі передумови для розвитку, але обов’язковою умовою є реформи у фінансуванні освіти. Насамперед, за рахунок розвитку приватної освіти, а також залучення кредитів для навчання, створення та функціонування спеціальних накопичувальних та страхових фондів. Наш викладацький склад є досить кваліфікованим, проте без матеріальних стимулів, нормальної матеріально-технічної бази, доступу до інформаційних ресурсів та забезпечення учбовою літературою, спостерігатимемо відтік талановитих викладачів за кордон, або ж зростання рівня корумпованості, а відтак – диплом перетвориться з показника рівня освіти на показник рівня доходів.
Процес планування фінансових видатків на освіту має починатися знизу: навчальні заклади на основі встановлених нормативів витрат в розрахунку на одного учня складають кошториси, в яких враховуються витрати на оплату праці педагогічного і допоміжного персоналу, витрати на харчування, на утримання будівель, на капітальний ремонт тощо. Дані кошторисів окремих шкіл, що відносяться до одного адміністративного району, акумулюються районними відділами освіти (райвно). Централізовані бухгалтерії райвно подають свої зведені кошториси до обласного управління освіти (або міського – у містах Києві та Севастополі). На обласному рівні сукупні цифри районних освітніх бюджетів мають ставати основою бюджетів освіти обласних державних адміністрацій.
 
Таблиця 2. 14. Нормативи видатків на одного учня закладів середньої освіти, грн. в рік
 
Формула, за якою здійснюється фінансування закладів загальної середньої освіти, включає два типи відмінностей. Перший тип стосується відмінностей між закладами, які обслуговують різні категорії учнів. Основні серед них такі:
денні загальноосвітні середні заклади;
вечірні школи;
- загальноосвітні школи-інтернати;
- школи-інтернати для дітей з вадами фізичного і розумового розвитку;
- дитячі будинки, школи-інтернати для дітей-сиріт.
Ці відмінності знаходять прояв у різних коефіцієнтах коригування основного розрахункового нормативу, що пропонуються для різних груп учнів.
Другий тип відмінностей у фінансуванні закладів середньої освіти стосується їх місцезнаходження: у міській чи сільській місцевості. Особливо виділений учнівський контингент населених пунктів, які за статусом віднесені до гірських. Ці відмінності представлені у різних формулах, що пропонуються для розрахунку 1) обласних бюджетів на освіту; 2) бюджетів на освіту міст Києва і Севастополя; 3) бюджетів на освіту міст республіканського (Крим) і обласного значення та районів.
В Україні освіта фінансується урядом із загальних податкових надходжень, акумульованих за допомогою різних податків. Разом з тим, певний звязок між фондами системи освіти та конкретними податками простежується. Між бюджетами різних рівнів існує розподіл відповідальності за акумуляцію відповідних податків та їх використання.
Державний бюджет формується за рахунок податку на додану вартість та акцизного збору. Доходи місцевих бюджетів складаються з податку на доходи підприємств і організацій, прибуткового податку з громадян та інших місцевих податків та зборів. Таким чином, переважна частина видатків на загальну середню освіту формується з надходжень від податку на прибуток підприємств та прибуткового податку з громадян.
З 1999 року відбувається перерозподіл повноважень між державним та місцевими бюджетами, все більша частка місцевих податкових надходжень забирається у центр. Якщо раніше місцеві бюджети нагромаджували надходження від податку на прибуток підприємств та прибутковий податок з громадян, то тепер у районі залишаються переважно надходження з прибуткового податку. Це знаходить свій прояв у зменшенні обсягів місцевих бюджетів та відповідно – зменшенні можливостей гнучкого управління і фінансування місцевих потреб, у тому числі і закладів освіти.
Видатки на освіту складають саму велику частину місцевих бюджетів, хоча величина її може значною мірою варіювати залежно від таких факторів:
кількості навчальних закладів, що відносяться до юрисдикції даного району;
обсягу бюджету, який в свою чергу визначається рівнем розвитку виробничої сфери району, обсягом податкових надходжень та тою їх часткою, що залишається у власному розпорядженні району.
Наприклад, у м. Києві видатки на освіту складали у 2013 році 24, 3%, у 2014 році – 22, 8% районного бюджету.
В умовах фінансової скрути процес складання бюджету на освіту, у тому числі і на загальну середню, відбувається не стільки знизу (від навчальних закладів), скільки зверху – з обласного бюджету просто доводиться сума бюджету на райони. Бухгалтерії районних відділів освіти вже в межах цієї суми розподіляють видатки на школи, забезпечуючи в першу чергу обов’язкові витрати.
Обов’язковим є забезпечення бюджетними коштами видатків на оплату праці та комунальні послуги. Інші видатки в останні роки майже не фінансуються. Однак, враховуючи те, що фінансування недостатнє навіть для цих двох статей видатків, використовуються заходи по економії коштів.
Спільною особливістю діяльності всіх навчальних закладів є висока питома вага частки видатків на заробітну плату, які разом з нарахуваннями складають 60-80% всього бюджету шкіл. Негативним моментом в оплаті праці вчителів виступає рівень заробітної плати, яка є мізерною і не відповідає мінімальним нормам відшкодування витрат їх фізичної і розумової енергії.
Так, за станом на 2013 рік ставка заробітної плати вчителя, що працює на посаді “спеціаліст вищої категорії” складала 1445 грн. або USD 180, 6 на місяць. З 01. 03. 2014 р. відбудеться підвищення заробітної плати вчителів, а також, після тривалої перерви впроваджені надбавки за педагогічний стаж, відсутність яких дуже негативно впливала на мотивацію вчителів. Водночас це підвищення має символічний характер (в середньому – 25%) і суттєво не змінює ситуацію.
З метою досягнення економії коштів по цій статті видатків застосовуються такі заходи:
‒в рік виплачується 11 або 11, 5 місячних фондів заробітної плати;
‒збільшується наповнюваність класів і таким чином зменшується необхідна кількість ставок вчителів;
‒постійне затримання виплати заробітної плати вчителям, обсяги заборгованості суттєво зменшені на даний момент.
Другою обов’язковою статтею видатків шкіл виступає оплата комунальних послуг та енергоносіїв, фінансування якої здійснюється також недостатньо. Закладам освіти доводяться ліміти на використання енергоносіїв або обсяг фінансування цих витрат встановлюється на рівні минулого року за винятком 6 відсотків цієї суми. Досягнення цієї економії має відбуватися за рахунок вимикання світла, водопостачання тощо.
Встановлені нормативи видатків на придбання предметів постачання і матеріалів, утримання бюджетних установ на даний момент фактично не витримуються. Ці категорії видатків або взагалі не закладаються в кошторисі, або визначаються на підставі даних про середню величину учбових видатків за минулий рік і майже не фінансуються.
Видатки на харчування учнів представлені переважно в діяльності загальноосвітніх закладів інтернатного типу. У денних загальноосвітніх закладах видатки на харчування здійснюються лише в небагатьох регіонах, за рішенням місцевої влади. Лідером є Київ, де в денних середніх школах на харчування (молоко) учнів всіх класів з бюджету виділяється 2, 66 грн. в день на одного учня. Додаткові норми харчування передбачені для окремих категорій дітей.
Поточний ремонт обладнання, інвентаря та будівель – видатки за цією категорією майже не фінансуються з державного і місцевих бюджетів. Вартість ремонту фактично визначається не за нормативами, а на основі договірної ціни тих робіт, які планується зробити. Фінансування цих видатків здійснюється переважно за кошти батьків та спонсорів.
Загальноосвітні заклади інтернатного типу на даний момент є єдиною категорією навчальних закладів, за якою майже повністю фінансуються видатки на утримання їх вихованців: забезпечення одягом, м’яким інвентарем, предметами особистої гігієни, підручниками, шкільним приладдям, іграми та ін. Однак, рівень фінансування цих закладів також залишається дуже низьким.
Офіційно школи мають право отримувати додаткові, позабюджетні кошти за рахунок надання таких платних послуг:
‒освітні послуги;
‒оренда;
‒транспортні послуги;
‒продаж виробленої продукції;
‒інші.
Залучення додаткових ресурсів через надання платних послуг реально представлено лише у великих містах або в регіонах, де більш-менш розвинений виробничий сектор, в якому зайнята значна частина населення.
Наприклад, у Києві частка додаткових надходжень в бюджетах шкіл в середньому складає 18%, Харківській – 19%, Республіці Крим – 15, 2% (в цих цифрах врахована і плата батьків за перебування дітей в дошкільних закладах). В окремих районах, переважно сільських та в невеликих містах частка позабюджетних коштів не перевищує 1%.
Найбільш вагомим джерелом позабюджетних надходжень виступають додаткові освітні послуги. За рахунок коштів батьків та підприємств можуть вводитися навчальні курси понад обсяг, визначений державним стандартом для відповідного освітнього рівня. Так, в спеціалізованих школах, ліцеях і гімназіях, а також в звичайних загальноосвітніх школах утворюються проліцейні і ліцейні класи, в яких за рахунок коштів батьків збільшується кількість учбових годин по окремим предметам, або вводяться додаткові дисципліни.
Додаткові освітні послуги часто стають формою легалізації платності навчання. В ліцеях, гімназіях (державних) офіційно вноситься плата не за навчання, а плата за додаткові освітні послуги. Не всі діти отримують ці додаткові послуги, але всі батьки платять, розуміючи це саме як плату за більш якісне навчання (менша наповнюваність класів, вищий рівень вимог до учнів, кращий рівень підготовки).
Фінансово-господарська діяльність навчальних закладів здійснюється на основі єдиного кошторису доходів і видатків. Якщо раніше в кошторис включалися тільки надходження з державного бюджету на передбачені нормативними документами витрати, то за новим порядком він включає загальний фонд (надходження з державного бюджету та розподіл нормативних видатків) і спеціальний фонд (позабюджетні надходження та їх розподіл).
Обсяги державного фінансування визначаються відповідно визначених нормативів. Доходна частина спеціального фонду формується на підставі розрахунків доходів, які складаються за кожним джерелом доходів, що плануються на наступний рік.
Всі кошти та цінності, одержані навчальним закладом у вигляді допомоги або добровільних пожертвувань для здійснення освітньої, наукової, оздоровчої, спортивної, культурної діяльності не вважаються прибутком і не оподатковуються. Надходження цих коштів не зменшує обсяги бюджетного фінансування. Одержані з державного бюджету асигнування та позабюджетні кошти навчальних закладів не підлягають вилученню, але використовуються виключно за призначенням, тобто на передбачені за кошторисом потреби.
Нормативно-правові засади функціонування закладів середньої освіти залишають за ними дуже незначну свободу у розпорядженні своїми ресурсами. Як правило, фінансові справи шкіл ведуть централізовані бухгалтерії при районних відділах освіти. Вони ведуть всю статистику по своєму району.
Виділені з районного бюджету кошти на освіту розподіляються бухгалтеріями між закладами району: спочатку на основні обов’язкові видатки (на заробітну плату, комунальні послуги, а також на утримання самих бухгалтерій), а потім те, що залишається, – може бути виділено на інші потреби шкіл. Централізовані бухгалтерії ведуть всі справи по нарахуванню і виплаті заробітної плати працівникам середніх закладів.
Останнім часом поширюється практика переходу закладів середньої освіти на фінансову самостійність: вони здобувають статус юридичної особи, мають свій власний рахунок, самі ведуть свої фінансові справи, звітують перед податковою інспекцією.
Загальної статистики по Україні стосовно кількості таких закладів не має. Наприклад, в м. Харкові 111 з 187 шкіл знаходяться на самостійному балансі, всього по області – 433 з 1007 всіх середніх шкіл. В Києві в умовах фінансової самостійності працюють майже всі школи у Харківському районі, тоді як у Дарницькому – лише одна школа-інтернат. У Володимир-Волинському районі Волинської області всі заклади середньої освіти знаходяться на самостійному балансі.
Легально отримання самостійності нічого не додає школам, не розширює їх прав по розпорядженню ресурсами. Школи абсолютно не вільні маніпулювати своїми бюджетними та позабюджетними коштами. Вони повинні використовувати їх тільки за призначенням, тобто на потреби, визначені кошторисом. Однак, знаходження на самостійному балансі дає можливість директорам шкіл напряму взаємодіяти з органами державної влади, “вибивати” додаткові кошти. Така ситуація ставить рівень фінансування закладів в залежність від особистих відносин між директорами та представниками держадміністрації.
Величина видатків на одного учня в загальній середній освіті по Україні коливається як абсолютних, так і в середніх показниках. Середні величини по окремих областях, містах і сільських районах можна простежити за даними таблиці 2. 15.
 
Таблиця 2. 15. Вартість утримання одного учня в закладах загальної середньої освіти окремих регіонів України, 2013 р., грн. в рік.
 
Фактори, що впливають на величину витрат на одного учня, які можна назвати традиційними:
‒чисельність учнів в навчальному закладі, наповнюваність класів;
‒тип закладу;
‒місцезнаходження навчального закладу: в міському, сільському чи гірському районі;
Водночас, на величину вартості утримання одного учня в Україні впливає не тільки співвідношення інфраструктури та чисельності учнів. Оскільки загальна середня освіта фінансується із місцевих бюджетів, які формуються за рахунок податків на доходи громадян і прибутки підприємств, то ця величина залежить і від такого чинника, як:
економічний розвиток району.
Місцеві бюджети можуть бути “багаті” за умови наявності значної кількості діючих підприємств, працюючих громадян. Це дає їм можливість збільшувати фінансування закладів середньої освіти, забезпечуючи не тільки мінімальні обовязкові витрати. Так,, з бюджету Київської міської адміністрації додатково фінансується харчування учнів в загальноосвітніх середніх закладах (програма “Турбота”), випуск підручників тощо.
В загальній сумі видатків на сільські загальноосвітні навчальні заклади стаття заробітної плати (разом з нарахуваннями) складає майже 75 відсотків, а вартість утримання одного учня коливається від 522 до 1321, 25 грн. в рік (при нормативі 838, 87 грн.).
Для порівняння, по середніх школах одного з міських районів в Києві варіація величини видатків на одного учня буде меншою: від 531 до 898, 9 грн. (норматив 599, 49 грн.). Причому найвищі значення спостерігаються – для спеціалізованих шкіл, гімназій та ліцеїв. В таких навчальних закладах, як правило, менша чисельність учнів, оскільки такі заклади призначені надавати більш якісну, поглиблену освіту. Це одразу відображається на загальній величині вартості утримання одного учня в рік.
Об’єктом особливої уваги держави виступають діти з особливими потребами. Для них передбачені більш високі нормативи фінансування. Але реальний обсяг фінансування залишається дуже низьким і недостатнім для підтримки цих категорій дітей.
В звичайних школах передбачено цільове фінансування:
‒малозабезпечених, на харчування яких виплачується 2, 45 грн. на одного учня. Крім того, з місцевих бюджетів на зазначені цілі можуть виділятися ще додаткові кошти;
‒дітям, віднесеним до категорії громадян, що постраждали від Чорнобильської аварії. На додаткове харчування дітям віком 6-10 років призначено 4, 62 грн в день, 10-14 років – 5, 04 грн., 14-18 років – 5, 50 грн.
 
 РОЗДІЛ 3. НАПРЯМКИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ФІНАНСУВАННЯ ОСВІТИ З БЮДЖЕТІВ В УКРАЇНІ
 
3.1. Проблеми та перспективи покращення організації фінансування освіти з бюджетів місцевого самоврядування
 
Багато експертів дотримуються думки, що незадовільний стан освіти в Україні пов’язаний з недостатнім фінансуванням та неефективним використанням ресурсів освіти. Зниження якості освіти призводить до зменшення конкурентноздатності української нації на світовому ринку праці і консервує в суспільстві негативні явища перехідного періоду. Збереження існуючих від радянських часів правил найму і звільнення з роботи, розподілу ресурсів, втручання у зміст викладання, надмірна централізація та відсутність участі бізнесу і громадськості в освітньому процесі пояснюють тим, що школи і громада «не готові», не мають достатньо інтелектуальних і фінансових ресурсів. Дослідження, проведеш у декількох регіонах України, свідчать, що це не відповідає дійсності. Справжньою причиною негараздів в освіті є те, що в управлінні освітою склався порядок формування дефіцитного бюджету, який призводить до низької фінансової дисципліни і розмитості відповідальності за виконання міського бюджету.
Фінансування середньої освіти в Україні здійснюється за рахунок коштів, які виділяють із державного бюджету відповідно до нормативів нарахування на одного учня. Інстанцією, якій делегована функція безпосереднього розподілу бюджетних коштів і контролю за наданням державних послуг з освіти, є районні або місцеві органи влади і управління освітою на місцях.
Існує дисбаланс між обсягом завдань, які висуває держава перед освітою, та обсягами фінансового забезпечення цих завдань. З одного боку є тенденція до зростання обсягів навчального матеріалу і тривалості освітньої діяльності, а з іншого – має місце скорочення надходжень на освіту з державного бюджету.
Сьогодні коштів, які виділяє держава для надання освітніх послуг на кожну територію, не вистачає на покриття базових статей витрат: зарплата, нарахування на зарплату, енергія та енергоносії. Дефіцит бюджетних коштів, які виділяють щороку на середню загальну освіту в містах України останні три роки становить у різних регіонах від 10 до 20%.
Такий стан речей є не тільки несправедливим по відношенню до місцевих органів влади, які не мають достатньо ресурсів аби виконувати делеговані їм функції. Він є також аморальним по відношенню до населення, якому обіцяють освітні послуги, але обсяг цих послуг, а також розмір доплати, необхідної для того, щоб дитина могла отримати належну освіту, зі споживачами заздалегідь не обговорюють. Більшість доплат батьків – це «добровільна пожертва» на ремонт школи, класу, або «плата за репетиторство» – стягують неофіційно, тому ці витрати не можна врахувати наперед. В результаті немає відкритої конкуренції між школами, які пропонують платні послуги, отже немає і можливості порівнювати, робити вибір між ними.
Освітяни не можуть сподіватися на нормальні умови праці і належну винагороду за свою діяльність. Усі розуміють, що оскільки грошей не вистачає навіть на найнеобхідніше, школи і вчителі мають право йти на різні хитрощі. Але доти, доки процес додаткового фінансування шкіл не буде прозорим, доки місцева влада, батьки не будуть відкрито допомагати школі, а школи, у свою чергу, не будуть публічно звітувати, така тіньова активність буде спрямована не так на користь навчальному процесу, громаді, як на вирішення власних економічних проблем.
Рушійними силами фінансування державою освіти є те, що освіта – це той чинник, який громадянин може використовувати для підвищення свого життєвого рівня, а також те, що витрати на освіту є суспільно корисними – вигоду від наявності громадян із високим рівнем освіти має не лише окремо взята людина, а й суспільство в цілому. Тобто суспільна вигода від освіти перевищує суму тих вигод, які отримують окремі громадяни, й саме тому держава здебільшого не залишає питання про визначення рівня освіти на розсуд ринку, бо ринок не завжди правильно враховує потреби та інтереси всього суспільства. Послуги освіти мають довгостроковий характер, а це означає, що від них залежить довгострокова перспектива економічного й соціального розвитку країни в цілому. Так, основоположники концепції людського капіталу Т. Шульц і Г. Беккер зазначають, що освіта – це інвестування в індивідів, що породжує віддачу, як і будь-яке інше капіталовкладення. Існує думка, що найбільша віддача відбувається при вкладенні коштів на нижчих стадіях навчання: дошкільній, початковій, середній освіті. За різними оцінками, до 30% ВВП країна отримує за рахунок витрат на початкову і середню освіту, а вища дає відповідно до 8-15% приросту. За оцінками Світового банку, зростання середнього рівня освіти робочої сили на один рік призводить до зростання ВВП на 9%. Це є реальним для перших трьох років навчання; трирічна освіта робочої сили забезпечує ВВП, що на 27% вищий, ніж за повної неписьменості робочої сили. Віддача подальшого зростання середнього рівня освіти робочої сили зменшується: кожному з трьох наступних років навчання відповідає зростання ВВП приблизно на 4%. Інвестиції в науку є вигідними. Вони гарантують найшвидшу віддачу, закладаючи надійний фундамент для сьогоднішнього й майбутнього прогресу.
Засоби подолання нестачі фінансування освіти.
1. Плата батьків як джерело додаткових надходжень. Незалежні дослідження, свідчать, що батьки платять за «репетиторство» 40-50 млн. грн., «на допомогу школам» та інші потреби – 350-400 млн. грн.
За таких обставин у наданні послуг з освіти відбувається прихована диференціація як в межах одного закладу, так і між навчальними закладами – за майновим станом споживачів освіти. З’являються престижні школи, поліпшені умови навчання в яких формують коштом батьків. Добір батьків з вищими доходами у такі школи здійснюється через особливу систему тестування дітей: для успішної здачі тестових завдань батькам слід оплатити підготовчі заняття, або внести «добровільну пожертву «у фонд школи. Підкреслюємо, що мова йде не про приватні заклади освіти, а про ті, які утримують за рахунок державних коштів. У приватних закладах батьки погодилися платити за освітні послуги і підписали контракт.
Недолік цього засобу полягає у тому, що бідні родини мають менше, або зовсім не мають можливості доплачувати за навчання своїх дітей, тому менші доходи означають зменшення можливостей щодо якісного навчання дітей бідних родин. Якщо є фонди доплати вчителям, то, відповідно, є різниця між якістю надання освіти. Негативним є не різниця в розмірах заробітної платні вчителів різної кваліфікації, а непрозорість критеріїв такої нерівності для споживачів. При подальшій диференціації платоспроможності батьків збільшуватиметься кількість дітей із малозабезпечених родин, батьки яких не можуть сподіватися на надання своїм дітям якісної освіти, не через відсутність у дітей здібностей, а у першу чергу через неспроможність батьків доплачувати за освіту. Таким чином, державна освіта посилюватиме і без того зростаючу соціальну нерівність.
2. Фінансові маніпуляції з бюджетами шкіл. Спроби вийти із ситуації за рахунок роботи з дефіцитним бюджетом можуть бути двох типів. Перше – це намагання пристосуватися до обмежених можливостей шляхом скорочення видатків, збільшення класів, зменшення кількості вчителів. Але такий підхід не є популярним з огляду на прагнення директорів зберегти колективи і заохочувати і без того низькооплачуваних вчителів. Критерій ефективності і якості навчального процесу може бути вагомим чинником для прийняття фінансових рішень лише за умов прозорості бюджетного процесу.
Друге – це спроби використовувати статтю «видатки на енергію та енергоносії» для витрат з інших статей. За рахунок цієї статті школи збільшували свої загальні видатки, тому що розмір витрат з інших статей не можна було міняти. Внаслідок цього держава змушена була виділяти субвенції місту для покриття боргів в оплаті енергії та енергоносіїв, накопичених освітніми закладами. Отже, на цю статтю списували інші видатки шкіл.
Застереження щодо цього методу наступні: У адміністрацій районів і шкіл не так багато можливостей, щоб значно покращити ситуацію за рахунок більш раціональної організації навчального процесу. В умовах дефіциту ресурсів адміністрації важко звільняти вчителів, пояснюючи це необхідністю приведення у відповідність співвідношення кількості учнів на одного вчителя і зменшення програмних годин. При дефіцитному бюджеті першим, хто страждає, є вчитель, а аргументи щодо якості й ефективності навчання здаються теорією, відходять на другий план.
3. Переговори та клопотання перед вищим керівництвом. Оскільки наперед всім учасникам освітнього процесу (крім батьків і самих учнів) відомо, що заявлені, декларовані обсяги фінансування не виконуються, відповідальність за фінансове забезпечення освіти залишається розмитою, не визначеною. Адміністратори на місцях сподіваються на свої особисті стосунки з керівництвом і намагаються добитися особливих умов фінансування для свого закладу або району.
При цьому не тільки знижується фінансова дисципліна і зникають стимули для заощадження на всіх рівнях – міста, району, школи. Також широко використовується роздування дефіциту для більш «обґрунтованої» позиції на переговорах на всіх рівнях управління для хоча би часткового покриття цього дефіциту. Така практика в умовах непрозорості бюджетного процесу е досить поширеною, особливо, якщо врахувати, що радянський стиль управління базувався саме на такому способі взаємодії з керівництвом.
Щоосені управління освітою звертається до міста за додатковими фінансовими ресурсами з метою покриття дефіциту, закладеного на етапі формування бюджету, Місто переадресовує це прохання до області. Область, у свою чергу, клопоче перед Кабінетом Міністрів. Уряд зазвичай знаходить кошти, оскільки альтернативні заходи у вигляді невиплати заробітної плати вчителям або ж масового відключення освітніх закладів від джерел постачання енергії є економічно шкідливими і політичне недоцільними.
Таким чином, щороку долю освітніх закладів вирішують у ході переговорів, які носять непрозорий, закритий характер. В силу широко розвинутих патерналістських підходів в управлінні часто такі зусилля досягають успіху.
Ризики, пов’язані з цим шляхом, полягають у тому, що переговорний процес, в якому роздутий дефіцит є основою для надання переваги окремим школам, або районам, створює умови для нерівності. Зростає несправедливість у розподілі ресурсів, яка тільки поглиблює наявну практику закритих переговорів і роздування дефіциту бюджету.
Через розгалужену мережу навчальних закладів вплив фінансового стану освіти на кожну родину, кожного члена суспільства стає надзвичайно сильним. Якщо зберегти залежність освіти від центру, то навіть за умов відсутності належного фінансування, а може і завдяки цьому, вона виступає «приводним ременем» у використанні так званого «адміністративного ресурсу» в процесі боротьби за владу в пострадянських умовах недосконалості демократичних інституцій.
Так, наприклад, ручний спосіб розподілу ресурсів дозволяє використовувати освіту в період проведення виборчих кампаній для маніпуляції процесом волевиявлення громадян і директивне, зверху, методами підкупу, шантажу або примусу впливати на результати виборів.
4. Компенсація з боку місцевих бюджетів. В умовах чинної системи консолідованого державного бюджету органи місцевого самоврядування в Україні контролюють 6-10% надходжень до свого бюджету, тому можливості міст та районів компенсувати дефіцит державного фінансування за рахунок власних коштів е обмеженими. Окремі місцеві громади, особливо тих міст, які мають значні надходження в бюджет за рахунок місцевих податків і зборів, намагаються допомагати своїм школам. За даними незалежних досліджень, місцеві бюджети великих міст «доплачують» за освіту, покриваючи від 8 до 17% її поточних витрат.
Проблема тут полягає у відсутності єдиних правил щодо частки місцевих бюджетів, які міста або райони зобов’язані виділяти на освіту з власних доходів. Це означає, що міста, які прагнуть компенсувати брак уваги до освіти з боку держави, змушені урізати свої комунальні послуги та згортати інвестиційні програми.
Крім того, далеко не всі місцеві громади перебувають у таких фінансово-економічних умовах, які дозволяють їм надавати фінансову допомогу освіті. В сільських районах часто немає такої можливості з огляду на надзвичайно низьку фінансову спроможність цих суб’єктів самоврядування. А відтак найбільш упослідженою в плані фінансування залишається сільська школа і дошкільні заклади.
Як відомо, регіони, які переживають більші фінансові обмеження, схильні переносити на родини більше витрат за освіту, ніж ті, що не так обмежені фінансово. В сільській, місцевості потреба в доплаті батьків більша. Але у той же час спроможність батьків платити за освіту своїх дітей менша, ніж у місті, де дитячі садки краще забезпечені. В результаті значна кількість малозабезпечених родин у сільських районах не можуть вносити плати, їхні діти залишаються вдома. Як свідчать експерти, діти бідних батьків, що не відвідували дошкільні навчальні заклади, гірше адаптуються до навчання у школі, мають менше шансів отримати якісну освіту у майбутньому. (Освітяни називають «дитиною з пасовиська» першокласників, які жили з бабусею в селі, коли інші діти готувалися до школи).
5. Допомога з боку бізнесу та третього сектора.
Допомога від бізнесу має дві форми. Перша – це участь у ролі постачальника для державних потреб на вигідних для себе і для школи умовах. Друге – це одноразові пожертви, внески, які мають характер доброчинності.
Відомі випадки, коли постачання продуктами харчування інтернатів для дітей з особливими потребами майже повністю беруть на себе громадські організації, які отримують від цього, або сподіваються отримати переваги, або більш вигідні умови для своєї діяльності. Аналогічні способи співпраці між школами і приватними організаціями третього сектора, що можуть виступати постачальниками для освітніх закладів, мають поширену на заході практику. Але в умовах браку державних коштів така участь бізнесу в ролі постачальника для потреб держави має дещо інше забарвлення і свою специфіку.
Часто підприємства і фінансові структури висловлюють готовність легальне надавати фінансову допомогу освіті, але перешкодою на цьому шляху виступають непрозорість бюджетного процесу як на рівні окремих навчальних закладів, так і на рівні району, міста.
Але як результат прихованого, (напівлегального або напівтіньового) постачання, яке відбувається в умовах дефіцитного бюджету без реальних грошових розрахунків, існує ризик зростання вартості такого постачання для бюджету внаслідок непрозорості цього процесу і відсутності конкурентного середовища.
У той же час запровадження обов’язкової процедури тендеру не вирішує проблем, якщо реальних «живих» грошей у бюджеті для такого вибору постачальника і створення конкурентного середовища немає.
В Україні оподаткування організацій, діяльність яких не спрямована на отримання прибутку, мало чим відрізняється від оподаткування звичайних приватних підприємств. Громадським організаціям чи благодійним фондам важко вступати у контрактні відносини з навчальними закладами, оскільки вони не можуть наймати працівників для виконання професійних завдань.
Якщо з боку бізнесмена здійснюється благодійна пожертва з розрахунку на моральне визнання цього вчинку суспільством, він має бути переконаний у правильному використанні своїх внесків. Інакше, у разі виявлених пізніше зловживань, доброчинець не тільки не отримає очікуваного морального визнання свого вчинку з боку суспільства, а навпаки, він може стати в очах громадян співучасником злочину, що негативно позначиться на бізнесі доброчинця.
Отже, у разі спроб легалізувати «допомогу» навчальним закладам і школам з боку недержавних організацій, обидві сторони опиняються у невигідних умовах.
Що стосується альтернативних джерел фінансування освіти і науки в Україні, то на цьому етапі думки вчених, які досліджували дане питання, розходяться. Існують аргументи й на користь отримання державними закладами частини суто приватних грошей та інших ресурсів:
а) споживач, який платить, ставиться до товару (навчання) серйозніше і ефективніше, аніж той, що переконаний у його повній «безкоштовності»;
б) вища автономія закладу, свобода маневру, стимулювання прогресивних інновацій з метою кращого врахування потреб і пріоритетів студентів.
Але є й інші думки фахівців, що схиляються до скомбінованості, коли частина держбюджету як загальносуспільного зиску від вищої освіти виплачується закладу, а його індивідуальна частина – безпосередньо студентові, щоб стимулювати змагання серед вищих закладів освіти.
Існують різні доступні джерела залучення додаткових коштів в освітню сферу. Найпростіший шлях надходження коштів віднайшла, наприклад, Франція, де діє закон про сплату приватними роботодавцями 0, 5% фонду зарплати на учнівство і перепідготовку персоналу. Фірма може сама платити ці кошти закладам, які вона обрала, не виділяючи коштів у «загальний котел», який не забезпечує їй бажаного результату. Аналіз дії закону «+-0 5% « свідчить, що й він не ідеальний: практично ніколи фірми не спрямовували ці кошти на підготовку студентів перших курсів університетів. Найчастіше вони непропорційно витрачалися на спеціалізовані курси, підвищення кваліфікації персоналу самих фірм-платників. Частина професури відгукнулася на цей закон тим, що вийшла на новий ринок із «надвузькими курсами» у межах вирішення однієї з проблем конкретної фірми.
Другим джерелом додаткових коштів є контракти на навчально-інформаційні послуги ВЗО для фірм, коли фірми і ВЗО кооперуються і шукають вигідні для обох варіанти. Цей шлях доцільний тоді, коли зароблених грошей вистачає і на створення бажання у професури «донавчатися» та робити незвичне, і на підтримку традиційних курсів для основного контингенту студентів.
Третій шлях відомий – наукові дослідження на замовлення фірм. Цей перспективний і складний для класичних університетів курс добре висвітлений у пресі. Поширеними формами його реалізації є «наукові парки», «наукові готелі» тощо. Цей підхід також створює проблеми різного ступеня складності (наприклад, як професору оприлюднювати свої набутки, якщо їх власником є фірма-спонсор), проте цей вид фінансової підтримки ВЗО невпинно розвивається й удосконалюється.
Четвертий шлях: гроші від власності, від продажу території, приміщень, від вкладення коштів університету в акції, від його участі в іншій фінансовій діяльності. Це явище малопоширене, і навіть серед професорів з економічних наук досвід невеликий (за винятком, можливо, США). Тому закладам освіти рекомендують передати гроші тим, хто вміє їх збільшувати. Бажано все ж не відмовлятися від створення в університетах малих підприємств, які безпосередньо працюватимуть на навчальний процес чи на наукові дослідження.
П'яте джерело – філантропи. Їх можна стимулювати через закони про благодійницьку і неприбуткову діяльність, а також створення клімату суспільного визнання та оцінки донорів шляхом формування важливої для них позитивної аури.
Шосте джерело – міжнародна допомога, яку розвинені держави щороку надають бідним країнам Африки і Азії з метою розвитку їх систем освіти. Досвід переконує, що надання коштів на друкарні, побудову шкіл з ефективними матеріалами є більш доцільним, ніж відрядження ректорів і професури для перенесення досвіду.
Реальна диверсифікація джерел фінансування вимагає, крім усього іншого, створення у ВЗО спеціалізованої структури і залучення до справи висококваліфікованих фахівців з менеджменту і маркетингу. Це викличе істотні збурення в ієрархії впливів внутрішньої діяльності університетів, що ще раз засвідчить взаємопов'язаність усіх складових вищої школи. Бажано, щоб ці явища не перемножилися і не спричинили ефекту «снігової лавини».
Сучасне використання державними структурами коштів, зібраних із платників податків, незадовільне. Бажано, щоб кожен мав право перераховувати податок не «в казну», а конкретному навчальному закладу де навчатимуться, його діти. Позитивним є приклад Японії, уряд якої вирішив інвестувати більшу частину ресурсів в охорону здоров'я та освіту. Обґрунтування було таким: нинішнє покоління не знає шляхів вирішення існуючих проблем, але освічене і здорове наступне покоління зможе вирішити їх і вивести країну на шлях прискореного розвитку. Як показує японський досвід, інвестиції в освіту себе виправдали.
Збільшення фінансування освіти повинно супроводжуватися ефективністю здійснюваних видатків. Так, наукові дослідження свідчать, що чим вищий рівень освіти населення, тим динамічніше економічне зростання, тоді як більший рівень державних видатків не завжди пов’язаний з досягненням кращих результатів у галузі освіти. Це обумовлюється існуванням певних проблем в освіті. Зокрема, деяким країнам притаманні проблеми надмірної кількості вчителів і занизької тарифної сітки для вчителів, що призводить до зсуву державних видатків у бік заробітних плат і відволікання коштів від додаткових вкладень, наприклад у підручники, що спричиняє втрату мотивації вчителів.
Загалом, у результаті позитивних зовнішніх ефектів суспільний дохід від освіти перевищує особистий. Як приклад, можна навести позитивний вплив освіти на зниження рівня злочинності, покращання показників у галузі охорони здоров’я, активізацію участі громадян у житті суспільства. Крім того, на макроекономічному рівні розвиток освіти сприяє перспективі довгострокового економічного зростання. Так, виділяють три механізми, за допомогою яких освіта впливає на економічний розвиток: 1) освіта збільшує людський капітал робочої сили і тим самим підвищує ефективність праці і, як наслідок, перехід до більш стійкого рівня виробництва; 2) освіта може підвищити інноваційний потенціал економіки, а додаткові знання про нові технології, продукти та процеси сприяють економічному зростанню; 3) освіта може сприяти розповсюдженню знань, необхідних для розуміння і опрацювання нової інформації, успішного запровадження нових технологій, що також сприяє економічному зростанню. Таким чином, державне фінансування та результати освіти мають безпосередній вплив на економічний розвиток.
 
 3.2. Управлінські рішення щодо вдосконалення фінансування освіти з бюджетів міст
 
Замість створення рівних умов доступу до освіти за рахунок бюджетного вирівнювання, наявна непослідовність у державній політиці поглиблює нерівність і обмежує шанси менш забезпечених родин надати своїм дітям якісну освіту. Через непрозорість механізмів залучення батьківських коштів створюється напружена ситуація всередині батьківських колективів шкіл. Діти батьків, які активно фінансують школу з власних джерел, отримують привілеї у навчанні.
Видатки, які несе місцевий бюджет, а також плата батьків та інші надходження, як правило, мають нелегальний характер і тому не фігурують у фінансовій звітності, не публікуються при виконанні освітнього бюджету.
Заощадження, ефективне використання фінансових ресурсів не мають сенсу в умовах дефіцитного бюджету, який виконується в режимі ручного управління із добуванням фондів у керівництва в кінці року. Навпаки, політика адміністрації навчальних закладів і управлінь освіти за наявних обставин полягає у тому, щоб завищувати свої витрати, оскільки це дає підстави просити щоразу більше коштів.
Постійний дефіцит і непрозорість бюджетного процесу не дозволяють використовувати більш гнучкі механізми розподілу наявних ресурсів з урахуванням потреб споживачів і місцевих особливостей. Наявний стан справ заважає також використанню альтернативних джерел фінансування на легальній основі, оскільки фінансове управління школами не передбачає технологій роботи по залученню додаткового фінансування з інших джерел.
Ефективних засобів, які б дозволили будувати стратегію виходу із ситуації, що склалася, не мають ні місцеві управління освітою, ні управління державними фінансами.
Наявні форми контролю з боку міських та районних рад і відділів освіти неспроможні проаналізувати використання коштів у кожному навчальному закладі і домогтися справедливого фінансування шкіл. Причиною цього є надмірно широка сфера необхідної компетенції і відсутність знань і навичок застосування процедур такого контролю.
Представники місцевого бізнесу, громадськості та батьки не залучені до контролю за використанням державних фінансів, призначених на утримання шкіл та забезпечення навчального процесу. Так, наприклад, шкільні адміністрації часто збирають кошти від батьків на додаткові послуги, пов’язані з варіативним компонентом, що входить до державного стандарту. Але батьків, як правило, не залучають до обговорення альтернативних можливостей надання цих послуг, вони не поінформовані щодо кваліфікації вчителів, щодо експертних оцінок якості програм і обґрунтування вартості послуг.
Державні органи управління освітою мало приділяють уваги тому, щоб незалежні експерти і громадськість оцінювали діяльність школи. В результаті відсутності публічного контролю падає якість освіти, програють наші діти, всі платники податків, суспільство в цілому.
У зв’язку із вищевикладеним можна навести наступні рекомендації:
1. Шляхом до більш ефективного управління фінансами школи та посилення публічного контролю за діяльністю освітніх установ є формування легітимних органів публічного контролю за станом справ в освіті з числа представників місцевої громади, зокрема шкільних рад.
2. В ході організації роботи шкільних рад мають бути розроблені нові механізми публічного контролю і звітності, які стануть органічною складовою оновленого бюджетного процесу в дошкільній і загальній середній освіті.
3. Впровадження нових механізмів публічного контролю і звітності, а також формування легітимних органів такого контролю з числа представників місцевої громади має відбуватися поетапно, в ході пілотного проекту, з належним аналітичним і дослідницьким забезпеченням. Оприлюднення результатів пілотного проекту і широке громадське обговорення ходу такого поступового впровадження дозволить підготувати на основі цих обговорень проекти державних документів і урядових рішень, що стануть основою ефективної освітньої політики України.
Європейський досвід показав, що найуспішніше кошти на освіту використовуються тоді, коли вони закріплені за дитиною. Тобто на навчання однієї дитини виділяється певна сума з бюджету. Дитина пішла в школу – ці кошти направляються за нею в цю школу, перейшла в іншу – відповідно, кошти почали находити туди. Таким чином, кожна школа отримує фінансування відповідно до тієї кількості дітей, які в ній навчаються.
Така система дає змогу зробити прозорим шкільний бюджет і сприяє появі здорової конкуренції між школами, а також робить доступнішим навчання у приватних освітніх закладах – адже принаймні частину вартості навчання оплачуватиме держава. Усі ці фактори значно підвищують якість освіти, і ми зараз активно працюємо над тим, щоб такий законопроект був прийнятий.
Щоправда для нормальної роботи такої схеми потрібно, аби школи самі могли розпоряджатися коштами, які вони отримують, а для цього вони повинні бути юридичними особами, мати свої рахунки в держказначействі. Нині ми проводимо експеримент з надання такої фінансової самостійності окремим школам – сподіваємося, його результати будуть вдалими і ми зможемо в подальшому вдосконалити систему фінансування освіти а, отже, й підвищити її якість.
Основними джерелами фінансування закладів освіти державної форми власності є кошти загальнодержавного та місцевих бюджетів, кошти галузей економіки, державних підприємств i додаткові надходження.
Відповідно до прийнятої 27 серпня 2013 року Кабінетом Міністрів постанови “Про затвердження переліку платних послуг, що можуть надаватися державними та комунальними навчальними закладами”, користування бібліотеками, інтернетом, виготовлення студентських та учнівських квитків, залікових книжок та дипломів, підготовка до вступу до вищих навчальних закладів, складання ЗНО, послуги закладів фізичної культури та спорту, проведення лабораторних занять для студентів у разі, коли такі заняття пропущені без поважних причин – могли стати офіційно оплатними. Однак, вже 13 жовтня поточного року, цю постанову переглянули і виключили деякі пункти.
Зазначене дозволяє визнати необхідність розроблення нових підходів до формування ефективної моделі фінансування освіти в умовах обмеженості фінансових можливостей щодо фінансування сфери освіти. Удосконалення фінансового забезпечення системи освіти необхідно здійснювати за такими напрямами:
‒поступове збільшення асигнувань бюджетів усіх рівнів на функціонування системи освіти;
‒ефективне використання бюджетних коштів на основі удосконалення існуючого механізму фінансування освіти та запровадження постійного моніторингу їx використання;
‒залучення позабюджетних джерел фінансування освіти.
Участь України у Європейському Болонському процесі та потреби науково-технічного розвитку країни ставлять перед країною такі завдання в галузі освіти:
‒якість всіх рівнів освіти має відповідати світовим стандартам;
‒обсяг та рівень підготовки професійно-технічних кадрів повинен повністю забезпечувати виробничий потенціал країни;
‒у фінансуванні освітнього процесу держава має визначити оптимальний баланс між бюджетними та позабюджетними видатками, створивши умови для розвитку недержавної освіти.
Сучасний стан фінансування освіти на місцевому рівні є досить невтішним. Неефективним є розподіл коштів у бюджеті та не відбуваються бажані зміни у використанні нових джерел фінансування даної галузі.
Та все ж подолання кризи у фінансуванні навчальних закладів значно полегшиться у разі створення сприятливої законодавчої атмосфери, яка б допомагала системі освіти не лише виживати, а й розвиватися.
Отже, сучасні умови розвитку України вимагають суттєвого зростання обсягу фінансування освіти як одного із ключових факторів забезпечення економічного зростання держави.
 
 ВИСНОВКИ
 
В Україні державна політика в галузі освіти реалізується відповідно до Конституції України, де проголошено право громадян на освіту та встановлено обов’язковість загальної середньої освіти, а розвиток та доступність забезпечуються державою у дошкільній, повній загальній середній, позашкільній, професійно-технічній, вищій і післядипломній освіті різних форм навчання.
Освітня політика – це діяльність держави щодо забезпечення функціонування та розвитку системи освіти. Розробка освітньої політики будується на всебічному аналізі, метою якого є виявлення і порівняння можливих варіантів політики. Ухвалена освітня політика встановлює пріоритетні напрями для фінансування, управління, планування і контролю системи освіти.
Основну частину видатків місцевого бюджету на освіту складають видатки, спрямовані на фінансування загальноосвітніх шкіл. Фінансово-господарська діяльність загальноосвітніх шкіл здійснюється на основі єдиного кошторису доходів і видатків. Фінансування середньої освіти в Україні здійснюється за рахунок коштів, які виділяються із державного бюджету відповідно до нормативів для території на одного учня. Інстанції, яким делегована функція безпосереднього розподілу бюджетних коштів і контролю за наданням державних послуг з освіти, – районні або місцеві органи влади і управління освітою.
Фінансування закладів дошкільної освіти здійснюється за рахунок коштів: засновника (власника) ; відповідних бюджетів (для державних і комунальних дошкільних навчальних закладів) у розмірі, передбаченому нормативами фінансування; батьків або осіб, які їх замінюють; добровільних пожертвувань і цільових внесків фізичних і юридичних осіб та інших надходжень, не заборонених чинним законодавством. За даними Міністерства економіки України, плата батьків має складати 15-20% загальної вартості дошкільної освіти, але фактично батьківська плата складає 50%.
На сьогодні відповідно до положень Бюджетного кодексу України лише позашкільна освіта з усієї системи національної освіти фінансується за рахунок місцевих бюджетів. Натомість, позашкільна освіта згідно із статтею 38 Закону України «Про освіту» є складовою частиною структури національної освіти і спрямована на розвиток здібностей, талантів дітей, учнівської та студентської молоді, задоволення їх інтересів, духовних запитів і потреб у професійному визначенні. Статтею 61 цього ж Закону визначено, що фінансування державних закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування, тобто для усіх закладів системи освіти (дошкільної освіти, загальної середньої освіти, позашкільної освіти, професійно-технічної освіти, вищої освіти, післядипломної освіти тощо) передбачено однаковий механізм фінансування. Оскільки у регіонах, які не мають достатніх прибутків до місцевого бюджету, фінансування шкіл естетичного виховання, як закладів культури з розрахунку «на душу населення» призведе до їх остаточної ліквідації. Такий стан речей поглиблює нерівність у забезпеченні фінансуванням всіх галузей позашкільної освіти. Статті 89 і 90 Бюджетного кодексу України не передбачають міжбюджетного трансферту для корегування видатків місцевих бюджетів, що здійснюються на утримання позашкільних навчальних закладів. Статтею 91 БК передбачено, що ці видатки є виключно компетенцією місцевих бюджетів.
Обсяги фінансування професійно-технічної освіти значно скоротилися у зв’язку зі зміною форм власності підприємств та розвалом планової економіки. За радянських часів до 40-50% фінансування профтехучилищ здійснювалося базовими підприємствами, галузевими міністерствами і відомствами. Законом України « Про професійно-технічну освіту» встановлено, що “Професійно-технічна освіта здобувається громадянами України у державних і комунальних професійно-технічних навчальних закладах безоплатно, за кошти держави”. У результаті того, що практично вся діяльність закладів професійно-технічної освіти фінансується з державного бюджету, грошей хронічно не вистачає і ефективність такої освіти весь час падає.
У вищій школі також очевидною є незбалансованість між масштабами діяльності та обсягами фінансування. Значні обсяги залучаються вищою освітою з позабюджетних коштів, перш за все, – за рахунок плати за навчання фізичними та юридичними особами.
Отже, фінансування освіти за рахунок державного бюджету буде тільки тоді ефективним, коли кошти, призначені державою на фінансування освіти, будуть виділятися в достатніх обсягах і на стабільній, об’єктивній та пропорційній основі. І навіть у цьому випадку система централізованого фінансування має доповнюватися громадським контролем за використанням ресурсів та якістю надання послуг на місцевому рівні.
Подальший розвиток сучасного стану освіти повинен ґрунтуватись на докладанні зусиль як самої місцевої влади, так і громади міста.
Одним із варіантів виведення освіти зі становища, у якому перебувають навчальні заклади що належать до ДКС у Святошинському районі м. Києва, є можливе за рахунок власних коштів батьків, підприємців, вчителів.
На сьогодні центральні органи управління разом із місцевим самоврядуванням та громадськістю міста співпрацюють над розробкою проектів законів та розробкою документів, що забезпечать покращання фінансового стану установ середньої та вищої освіти. Проведення реформування освіти є наступним варіантом вирішення проблеми освітньої галузі міста. Насамперед, вона розглядається шляхом проведення рефінансування фінансового та матеріально-технічного забезпечення освіти, що ґрунтується на звільненні навчально-виховних закладів від податків на прибуток і додану вартість, запровадженні додаткового фінансування навчально-виховних закладів для обдарованих дітей, залучення іноземних інвестицій для розвитку інфраструктури навчальновиховних закладів, запровадження спільного державного та громадського контролю за формуванням і виконанням бюджетів навчальних закладів.
Єдиних правил щодо частки місцевих бюджетів, що їх міста або райони зобов’язані виділяти на дошкільне та позашкільне виховання з власних доходів, не існує. Це означає, що міста, які прагнуть компенсувати брак уваги до освіти з боку держави, змушені скорочувати свої комунальні послуги та згортати інвестиційні програми. У той же час, місцеві уряди знаходяться в різних умовах і мають неоднакові можливості щодо фінансування освіти на місцевому рівні.
Дефіцитні бюджети на освіту, нерегулярне надходження бюджетних коштів і непрозорість їхнього розподілу на обласному і місцевому рівні мають за наслідки зниження якості й ефективності освітніх послуг. Крім того, перекладання значної частини витрат на батьків є подвійним тягарем, оскільки вони вже сплатили податки. Все це, а також брак належного контролю за цільовим використанням бюджету призводить до падіння довіри населення до державної системи освіти.
Сучасний стан фінансування освіти і науки в Україні є досить невтішним. Неефективним є розподіл коштів у бюджеті та не відбуваються бажані зміни у використанні нових джерел фінансування даної галузі.
Та все ж подолання кризи у фінансуванні навчальних закладів значно полегшиться у разі створення сприятливої законодавчої атмосфери, яка б допомагала системі освіти не лише виживати, а й розвиватися.
Подальший розвиток освітніх інвестицій має ґрунтуватися не на простому нарощуванні видатків, а на підвищенні їх ефективності з метою забезпечення належної якості освітніх послуг та можливостей рівного доступу населення до їх отримання впродовж всього життя. Саме тому майбутні реформи мають стосуватися державного механізму розподілу ресурсів та загального управління галуззю освіти, забезпечити розширення повноважень місцевих органів управління та формування належної доходної бази для фінансування освітніх послуг.
Поширення приватних платежів населення за освітні послуги потребує державного регулювання, оскільки їх значні обсяги не лише призводить до існування нерівності, а й перешкоджають ефективному управлінню ресурсами на рівні відповідних закладів.
В законі про державний бюджет на 2015 рік фінансування профільного Міністерства освіти і науки, молоді та спорту закладено на рівні 26, 9 млрд. грн.
З позначених 26, 9 млрд. грн. на фінансування державної інспекції навчальних закладів виділено 2, 9 млн. грн. ; державної служби молоді і спорту – 976, 4 млн. грн. та державного агентства з питань науки, інновацій та інформатизації Україна – 287 млн. грн.
Представники Міносвіти декларують рекордну суму загального фінансування галузі на 2015 рік – 92, 1 млрд. грн. або 6, 2% ВВП. За даними відомства, в 2014 році було закладено 79, 4 млрд. грн.
92, 1 млрд. грн. – це кошти, які враховують витрати на фінансування сфери освіти не тільки державного, так і місцевих бюджетів. Як свідчить практика, з місцевих бюджетів в кращому випадку фінансуються, так звані, « захищені статті», в тому числі, оплата праці педагогів. А решта – розподіляється у ручному режимі. Про те, як ефективно використовуються згадані кошти в інтересах розвитку освітньої сфери, каже сумний досвід припинення фінансування ПТУ з держбюджету з початку 2014 року з ініціативи Дмитра Табачника.
За рік фінансування профосвіти з місцевих бюджетів не було надруковано жодного підручника для ПТУ за державний рахунок.
Варто зазначити, що відповідно до закону «Про освіту» на фінансування цієї сфери повинно виділятися не менше 10% ВВП. Навіть у випадку 100% виконання прогнозів відомства Дмитра Табачника галузь буде профінансована не більше, ніж на 6, 2% ВВП.
Держбюджет 2015 року передбачається кілька збільшень мінімальної заробітної плати – показника, на підставі якого вираховується заробітна плата всіх бюджетників.
Передбачається зростання «мінімалки» з 1073 грн. з 1 січня до 1134 грн. з 1 грудня 2015 року.
Також в бюджеті закладена 20% надбавка до посадового окладу працівників дошкільних, загальноосвітніх, професійно-технічних та вищих навчальних закладів. Наприклад, оклад викладача вузу збільшиться з 1770 грн. до 2100 грн.
Відповідно планується і збільшення заробітної плати педагогів. За підсумками року, середня заробітна плата завідувача дитячого саду повинна збільшиться на 847 грн. і скласти 3224 грн. Середня зарплата вчителя вищої категорії збільшиться на 614 грн. і складе 3029 грн.
Експерти стримано коментують зростання заробітної плати бюджетників і звертають увагу на декілька важливих аспектів.
По-перше, заниження рівня мінімальної заробітної плати. Щомісяця міністерство праці та соціальної політики оприлюднює на своєму сайті розмір фактичного прожиткового мінімуму. У листопаді поточного року прожитковий мінімум для працездатних громадян склав 1153 грн. У держбюджеті на 2015 рік з 1 грудня, тобто через рік, буде встановлена мінімальна заробітна плата на рівні 1134 грн, тобто на 20 грн. менше, ніж фактичний прожитковий мінімум в листопаді цього року.
Ми бачимо, що встановлюються соціальні стандарти, на які вже сьогодні прожити неможливо. В текст закону держбюджету на 202р. так і не була включена норма, яка повинна вирівняти мінімальну заробітну плату і перший тарифний розряд. Зробити це Микола Азаров обіцяв після квітневих страйків вчителів. Отже, якщо мінімальна зарплата в січні складе 1073 грн., То перший розряд – 773 грн. Таким чином, вчитель недоотримає 300 грн. на місяць.
 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  1. Закон України «Про освіту» від 23 травня 1991 р., № 1060 – ХІІ.
  2. Закон України «Про вищу освіту» від 17. 01. 2002 р., № 2984-ІІІ із змінами та доповненнями. – К. : Вид-во «Атіка», 2004. – 42 с.
  3. Закон України «Про Державний бюджет на 2013 рік» вiд 27. 04. 2013 р., № 2154-VI.
  4. Постанова кабінету міністрів України від 8 вересня 2004 р., № 1183 2405 Про затвердження Державної програми розвитку вищої освіти на 2005-2007 роки.
  5. Конституція України вiд 28. 06. 1996 № 254к/96-ВР
  6. Указ Президента України “Про національну доктрину розвитку освіти ” вiд 17. 04. 2002 № 347/2002
  7. Наказ Міністерства освіти і науки України “Про порядок здійснення інноваційної освітньої діяльності” вiд 07. 11. 2000 № 522
  8. Ангелова П. Г. Образование – инвестиция в развитие человеческого потенциала (статистические аспекты) / П. Г. Ангелова // Проблемы развития внешнеэкономических связей и привлечения иностранных инвестиций: региональный аспект. – 2012. – № 3. – С. 1109-1114.
  9. Аносов І. П. Сучасний освітній процес: антропологічний аспект: Монографія / І. П. Аносов. – К. : Твім інтер, 2003. – 103 с.
  10. Балыкин Г. А. Управление развитием образования: организационно-экономический аспект /Г. А. Балыкин. – М. : Экономика, 2003. – 428 с.
  11. Беккер Г. С. Человеческое поведение. Экономический подход. Избранные труды по экономической теории: пер. с англ. / сост., науч. ред. послесловия Р. И. Капелюшников, предисловия М. И. Ленин / Г. С. Беккер. – М. : Изд-во ГУВШЭ, 2003.
  12. Білопольська В. М. Проблеми в сфері управління ресурсами регіону / В. М. Білопольська, К. О. Чурікова // Финансы, учет, банки. – 2012. – Вып. № 1 (15). – С. 20-32.
  13. Боголіб Т. М. Фінансове забезпечення розвитку вищої освіти і науки в трансформаційний період. – К. : Міленіум, 2006. – 508 с.
  14. Будник О. Б. Етноекономічна компетенція школяра: Монографія / О. Б. Будник. – К. : Івано-Франківськ «Плай», 2011. – 200 с.
  15. Булавинець В. Місцеві бюджети як джерело фінансування людського розвитку / В. Булавинець // Світ фінансів. – 2011. – № 4 (17). – С. 166-174.
  16. Буряченко А. Є. Удосконалення фінансового механізму місцевих бюджетів / А. Є. Буряченко, М. П. Палій // Фінанси України. – 2003. – № 8. – С. 13-18.
  17. Бутинська О. М. Проблеми фінансування освіти в Україні// Наука й економіка. – 2014. – № 5. – С. 54-67.
  18. Бучковська Я. Г. Проблеми фінансування освіти в Україні / Я. Г. Бучковська // Наука й економіка – 2013г. – № 2. – С. 20-24.
  19. Бюджетний Кодекс України: чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 20 верес. 2013 р. – К. : Паливода А. В., 2013. – 84 с.
  20. Валовий внутрішній продукт України за 1990-2013 роки [Електронний ресурс] / Державний комітет статистики України. – Режим доступу: http: //www. ukrstat. gov. ua/operativ/operativ2005/vp/vvp_ric/vvp_u. htm.
  21. ВеличкоА. В., Калько І. В. Питання бюджетного фінансування закладів освіти. //Освіта Донбасу – 2007 – №5. – С. 75-84.
  22. Денисюк В. А. Напрями розвитку венчурного фiнансування в країнах ЄС та актуальнiсть їх використання в Україні: Iнновацiйно-iнвестицiйна дiяльнiсть / В. А. Денисюк // Проблеми науки. – 2006. – № 11 – С. 9-20.
  23. Дєгтяр А. О., Календжян Я. В. Державне фінансування системи вищої освіти в Україні / А. О. Дєгтяр, Я. В. Календжаян // Науково-виробничий журнал Держава та регіони. – 2013. – №4. – С. 153-156
  24. Зiнь Е. Зруйнуємо, якщо не змiнемо пiдходи: Вища школа та її фiнансування / Е. Зінь // Освiта. – 2006. -21 лютого.
  25. Звіт про витрачання коштів Державного бюджету України Міністерством освіти і науки України [Електронний ресурс]. – http: //www. mon. gov. ua/zvtn/
  26. Ілляшенко Т. О. Проблеми та перспективи фінансування освіти і науки в Україні в умовах економічної кризи / Т. О. Ілляшенко, І. О. Радіонова // Механізм регулювання економіки. – 2013. – № 1. – С. 223-228.
  27. Ільїн С. В. Проблеми планування та прогнозування соціальної сфери у великому промисловому місті і деякі шляхи їх вирішення / С. В. Ільїн // Вісник Донецького університету. Сер. В: Економіка і право. – 2007. – № 1. – С. 100-107.
  28. Інформаційно-аналітичні матеріали до засідання підсумкової колегії Міністерства освіти і науки України «Мета реформи у вищій школі – якість і доступність освіти». – К. : МОН, 2012. – 102 с.
  29. Казначейство створило проблеми місцевим бюджетам. – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http: //versii. cv. ua/i/? p=7103.
  30. Каленюк І. С. Трансформація економічної функції освіти в глобальному вимірі / І. С. Каленюк, О. В. Куклін // Науковий вісник ЧДІЕУ. Серія 1, Економіка: збірник наукових праць. – Чернігів: ЧДІЕУ, 2012. – № 2 (3). – С. 4-17с.
  31. Каленюк І. С. Освіта в економічному вимірі. Потенціал та механізми розвитку / І. С. Каленюк. – К. : ТОВ Кадри, 2001. – 326 с.
  32. Концепція застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 14 вересня 2002 р. № 538-р [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: //zakon1. rada. gov. ua/cgi-bin/laws/main. cgi? nreg=538-2002-% F0.
  33. Куклін О. В. Фінансово-економічний механізм освітньої діяльності: аналіз, проблеми, перспективи / О. В. Куклін // Науковий вісник ЧДІЕУ. – 2013. – № 2 (6). – С. 24-30.
  34. Кухарчук П. Формування механізмів державно-громадського управління професійно-технічною освітою на регіональному рівні / П. Кухарчук // Освіта і управління. – 2012. – Т. 12. – № 3-4. – С. 126-131.
  35. ЛапінаТ. В. Фінансування вищої освіти України в контексті інтеграційниих процесів. // Економічний простір. – №15. – С. 112-118.
  36. Леваєва Л. Фінансування вищої освіти в сучасних умовах / Л. Леваєва // Збірник наукових праць учених та аспірантів ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди». – 2013. – № 14 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: //www. nbuv. gov. ua/ portal/Soc_Gum/Evu/2013_14/Levaeva. pdf.
  37. Маліновська О. Ю., Прутська О. О. Фінансове забезпечення діяльності закладів освіти та шляхи його удосконалення.
  38. Мигович І. Інституціоналізація соціального забезпечення як галузі знань / І. Мигович, Г. Попович // Магістеріум. -2011. – Вип. 32: Соціальна робота і охорона здоров’я. – С. 68-73.
  39. Міністерство фінансів у 2013 році залишить освіту без грошей? [Електронний ресурс]. – http: //news. if. ua/news/2648. html.
  40. Ніколаєв В. П. Управління освітою та фінансування освіти / В. П. Ніколаєв.
  41. Питання щодо стану та перспектив фінансування освіти і науки з Державного бюджету України у 2015 році [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: //osvita. ua/news/22918
  42. Про фінансування освіти має дбати держава – екс-міністр освіти [Електронний ресурс]. – http: //www. golosua. com/politika/
  43. Сас Н. М. Альтернативні джерела фінансування освіти [Електронний ресурс] / Н. М. Сас. – Режим доступу: www. nbuv. gov. ua/portal.
  44. Справи політичні. Держказначейство «заморозило» рахунки мерії. – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http: //sergiyodarych. livejournal. com/92468. html.
  45. Тимошенко О. В. Особливості реалізації фінансового механізму системи вищої освіти України // Економічний вісник НГУ. – 2012. – №1. – С. 123-130.
  46. Тропіна В. Бюджетне забезпечення соціальної функції в Україні / В. Тропіна // Фінанси України. – 2011. -№ 5. – С. 15-31. За даними Держкомстату України [Електронний ресурс]. – http: //www. ukrstat. gov. ua
  47. Фiнансування науки (у рiзних країнах) //Аудиторія. – 1997. – № 6. – С. 6.
  48. Філатова Т. В. Проблеми фінансування системи освіти регіону / Т. В. Філатова // Вісник Донецького університету економіки та права. – 2011. – № 1-2. – С. 35-41.
  49. Фінансування освіти і науки у 2015 році [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: //www. vin. gov. ua/web/vinoda. nsf/web_alldocs/DocQSLH8.
  50. Шумар Н. Л. Наукові засади побудови ефективного механізму бюджетного фінансування освіти // Держава та регіони. – 2007. – №5. – С. 133-137.
  51. Як вижити освiтi: проблеми фінансування // Освiта України. – 2006. – 20 листопада.
  52. Яковишина Н. А. Аналіз проблем казначейської системи виконання державного бюджету України на основі ЄКР та перспективи їх подолання / Н. А. Яковишина, О. І. Ковальчук – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http: //www. rusnauka. com/12_KPSN_2013/Economics/63106. doc. htm.
  53. Якубовський Р. В. Фінансування освіти: правовий зміст, поняття та види / Р. В. Якубовський // Держава і право. – 2012. – № 4. – С. 410-415.
  54. Ярошенко А. О. Ціннісний дискурс освіти: монографія / А. О. Ярошенко. – К. : Вид-во НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2004. – 154 с

 

 
 
 
 
 
Фото Капча