Фольклор та гумор в літературному житті Рівненщини

До шепоту возвиситись: «Мурашечко, живи».

Прожити – не розбризкати ні краплі доброти,

Журавлика наблизити до відстані на «ти».

Ці поетичні рядки написав поет з Рівненщини М. І Пшеничний, який народився 19 липня 1954 року в селі Молодаві Дубенського району на Рівненщині. Закінчив філологічний факультет Рівненського педінституту. Газетярував, вчителював, нині-редактор видавництва»Наш край» (м. Дубно). Автор книжок»Сьомий материк» (К., «Молодь», 1982), «Межа» (Львів, «Каменяр», 1985), «Острога» (К., «Радянський письменник», 1988), «Калиновий рушник» (в російських перекладах Володимира Євпотова, «Молода гвардія», 1989).

Лауреат обласної премії ім. Бориса Тена й Республіканської малодіжної премії Туви в галузі літератури й мистецтва. Твори Пшеничного друкувалися в перекладах російською, білоруською, тувинською, туркменською, бурятською, болгарською та іншими мовами. Пише також прозу й публіцистику, перекладає з російської, білоруської, тувинської мов. Живе в селі Мирогоща Дубенського району Рівненської області.

Микола Іванович працював учителем у Рокитнівському районі, в селі Остки вчителював також у школах Володимирецького району. Миколу Івановича ще з малку батьки навчили любити квітку і травинку в лузі, рибу у воді, птаха в небесах, шанувати людей, розуміти їх. Ріс він чуйним до краси і добрим до людей. І так хотів якнайшвидше пізнати невідоме, ще зарання навчився читати. Читав вечорами для мами свої улюблені книги. Захоплювався читанням і гордився, що пізнав нове. І так полюбив книгу і мудре слово, що спробував і сам писати. І вийшло в нього. І став він поетом. А ще прислухався до порад і розповідей батьків, був вражений умінням учителів розповідати і розумне вчити. І вирішив стати вчителем. У ньому поєдналися дві великі професії: вчитель і поет. М. Пшеничний дуже багато подорожує: любить він пізнавати незнане, зустрічається з людьми, ділиться з ними добрим словом, розумною думкою, вчиться в людей мудрості. Подорожуючи, він бачить і захоплюється нею, а коли зустрічається із злом – журиться. Ще малим (а він ріс на берегах річки Ікви) бачив замулені, зарослі лепехою береги річки. І так хотілося йому, аби була широкою і повноводою Іква. Пізніше усвідомив, що багато річок зникло через байдуже ставлення людей до природи. І в нього з’явився ряд віршів, у яких торкається проблем збереження й охорони природи, зокрема річок, трав.

У збірці «Осторога»М. Пшеничний вмістив ряд таких творів.

Сьогодні ми прочитаємо кілька таких поезій, поділимося враженнями від прочитаного. Погляньте на обкладинку збірки. Тут художник С. Цилов зобразив дивну рибу, бо з одного боку її голови є скелет, а з другого- жіночий силует, обрамлений плавцями. Так, діти, це символ природи, яка на краю загибелі. І ми, люди, маємо рятувати її, бо коли не буде природи, то не буде і нас на Землі, адже лише серед чистої природи можливе здорове життя людей на планеті.

Не бути байдужим спонукає М. Пшеничний і в поезії «Канва беріз на вишиванці гаю»:

 

 Канва беріз на вишиванці гаю,

Червоно-чорна заполоч калин...

Планету привселюдно роздягають,

Точніш – наполовину роздягли.

Спрямляєм русла, проганяєм бусла

Від споконвіку рідної ріки.

Вважаємо, що ріки також мусять,

Як дехто з нас, ходити навпрошки.

Так, проганяєм… і, бездумнокрилі,

Лякаючись поголених лугів,

Зимують і літують вже на Нілі,

В папірусах чужинських берегів.

Але не всі... Не стверджуйте, що буцім

Їх меншає – у виріях вони...

Я сам нерідко почуваюсь буслом.

Який перед людьми не завинив.

Можливо, ця балачка і даремна.

Можливо, і принижує когось...

Лугів нема. Але ще є джерела,

Які не замерзають у мороз.

 

Образність – одна з особливостей письма Миколи Пшеничного, одна з гране його таланту. Це на початку вірша, а далі- ніби картини страшного побоїща – картини споживацького ставлення людини до природи. Автор дає зрозуміти просу істину: наскільки чистішою і глибшою буде ріка, наскільки красивішою буде земля, настільки й людина буде чистішою і глибшою душею, красивішою розумом своїм. Поет закликає не бути черствим, не дати замулитися джерелам на рідній землі.

М. Пшеничний, поет нашого краю, спонукає нас берегти природу. Розкажіть, діти, який ваш особистий внесок у збереження природи (Учні розповідають про їхні стосунки з навколишнім світом)

До природи М. Пшеничний у прочитаних вами поезіях звертається як до живої істоти, котра сяє радістю у хвилини щастя і плаче сльозою у хвилини біди. А чи заєте ви про те, що природа, навколишній світ мають відчуття, розуміють добро людське і жахаються від людської жорстокості.

 

 

Про чорнобильське лихо написані романи, повісті, нариси, зняті документальні фільми. І в багатьох поезіях рівненських митців чуємо біль душі людської, спричинений чорнобильською бідою.

У перші дні після трагедії на ЧАЕС рівненський поет Василь Басараба написав поезію «Чорнобиль».

Поет оповів про страшну, чорну дату біди, яка спалахнула»над живою землею». Автор з болем в душі розказав, як неждано-негадано налетіла на нас»невидима тінь», забравши життя молодих людей:

Їх між нами нема,

Тих, що першими йшли,

Тих, що збили вогонь

І згоріли самі на зорі.

Так, рятуючи нас,

Там себе зберегти не змогли -

Залишилися лише

В сльозах матерів.

Рівненський поет Євген Іванович Шморгун продовжує цю тему в поезії»Відлітають». 

 Запитали журавля:

«Де найкраща є земля?»

(Народна пісня).

Іще літо – з прапорами,

Іще осінь- за горами,

А з поліської землі

Відлітають журавлі.

«Що ж ви птахи-горопахи?

Та куди ж ви, сірі птахи?!

Ще ж бо – літо з прапорами,

Ще ж бо осінь – за горами...

Чом вас болем не скупали

Ті луги, де ви ступали?

Чом вам гнізда несхололі

Терням очі не скололи?

Чом вас батьківські могили

Соромом не спопелили?

Ой, куди ж ви, журавлі,

З найріднішої землі?!»

Не питайте журавля,

Де найкращая земля.

Та у рідній сторононьці

Радіоактивний стронцій

Грізно цідить смертні муки

Нам, і дітям, і онукам,

І цієї гіркоти

Крилами не розвести.

Із поліської землі

Відлітають журавлі

На чужину вікувати -

Криком душу лікувати!

 

У цих рядках автор відтворив безмежне страждання птахів, які, зваживши печаль опроміненої радіацією батьківщини, вирішують рятувати діток своїх, своє майбутнє. Ці птахи ближче стоять до природи, ніж ми, і тому, мабуть, першими відчули муки землі, її застереження.

 Трагізм журавлиної долі допомогли автору висловити образні метафори: скупати болем, сколоти очі терням, спопелити соромом, цідити смерті муки тощо. А ще, здається мені, в образі птахів відтворив поет нас, людей. Багато-багато родин виїхало з нашого Полісся на південь України. І цей процес продовжується: то з тієї місцевості, то з іншої виїжджають люди, родини у світ широкий, рятуючи діток своїх.

Євген Шморгун народився в с. Іскра на Рівненщині. Закінчив Дубенське училище, Рівненський педінститут. Працював фельдшером. Був на журналістській роботі. Нині на творчій роботі. Проживає в м. Дубно. Він автор багатьох книг. Ось на цій виставочці окремі з них. «Вогник-цвіт», «Де ночує туман», «Ключ-трава», «Дорога до Іліона».

У поетеси Любові Пшеничної є вірш»Горобиний прелюд»Своїм змістом він перегукується із твором Є. Шморгуна.

«Рівень радіації в Чорнобилі

наближається до норми»

Дощ закіптюжені маківки топче.

Чом не ховаєшся, хворий горобче?

Чом твоє пір’ячко сивіє хутко,

Сіра надієчко, грудочко, грудко?

«Якби мати знала, яка мені біда,

То передала б горобчиком хліба,

Горобчиком хліба, синичкою солі...

Перепромінена доле пташини,

Значе довіри, значе провини!

Як же нам щастя тримати безнебе?

Як же нам пісню співати без тебе?

У цьому вірші багато зорових образів. І коли вчитуєшся у зміст твору, бачиш все це на фоні тужливої музики- сльози, яка розливається печаллю над понівеченою природою.

І якими цинічно- брехливими постають перед нами слова епіграфа до цього вірша... І так хочеться, щоб кожен працюючий був великим фахівцем, глибоким знавцем своєї справи професійної. І так хочеться, щоб кожен громадянин моєї держави мав душу глибоку-глибоку, як мамине добро, і високу-високу, як храм Божий. І так хочеться, щоб кожен з нас і вчився на совість. Отоді, міркую я, не сивітиме від жаху смерті ні птах, ні земля, ні людина.

Михайло Дубов – поет Рівненщини, який прожив лише 32 роки. Гіркий полин чорнобильського лиха смертельно вразив тіло поета: 1990 року він помер.

Родом із села Краснопілля Володимирецького району. Після закінчення середньої школи працював ріхноробочим у колгоспі, мулярем на будівництві у м. Рівне. Закінчив Рівненський педінститут. Дев’ять років викладав українську мову і літературу в сільських школах.

Вірші М. Дубова друкувалися в місцевій і республіканській пресі, в журналах «Українська мова і література в школі», «Сільські обрії», «Перець», «Барвінок», «Малятко», в альманасі «Вітрила».

В збірочку «Вербиця» (1991) – перша його книжка, що вийшла після смерті поета. У 1991 році М. Пшеничний видав збірочку Михайло Дубова «Сонячний годинник». Любов Пшенична упорядкувала її і написала ось цю передмову: «Він прожив майже стільки років, скільки віршенят у цій книжечці. Більше не встиг. Михайло Дубов мріяв, що ви колись візьмете до рук»Сонячного годинника»і чистими довірливими очима подивитесь на довколишній світ. Так, як дивився і він, вчитель та поет.

Коли прийшла до людей оця збірочка, життєва зіронька Михайла Дубова уже погасла. Але встигла освітити душі наші світлом незмірної доброти і незгасної любові – до Слова рідного, до краю поліського, до дітей.

Читайте ж його твори і пам’ятайте: він вас любив».

Вражений смертельною чорнобильською радіацією М. Дубов мріяв про живе, бо ж так хотів сам жити. Він пише сповнений болю триптих «Зона».

У заключному слові автор приходить до думки, що перед радіаційною смертоносною бідою»порівну беззахисна людина і земля». Засіваючи весною ниву, людина з жахом думає, що проросте на забрудненій радіоактивними елементами землі.

 

 

Літератори Рівненщини: Довідник / Упоряд. : Є. Шморгун. – Рівне, 1995.

Літературна Рівненщина: Довідник / Упоряд. : Є. Шморгун. – Рівне, 2003.

Федюк В. С. Великі люди Рівненського Полісся. – Рівне: Вертекс, 2000.

Яблонська А. К. Поезія рідного краю / Збірник мат. до уроків. – Рівне, 2007.