Французький постструктуралізм: критичний аналіз репрезентації

В параграфі третьому «Критика Ж. Дельозом обмежуючого характеру репрезентації з позиції філософії відмінності», простежуються впливи генеалогії Ніцше, хайдеггерівської критичної онтології, стоїчної філософії становлення та ляйбніцевської ідеї можливих світів на формування критичного задуму Дельоза, а також, аналізуються напрямки, в яких цей задум здійснюється.

Дельоз розглядає репрезентацію в двох основних напрямках: по-перше, як спосіб мислення, що підмінює продуктивне ствердження реальної відмінності становлення порожньою, нежиттєздатною абстракцією «чистого» Буття, здійсненого за допомогою подвійного заперечення становлення в житті та в думці. Відмінність редукується до заперечення на підставі ствердження схожості (ідентичності) і підмінюється протилежністю, аналогією та опозицією, які стають могутніми перевертнями відмінності.

– по-друге, як спосіб обгрунтування претензій думки на самодостатність та автономність. В цьому сенсі обгрунтовувати – це завжди обгрунтовувати репрезентацію. Дельоз виділяє три значення обгрунтування: 1) це операція віднесення до Того ж Самого; 2) це операція обгрунтування Ідентичності самодостатнім розумом; 3) це операція переводу теперішнього часу в репрезентацію у формі чистого минулого. Ідентичність як перший сенс обгрунтування і є платонівською Ідеєю. З появою на місці останньої суб'єктивної ідентичності (декартівське cogito, або гегелівська самосвідомість, кантівське ratio), репрезентація лише набирає силу. Обгрунтування стає самою її суттю, з'являється метод як не лише засіб підкорення будь-якої відмінності ідентичності, але і як засіб підкорення самої думки певній суб'єктивній здібності – здоровому глузду (bon sens), як єдиноможливому глузду, або загальнозначимому сенсу (sens commun), як фіксованій тотожності трансцендентального суб'єкту.

Обидва напрямки дельозівського аналізу репрезентації пересікаються, і це не дивно, оскільки метафізичне обгрунтування претензій думки на самодостатність та універсальність є, водночас, ствердженням цих ілюзій. Важливою заслугою Дельоза, на думку дисертанта, є те, що він девуалює хибне коло метафізичного доказу, показуючи, як обмежуючи постулати репрезентації виступають елементами власних обгрунтувань. Не дивно, також, що місцем перетину обидвох напрямів дослідження є платонівська Ідея, оскільки, згідно з Дельозом, платонізм робить можливим світ репрезентації. Тут Дельоз зустрічається з Хайдеггером, який також визначає метафізику через платонізм.

Дельозівська та фукіанська критика, на відміну від кантівської критики, є антисуб'єктною і вона не обмежується гносеологічною проблематикою, але виходить в площину владних відносин (Фуко) та онтологічної реальності Бажання (Дельоз). Кантівські активні синтези свідомості замінюються у Дельоза пасивними синтезами несвідомого, в якому вкорінена думка (Фуко). Підкреслення дійового характеру нерепрезентативної думки, розкриття думкою власних меж та, намагання, внаслідок цього, мислити інакше – це, на погляд дисертанта, поєднує проекти іманентної критики Фуко та Дельоза.

В розділі третьому «Позитивний зміст критики», що містить в собі три параграфи, доводиться, що відкриття М. Фуко, Ж. Дельозом та Ж. Дерріда іншого простору філософування є наслідком критичної спрямованості їхньої думки, та показується, що таке розуміння філософії вкорінене в ніцшевській, і, ще глибше, у кантівській критиці. В параграфі першому «Філософія Бажання Ж. Дельоза» детально простежуються критичні витоки оригінальних дельозівських концептів трансцендентального, несвідомого, змісту, часу та ін. В дисертації підкреслюється, що філософія Бажання (чи, як її ще називають, філософія Становлення) французького мислителя є наслідком подолання репрезентативістських концепцій влади (Гоббса, Гегеля, Шопенгауера), де концепт Бажання виступає прямим наслідком ніцшевської волі до влади, з тією різницею, що занурюється в глибини несвідомого; введення Дельозом в філософію поняття трансцендентального, позбавленого будь-яких характеристик трансцендентальної суб'єктивності є спробою подолання репрезентативної обмеженості трансцендентальної філософії від Канта до Гуссерля, що мислить трансцендентальне по аналогії з емпіричним, та замикає умови породження об'єкту на обумовленому; дельозівський проект шизоаналізу є результатом критики психоаналізу, виявлення його метафізичних засад та спробою іншого – не репрезентативного – розуміння несвідомого.

Аналіз репрезентативного мислення, яке може «впізнавати» тільки «свої» відмінності, що узгоджені з формою «Я», та сприймає не-схожість, становлення як недифференційований хаос, Ніщо, дозволяє Дельозові виявити глибинну спорідненість традиційної метафізики та трансцендентальної філософії. Альтернатива: або суцільний потік становлення, позбавлений будь-якої відмінності, «повне безглуздя», або індивідуалізована (суверенна істота – Бог) чи високоперсоніфікована (в формі Я) відмінність – нездоланна в рамках репрезентації і потребує виходу мислення в інший простір – простір справжньої трансцендентальності, який не схожий на те, що він породжує. Вивчення «ранніх», власне критичних робіт Дельоза мовою оригіналу дозволило дисертантові зрозуміти та показати генезу поглядів французького мислителя, що суттєво розширює обрії розуміння позитивної програми останнього.

Аналіз поглядів Фуко, представлений в другому параграфі «М. Фуко: проект генеалогії як філософської критики», мав на меті виявлення тем, що виникли як критичне заперечення основних постулатів класичної раціоналістичної думки, та, згодом, призвели до виникнення нових філософських побудов. На підставі цього критерію ми виділяємо в творчості Фуко три основні теми.

По-перше, це аналіз знання в термінах влади, що виходить із критики метафізичного концепту істини та має наслідком трансформацію поняття знання – в поняття дискурсу; уявлення про владу як репресивний механізм – в розуміння конститутивної, позитивної функції влади; поняття єдиної істини як вічного покликання думки – в поняття історичного режиму виробництва істини кожним суспільством, де