Гарантії конституційного права особи не давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів

Гарантії реалізації конституційного права особи не давати показання щодо себе чи близьких родичів мають достатньо складну систему, оскільки включають у себе нормативно правові, інституціональні й навіть політичні засоби. Хоча й не існує конкретного алгоритму реалізації вказаного права, але, виходячи зі змісту кримінального процесу, особа не обмежена в можливостях захисту своїх прав. Тобто, вона може використовувати будь-які законні засоби, щоб максимально повно використати власні можливості, які надаються їй у межах того чи іншого кримінально-правового статусу.

Аналізуючи теоретико-методологічні засади правового забезпечення кримінального процесу та сутнісне наповнення права особи не давати свідчення проти себе, доходимо розуміння подвійної природи цього інституту.

По-перше, саме це право, закріплене й у ст. 63 Конституції України [2], і в ст. 18 Кримінального процесуального кодексу України [3] (далі – КПК України), є важливою гарантією захисту прав і законних інтересів особи в кримінальному процесі. Держава, проголошуючи такі засади кримінального провадження, як верховенство права, законність, рівність перед законом і судом, повага до людськоїгідності, забезпечення права на свободу та особисту недоторканність тощо, повинна їх гарантувати, і багато в чому саме ця обставина призвела до необхідності закріплення в кримінально-процесуальному законодавстві права особи не свідчити проти себе чи членів сім’ї.

По-друге, аналізоване нами право само по собі вимагає гарантування держави. Гарантії дотримання цього права можна визначити як сукупність інституціональних, організаційних і нормативно-правових засобів, за допомогою яких держава створює належні умови й усуває перешкоди на шляху реалізації особою свого права не давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів.

С. Г. Волкотруб уважає, що свобода від самовикриття в кримінальному процесі означає відсутність у кримінальному та кримінально-процесуальному законодавстві обмежень особи (під час допиту слідчими органами чи судом) щодо своєї лінії поведінки за наявності альтернативи – давати показання з приводу обставин, які викривають саму цю особу в учиненні злочину, чи скористатися правом на відмову від давання таких показань. Привілей проти самозвинувачення (ніхто не зобов’язаний свідчити проти самого себе) випливає з такого принципу процесу, як презумпція невинуватості, й означає, що особа, яка проводить розслідування, слідчий, прокурор або суд зобов’язані перед початком допиту роз’яснити допитуваному його право відмовитися давати показання про обставини, що викривають його в учиненні злочину. Такою, що порушує привілей проти самозвинувачення, повинна визнаватися практика допиту як свідка особи, стосовно якої є достатні дані для притягнення її як обвинуваченого. Тому свобода від самовикриття в широкому сенсі розкривається не тільки через відсутність у кримінально-процесуальному законі можливостей нібито правомірного примушування давати самовикривальні показання, а й заборону примусу шляхом протизаконного насильства, катувань, обману, погроз і тому подібних аморальних і протизаконних способів. У цьому сенсі імунітет особи від самовикриття є невід’ємною частиною реалізації таких основоположних конституційних принципів кримінального процесу, як недоторканність особи, право на захист, презумпція невинуватості. Таке розуміння права особи не давати свідчення проти себе повністю відповідає світовій практиці, а тому вимагає належного забезпечення з боку держави в Україні [4, с. 225-229]

Система гарантій реалізації конституційних прав і свобод особи та громадянина, у тому числі й аналізованого в статті права особи не давати свідчення проти себе, надзвичайно розгалужена, оскільки держава, як універсальне інституціональне утворення, має у своєму розпорядженні безліч механізмів та інструментів регулювання всіх аспектів суспільних відносин, серед них і у сфері кримінального судочинства.

Так, суд, прокурор, слідчий зобов’язані роз’яснити підозрюваному, обвинуваченому, підсудному, потерпілому, свідкам, цивільному позивачеві, цивільному відповідачеві їхні права, що випливають із положень ст. 63 Конституції України, і забезпечити можливість здійснення цих прав (ст. ст. 18, 42, 65 КПК України). Державні органи, що ведуть процес, не вправі домагатися показань від осіб, які беруть участь у справі й використовують своє право імунітету свідка, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів.

Доцільно навести також і положення Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 01. 11. 1996 р. № 9. Так, згідно з абз. 2 п. 20, пропонуючи підсудному дати пояснення щодо висунутого обвинувачення та відомих йому обставин справи, суд має водночас роз’яснити йому, а також його дружині чи близькому родичеві зміст ст. 63 Конституції. Якщо під час проведення попереднього слідства підозрюваному, обвинуваченому, його дружині чи близькому родичеві цього не було роз’яснено, показання зазначених осіб повинні визнаватися судом одержаними із порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх використання як засобів доказування [6].

Показовими в контексті проваджуваного нами аналізу є Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Ігоря Володимировича Голованя щодо офіційного тлумачення положень ст. 59 Конституції України (справа про право на правову допомогу) від 30 вересня 2009 р. № 23-рп/2009, у якому