+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Стаття
К-сть сторінок:
12
Мова:
Українська
Конституційний Суд України досліджує проблему практичної реалізації норми ст. 63 Конституції України. Так, згідно з ч. 1 ст. 63 Конституції України, особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Конституційний Суд України зазначає, що кожній особі, зокрема свідкові під час допиту в органах досудового слідства й особам під час надання пояснень у державних органах, має бути забезпечена реальна можливість отримувати правову допомогу для захисту від можливого порушення права не давати показань або пояснень щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, які можуть бути використані у кримінальному процесі для доведення обвинувачення зазначених осіб. Такий висновок підтверджує і практика Європейського суду з прав людини: у рішеннях «Яременко проти України» від 12 червня 2008 р., «Луценко проти України» від 18 грудня 2008 р., «Шабельник проти України» від 19 лютого 2009 р. суд визнав, що використання показань осіб, що вони давали як свідки без участі адвоката чи іншого фахівця в галузі права, для доведення вини в учиненні злочину ними (свідками) або їх співучасниками є порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7].
Крім того, гарантією є також прямо встановлена у кримінальному законі заборона притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які мають право імунітету свідка. Зокрема, у ч. 2 ст. 385, ч. 2 ст. 396 Кримінального кодексу України (далі – КК України) зазначається, що особа не підлягає кримінальній відповідальності за відмову давати показання під час провадження досудового розслідування або в суді щодо себе, а також членів своєї сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом, і не підлягають кримінальній відповідальності за заздалегідь не обіцяне приховування злочину члени сім’ї чи близькі родичі особи, яка вчинила злочин, коло яких визначається законом.
Право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист належить до загальновизнаних принципів міжнародного права й розглядається як необхідна умова забезпечення права на справедливий судовий розгляд (ст. 11 Загальної декларації прав людини, п. 3 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, ч. 3 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) [8].
Із приводу цього слушним є тлумачення, надане в Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності» від 23. 12. 2005 р. № 12, відповідно до якого суди мають розмежовувати передбачені КК України випадки звільнення від кримінальної відповідальності й випадки, коли, відповідно до КК України, вона взагалі неможлива, зокрема якщо особа не підлягає такій відповідальності (ч. 2 ст. 385, ч. 2 ст. 396 КК України) [9].
Гарантією дотримання права особи, наданого коментованою статтею, є також установлена законом заборона використання доказів, отриманих унаслідок істотного порушення прав і свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-яких інших доказів, здобутих завдяки інформації, отриманій унаслідок істотного порушення прав і свобод людини. Суд зобов’язаний визнати істотними порушеннями прав людини й основоположних свобод, зокрема, отримання доказів унаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження чи погрози застосування такого поводження, а також отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань і не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права (ст. 87 КПК України). Це також прямо випливає з ч. 3 ст. 62 Конституції України, відповідно до якої обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом [10].
Крім того, істотною гарантією забезпечення права особи не давати свідчень щодо себе та членів своєї сім’ї є попередній судовий контроль суду за застосуванням примусових заходів і прийняттям рішень щодо проведення слідчих дій, пов’язаних із обмеженням конституційних прав людини [11].
Отже, гарантій конституційного права особи не давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів досить багато, але для того щоб говорити про їх достатність варто звернути увагу, що
більшість із них має юридичний характер. Вони декларуються державою, як власне й сама свобода від самовикриття, але навіть їх легітимізація шляхом уключення в кримінальне та кримінально-процесуальне законодавства навряд чи може демонструвати їх реальну ефективність.
У цьому контексті важливим убачається неухильне дотримання зазначених гарантій органів внутрішніх справ, прокуратури тощо, але таке дотримання можливе за умови наявності ефективних механізмів моніторингу та контролю за їх діяльністю. З одного боку, такий контроль може здійснювати сама ж держава, але в умовах демократизації суспільства громадськість також повинна бути допущена до процедури моніторингу стану дотримання прав особи і громадянина. Мова не йде про контроль над діяльністю органів правосуддя чи сторони обвинувачення, що суттєво обмежуватиме їхню функціональну здатність реагувати на порушення закону, а виключно про контроль за процесом дотримання прав підозрюваного, обвинуваченого або свідка, що досягається шляхом установлення постійних контактів останнього, зокрема, із захисником або представниками омбудсмена.
За своєю сутністю подібна можливість є інституціональною гарантією дотримання права особи не свідчити проти себе, хоча кримінально-процесуальний статус, зокрема, обвинуваченого передбачає можливість обмеження свободи його пересування чи навіть узяття під варту, але все ж таки номінально держава забезпечує особі можливість реалізації його кримінально-процесуальних і конституційних прав.
Висновки. Підсумовуючи викладене вище, доходимо висновку, що під гарантіями конституційного права особи не давати показання щодо себе та членів сім’ї варто розуміти систему юридичних, інституційних, організаційних, рідше політичних засобів реалізації нею повною мірою на свій розсуд тих чи інших законодавчо закріплених можливостей, які дають змогу захищати зазначене право й реалізовувати в такий спосіб право особи на захист.
Юридичні гарантії права особи не давати показання щодо себе та членів сім’ї закріплюються безпосередньо в Конституції України, а також у кримінально-процесуальному законодавстві та міжнародно-правових актах. При чому деякі з цих гарантій є складовими різних кримінально-процесуальних інститутів, що надає можливість охоплювати всі можливі процесуальні статуси особи. Інституціональ- ні гарантії реалізації особи вказаного права уособлюються насамперед у правореаліза- ційній або правороз’яснювальній діяльності державних інституцій. Зокрема, мова йде про рішення Конституційного Суду України й узагальнення судової практики Пленумом Верховного Суду України.
Отже, визнаючи свободу особи від самовикриття як один із найважливіших елементів її правового статусу, держава бере на себе зобов’язання щодо забезпечення дотримання цього права. Саме через систему нормативно-правового закріплення відповідних гарантій держава намагається максимально забезпечити можливість особи на реалізацію цього права. Водночас не- системність їх законодавчого визначення, а також недоопрацьованість механізмів їх реалізації породжують необхідність подальших теоретико-методологічних пошуків у цій царині.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
- Конституція України: [науково-практичний коментар] / [В. Б. Авер’янов, О. В. Грошевой]. – Х. : Право; К. : Видавничий дім «Ін Юре», 2003. – 808 с
- Конституція України від 28. 06. 1996 р. № 254к/96-ВР [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: //zakon2. rada. gov. uaЛaws/show/254K/96-вр/paran4378#n4378.
- Кримінальний процесуальний кодекс України від р. № 4651-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http http: //zakon4. rada. gov. ua/laws/show/4651-17/ paran498#n498.
- Волкотруб С. Г. Гарантії права особи на свободу від самовикриття в кримінальному судочинстві / С. Г. Волкотруб // Університетські наукові записки. – № 4 (32). – 2009. – С. 225-229.
- Конституція України. Науково-практичний коментар / за заг. ред. В. Я. Тація. – 2-ге вид., переробл. і доп. – Х. : Національна академія правових наук України; Право, 2011. – 1128 с.
- Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 01. 11. 1996 р. № 9 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: //zakon4. rada. gov. ua/laws/show/v0009700-96.
- Рішення Конституційного суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Голованя Ігоря Володимировича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України (справа про право на правову допомогу) від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: //zakon1. rada. gov. ua/laws/show/ v023p710-09.
- Конституційне право України: [підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів освіти] / за ред. В. Ф. Погорілка. – 4-е вид. – К. : Наукова думка, 2003. – 732 с.
- Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 23. 12. 2005 р. № 12 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: //zakon4. rada. gov. ua/laws/show/v0012700-05.
- Гетьман А. П. Кримінальний процесуальний кодекс України: [науково-практичний коментар] / А. П. Гетьман. – Х. : Право; Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»; Національна академія правових наук України, 2012. – 681 с.
- Науково-практичний коментар до Кримінального процесуального кодексу України (від 13 квіт. 2012 р.) / [О. А. Бан- чук та ін. ]; за ред. О. А. Банчука, Р. О. Куйбіди, М. І. Хавроню- ка; Центр політ. -прав. реформ. – Х. : Фактор, 2013. – 1058 с.
- Бараннік Р. В. Право особи на свободу від самовикриття, викриття членів її сім’ї чи близьких родичів у кримінальному процесі України: дис.... канд. юрид. наук: спец. 09 / Р. В. Бараннік. – Запоріжжя: Запорізький юридичний ін-т, 2002. – С. 172-175.