Грані виміру необхідності втручання держави у приватне й сімейне життя на прикладі рішень європейського суду з прав людини

Системний аналіз рішень Європейського суду з прав людини дає змогу констатувати, що суд завжди встановлює, по-перше, чи мало місце «втручання у сферу особистого й сімейного життя»; по-друге, чи було здійснено це втручання «згідно із законом»« по-третє, чи може воно вважатися «необхідним у демократичному суспільстві».

Втручання держави у приватне та сімейне життя має місце при фактичному відібранні дитини, незалежно від строку розлуки із батьками й незалежно від подальшої долі розгляду справи. Навіть випадки скасування рішення місцевого суду апеляційною або касаційною інстанцією чи укладення мирової угоди не приводять до ефекту нівелювання дії ст. 8 Конвенції, про що зазначається в рішеннях Європейського суду з прав людини щодо справ «Нікішина проти Росії» [3], «Далбан проти Румунії» [4], зокрема в зазначених справах виведено принцип, згідно з яким рішення чи захід, навіть якщо він сприятливий для заявника, не є достатнім для того, щоб позбавити його статусу «потерпілого», якщо національні органи влади не визнали прямо чи по суті порушення Конвенції і після цього не надали відшкодування за нього. Крім того, суд неодноразово підкреслював, що право батьків і дітей бути поряд один з одним становить основоположну складову сімейного життя і що заходи національних органів, спрямовані перешкодити цьому, є втручанням права, гарантовані статтею 8 Конвенції (справа «МакМайкл проти Сполученого Королівства» [5]).

Вимога законності реалізованого вручання не викликає нарікань наднаціональної судової інстанції, але в цьому випадку доречно згадати наукові дискусії з приводу справедливості закону та його співвідношення із правом. Саме з’ясування «необхідності втручання в демократичному суспільстві» розкриває увесь спектр реалізації права в законі під час винесення судового рішення.

Критерії необхідності втручання держави в демократичному суспільстві зауважувались Європейським судом з прав людини у справах «Кутцнер проти Німеччини» [6], «Зоммерфельд проти Німеччини» [7]. Так, необхідність втручання має дворівневий характер: по-перше, потрібно встановити, чи є мотиви втручання доречними й достатніми, по-друге, процес прийняття рішень має бути справедливим і забезпечувати належний захист інтересів його всіх учасників.

Доречність і достатність мотивів втручання держави у приватне й сімейне життя вбачається в такому.

По-перше, першочергово суди повинні пам’ятати, що дитина має виховуватися в сімейному середовищі й установлення державної опіки можливе лише за виняткових обставин, наприклад, якщо для дитини існує реальна небезпека. Так, у справах «Гавелка та інші проти Чеської Республіки» [8], «Валлова і Валла проти Чеської Республіки» Страсбурзький суд звертав увагу на те, що потрібно з’ясувати, чи зазнаватиме дитина, якщо її залишать під опікою батьків, жорстокого поводження, чи страждатиме вона через відсутність піклування, через неповноцінне виховання й відсутність емоційної підтримки, або визначити, чи виправдовується встановлення державної опіки над дитиною станом її фізичного або психічного здоров’я. Під час тлумачення цього принципу необхідно враховувати, що інтереси дитини є вищими, ніж інтереси батьків, зокрема батьки не наділяються правами вживати таких заходів, які могли б зашкодити здоров’ю дитини та її розвитку (справа «Ельсгольц проти Німеччини» [9]).

По-друге, при винесені рішення потрібно зважати на той факт, що поміщення дитини в середовище, більш сприятливе для її виховання, не виправдовує примусового відібрання її від батьків (справа «К. А. проти Фінляндії» [10]).

По-третє, установлення державної опіки не можна також виправдовувати виключно посиланням на ненадійність ситуації, адже такі проблеми можна вирішити за допомогою менш радикальних засобів, не вдаючись до роз’єднання сім’ї, наприклад, через забезпечення цільової фінансової підтримки та соціальне консультування (справа «Мозер проти Австрії» [11]).

Насамкінець, передання дитини під державну опіку слід зазвичай розглядати як тимчасовий захід, здійснення якого має одразу припинятися, коли це дозволяють обставини. Отже, такий захід не може бути санкціонований без попереднього розгляду можливих альтернативних заходів і має оцінюватися в контексті позитивного обов’язку держави вживати виважених і послідовних заходів щодо сприяння возз’єднанню дітей зі своїми біологічними батьками, дбаючи при досягненні цієї мети про надання їм можливості підтримувати регулярні контакти між собою та, якщо це можливо, не допускаючи розлучення братів і сестер (справи «Савіни проти України» [12], «К. і Т проти Фінляндії»).

Другим компонентом, що обґрунтовує судове рішення в частині необхідності втручання держави у приватне та сімейне життя людини є процес прийняття рішень, який має бути справедливим і таким, що забезпечуватиме належну повагу до інтересів, які захищає ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Практика Європейського суду з прав людини виділила конститутивні елементи справедливості прийняття рішень (які становлять процесуальні дії, що мають учинятися під час розгляду справи), до яких належать такі:

1. По-перше, достатність залучення у процес прийняття рішення заявника, яка оцінюється виходячи з учинення судовими інстанціями таких процесуальних дій:

з’ясування думки дитини шляхом її допиту в судовому засіданні. У справі «Сахін проти Німеччини» [13] суд висловив свою позицію з приводу необхідності встановлення ставлення дитини до батьків у судовому засіданні, незважаючи на наявність висновку психолога з цього питання, зокрема, на думку Суду, те, що німецькі суди не заслухали дитини, свідчить, що заявника не було достатньою мірою залучено у провадження, пов’язане з наданням доступу до дитини. Необхідно було, щоб компетентні суди, налагодивши безпосередній контакт із дитиною, уважно розглянули питання про те, що належним чином відповідає її основним інтересам. Регіональний суд не повинен був спиратися на розпливчасті показання експерта щодо ризиків, з якими пов’язане опитування дитини, адже суд навіть не розглянув можливості вжити для цього спеціальних заходів з огляду на ранній вік дитини. Такий самий принцип здійснення провадження підкреслений Європейським судом з прав людини й у справах «Гаазе проти Німеччини» [14], «Савіни проти України» [12];

установлення правильної та повної інформації про стосунки дитини з батьками є необхідною передумовою для визначення істинних бажань дитини, і це забезпечує справедливу рівновагу між інтересами, що фігурують у справі (справа «Сахін проти Німеччини»). Крім того, інформація, яку суд відображає в судовому рішенні, повинна характеризуватися рисами конкретності. Наприклад, у справі «Савіни проти України» національні суди спиралися переважно на інформацію міських служб про те, що О. С. бродяжить і жебракує, проте не зажадали від них назвати конкретні дати, кількість прогулів, імена свідків та інші відповідні факти, що послугувало одним із аргументів порушення справедливості провадження у справі;

- проведення психологічної експертизи. У справі «Зоммерфельд проти Німеччини» Суд зазначив, що не видання наказу про одержання психологічного висновку щодо можливості встановлення контактів між дитиною і заявником з боку німецьких судів свідчило про недостатність залучення заявника у процес прийняття рішення. Крім того, для повного врахування інтересів батьків, яких позбавляють батьківських прав, необхідно надавати їм змогу надавати пояснення й заперечення щодо висновків психологічної експертизи (справа «Гоффманн проти Німеччини» [15]).

По-друге, довготривалість розгляду справи зумовлює необхідність повторного вчинення зазначених процесуальних дій судами вищих інстанцій, про що не раз зазначав суд у вищевикладених справах.

Насамкінець, варто брати до уваги й спосіб виконання судових рішень про відібрання дитини від батьків, який має враховувати психологічну й емоційну підготовку дитини до відповідних змін у житті (справа «Гаазе проти Німеччини» [14]).

Звісно, певні виокремлені аспекти гарантій захисту прав дитини під час розгляду справ про позбавлення батьківських прав і відібрання дитини вже були роз’яснені Верховним Судом України у 2007 р., який, крім вищезазначеного, звертає увагу на необхідності особистої участі відповідача (у практиці ЕСПЛ положення щодо обов’язкового оцінювання судом особистості матері або батька закріплено у справі «Хант проти України»), залучення органів опіки та піклування, належного повідомлення осіб про час і місце розгляду справи тощо.

 

 

Отже, окреслені грані необхідності втручання держави у приватне та сімейне життя людини є доцільними під час розгляду справ про позбавлення батьківських прав і відібрання дитини, тоді як детального аналізу й синтезу потребують рішення Європейського суду з прав людини з приводу усиновлення, установлення й оскарження батьківства, використання репродуктивних технологій, установлення моменту виникнення права на життя дитини, прав позашлюбних дітей тощо, що становить підгрунтя для подальших наукових досліджень.