+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Навчальний посібник
К-сть сторінок:
61
Мова:
Українська
походах чи смерть на „канальських роботах“, у болотах Петербурга („У Глухові, у городі“, „Ой з-за гори чорна хмара“, „Ой горе нам в світі жить“; „Од Києва до Пітера мостили мости“); про підступне знищення Січі і надмірну довіру козацьких отаманів до загарбників („Ой ви, хлопці-запорожці“, „Гей, на біду, на горе“); про переселення козаків за Дунай, на Кубань та запровадження рекрутчини і кріпацтва („Добре було, добре було“, „Вилітали орли“, „Гей, віють вітри“, „Ой Боже наш милостивий, помилуй нас з неба“). Водночас зростає кількість суспільно-побутових творів, у яких безіменні лицарі-козаки змальовуються не в походах, боях і перемогах, а в побутових ситуаціях, у родинному житті („Козак-нетяга і сестра“, „Сестра та брат“, „Вдова і три сини“, „Вітчим“, „Прощання козака“, „Повернення Удовиченка до матері“ і т. п.).
Пісні і думи супроводжувалися грою на бандурі – українському національному інструменті. М.Гоголь називав бандуристів охоронцями бойової слави України, талановитими поетами і літописцями.
На жаль, відомостей про носіїв героїчного епосу –кобзарів та лірників –залишилося небагато. За переказами, з кобзою ніколи не розлучався фастівський полковник Семен Палій, а Петро І утримував незрячих кобзарів Любистка та Ніжевича як придворних співців. Були бандуристи і серед гайдамаків – Бандурка, Грицько Кобзар, Прокоп Скряга, Василь Марченко, Сокового зять та ін. – усіх їх стратили у Кодні.
Українські пісні користувалися великою популярністю у різних соціальних верствах. Багато витворів словесності поширювалися у рукописних варіантах, відповідно збагачувалася тематика рукописної книжності. Також чимало літературних творів ставали народними, як наприклад, „Їхав козак за Дунай“ – пісня, яку написав козак, поет, філософ Семен Климовський.
Фольклор мав величезний вплив як на професійну музику, так і на літературну творчість. У книжній літературі розширювалася сфера використання народнорозмовної мови, літературна мова поступово почала спиратися на загальнонародну основу.
У поезії найповніше книжну українську мову використовував Климентій Зиновіїв, автор великої рукописної збірки віршів з описами життя простих трудівників – міщан, селян, ремісників, наймитів, козаків. Він вперше в українській літературі записав бл. 1600 народних прислів’їв та приказок; його збірка „Приповістей посполитих“ становить винятково цінне джерело з історії козацької України.
Переважно українською книжною мовою писав Іван Величковський – вихованець Київської академії, автор двох книг т. зв. курйозних віршів – акровіршів, коли перші літери кожного рядка утворюють слово; фігурних віршів у вигляді хреста, вази, півмісяця тощо, хроновіршів і т. п., що є відображенням мистецького стилю бароко у літературі.
Викладачі Києво-Могилянської академії продовжують розробляти теоретико-літературні проблеми у курсах поетики і риторики, а вже звідси передові ідеї поширювалися на землі Білорусії та Росії.
Високою технікою римування і неабияким поетичним хистом вславилися Л.Баранович, Д.Братковський, Г.Кониський, Г.Сковорода, Д.Туптало та багато інших відомих представників української культури. Поряд з віршами на релігійну тематику, з’явилася світська лірика, вірші гумористичні, панегіричні та ін.
У поетичних творах ХVІІІ ст. знайшла своє відображення тема боротьби за волю та втраченою славою. Характерним є „Разговор Великороссии с Малороссией“, що його написав перекладач Генеральної військової канцелярії Семен Дівович у 1762 р. Цей, пройнятий почуттям національної гідності, твір вражає глибоким розумінням минулого України, знанням її історії. Автор доводить права України на автономію і суверенність.
У 2-й половині ХVІІ–ХVІІІ ст. продовжує розвиватися система літературних жанрів, що склалася у попередній період під впливом ідей Відродження. Тепер українська література опанувала мистецький стиль бароко в усіх його проявах: високе бароко, або офіційне, феодально-аристократичне, назване ще сарматським; середнє бароко і низове, або народне бароко, що розвивалося у тісній взаємодії з фольклором. На ґрунті останнього виникли жартівливо-пародійні різдвяні і великодні вірші, вертепна драма, шкільні інтермедії, бурлескні твори, гумористичні і сатиричні оповідання.
У прозі спостерігається поширення проповідницької і публіцистичної літератури. Зокрема, помітним явищем стали публіцистично-богословські твори на захист православ’я Іоаникія Галятовського („Ключ розуміння“, 1659, 1663, 1665 рр., де вперше було вміщено трактат з курсу гомілетики „Наука албо способ зложеня казаня“) та ін.
Інокентій Гізель (бл. 1600–1683), архімандрит Києво-Печерської лаври і управитель лаврської друкарні, перед тим ректор Києво-Могилянського колегіуму, у 1669 р. виступив з трактатом „Мир с богом человеку“, що за гуманістичну спрямованість та критичний аналіз дійсності у 1690 р. був заборонений царським Синодом.
Значна роль у розвитку української культури середини і другої половини ХVІІ ст. належить надзвичайно талановитому і енергійному архієпископу Чернігівському і Новгород-Сіверському Лазару Барановичу (бл. 1593–1694). У 1674 р. він заклав друкарню у Новгород-Сіверському (згодом перенесену до Чернігова), а також опублікував збірки проповідей „Меч духовний“ (1666, 1668), „Труби словес проповідних“ (1674, 1679), „Нова міра старої віри“, (1676, польською мовою) та ін. У 1671 р. польською мовою з’явилася його збірка поезій „Лютня Апполонова“.
Окремо треба назвати 4-х-томне зібрання житій святих „Четьї-Мінеї“, що їх у 1689–1705 рр. видав Дмитро Туптало. Збірка багато разів перевидавалася і до сих пір залишається однією з найвідоміших книг. В одному з листів О.Пушкін радив „читать Четь-Минею, особенно легенды о киевских чудотворцах; прелесть простоты и вымысла!“. Можна назвати також інші популярні видання цього визначного діяча, який був канонізований у 1757 р. („Руно орошенное“, „Вопросы и ответы краткие о вере“, „Зерцало православного исповедания“, „Алфавіт духовный“, „Диарий“ (щоденник за 1689-1703 рр.) та ін.
Помітного