Гром В.М. Історія української культури. Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форми навчання всіх спеціальностей НУВГП. Рівне, 2011.

Театральне мистецтво було представлене головним чином аматорськими трупами у поміщицьких маєтках (Качанівка і Спиридонова Буда на Чернігівщині, Романівка на Волині та ін.). Діяли російські й польські професійні трупи.

Керівником і режисером аматорського театру у селі Кибинці на Полтавщині виступив Василь Гоголь-Яновський – батько письменника Миколи Гоголя.

Г.Квітка-Основ’яненко був директором і режисером Харківського театру, у якому розпочинав свою акторську діяльність Карпо Соленик (1811–1851), один з основоположників реалістичного театрального мистецтва.

У Полтаві у 1819 р. споруджено приміщення театру, на сцені якого поставлено знамениті вистави І.Котляревського „Наталка Полтавка“, „Москаль-чарівник“ та ін. Колектив цього театру гастролював у багатьох містах – у Харкові, Києві, Кременчуці та ін. За ініціативою І.Котляревського з кріпацької неволі був викуплений Михайло Щепкін, який став найвидатнішим на той час актором, виконавцем головних ролей у багатьох виставах. За участю М.Щепкіна українські п’єси за творами І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка та ін. ставилися у Москві та Петербурзі, що було значним надбанням української культури. Разом зі Щепкіним грав уже згадуваний вище український актор Карпо Соленик.

Також інші актори виконували українські ролі в реалістичній манері: Данило Жураховський, Карл Зелінський, Теофіл Домбровський, Петро Репановський, Дмитро Зубович, Дмитро Дмитренко, Любов Млотковська, Аграфена Кравченко та ін.

У західноукраїнських землях значного поширення набуло хорове мистецтво. При кафедральному соборі у Перемишлі у 1828 р. були організовані хор і музична школа, тут творив автор музики національного гімну Михайло Вербицький (1815–1870).

 

 

Розвиток архітектури у цей період здійснювався у стилі класицизму. Провідна роль належала містобудуванню. За розробленими проектами забудовувалися, нові міста, торгівельні та військові порти на чорноморському узбережжі – Херсон, Севастополь, Одеса, Миколаїв. Змінювалися старі адміністративні центри – Київ, Чернігів, Полтава.

На формування архітектурного вигляду міст у значній мірі справило вплив спорудження будівель торгівельного призначення: Контрактовий дім у Києві (1815–1817, архітектор В.Гесте), гостинні двори у Білій Церкві (1809–1814), Києві (1809–1828, архітектор А.Меленський) та ін. З розвитком світського мистецтва почалося будівництво спеціальних театральних приміщень: міський театр у Києві (1804–1806, арх. Меленський), театр в Одесі (1809, арх. Ж.Тома де Томон).

Промисловий розвиток суспільства викликав необхідність будівництва різноманітних навчальних закладів: новий корпус Київської академії (1822–1825, арх. Меленський), Ніжинський ліцей (1824, арх. Л.Руска), інститути шляхетних дівчат у Полтаві (1832) та Києві (1832–1842, арх. В.Беретті), університет у Києві (1837–1842, арх. В.Беретті).

Класицизм, який був офіційним стилем, переосмислюючи добу античності, якнайкраще виявляв високий громадянський пафос та патріотичні настрої. Це знайшло відображення у монументальній скульптурі, яка витримана у дусі античності – пам’ятник на честь надання Києву Магдебурзького права (арх. Меленський), колона Слави у Полтаві до сторіччя перемоги Петра І за проектом Ф.Щедріна, пам’ятник князю Володимиру Великому у Києві В.Демут-Малиновського та ін.

Уродженець Чернігівщини, академік, професор і ректор Петербурзької академії мистецтв Іван Мартос (1754–1835) був одним із найвідоміших скульпторів свого часу, яскравим представником класицизму. Він створив надгробки і пам’ятники К.Розумовському у Батурині, П.Рум’янцеву-Задунайському у Києві, А.Е.Рішельє в Одесі, Г.Потьомкіну у Херсоні, М.Ломоносову в Архангельську, К.Мініну й Д.Пожарському у Москві та ін.

Майстерність і талант українського народу виявилися у створенн палацово-паркової архітектури, зокрема, таких пам’яток, як палац К.Розумовського у Батурині, палац Ґалаґана у Сокиринцях на Чернігівщині (арх. П.Дубровський), знаменита „Софіївка“ в Умані, парк „Олександрія“ у Білій Церкві, „Тростянець“ на Чернігівщині.

У Західній Україні класицизм у архітектурі почав утверджуватися наприкінці XVIII ст.: бібліотека Оссолінських (1824, арх. І.Беліта, П.Нобіле), міський театр (1837–1842, арх. І.Зальцман та Л.Пихль), ратуша (1827–1835, арх. І.Маркль, Ф.Трешер) – усі у Львові.

Класицизм в образотворчому мистецтві проявився у розписах культових споруд: Благовіщенський собор у Ніжині (1802–1815), палаців Розумовського у Батурині, Воронцова в Одесі та Сімферополі та ін.

У жанрі портрета посилилася увага до індивідуальних рис людини, її зовнішності та духовного життя. Відомими майстрами портрета були Д.Левицький, В.Боровиковський, В.Тропінін та ін. Зокрема, Василь Тропінін (1776–1857), який зазнав на собі кріпацтва, створив створив чудову галерею портретів селян, майстерністю вражає його твір „Дівчина з Поділля“.

Автором понад тисячі творів образотворчого мистецтва, у т ч. понад 130 портретів, є Тарас Шевченко (1814–1861). Як художник-реаліст, він одним з перших правдиво змалював життя і побут селянства („На пасіці“, „Селянська родина“ та ін.). У найбільшому за розміром творі олійного живопису „Катерина“ (1842 р.) талановито узагальнив драматичне явище, характерне для часів кріпацтва.

У 1844 р. вийшов перший випуск серії офортів „Живописна Україна“, яку художник задумав як періодичне видання про історію, народний побут, звичаї, природу, історичні пам'ятки.

Талант Шевченка яскраво виявився у галузі станкового живопису, графіки, монументально-декоративного розпису та скульптури, він досконало володів технікою акварелі, олії, офорта, малюнка олівцем і пером, був удостоєний звання академіка гравірування.

Скарбницю образотворчого мистецтва поповнили акварелі А.Кунавіна, пейзажні, жанрові твори Я.Бальмена, А.Мокрицького, І.Сошенка, М.Сажина, В.Штернберга та ін.

У мистецтві західноукраїнських земель теж утверджувався класицизм і реалізм. Львівський маляр Остап Білявський студіював у Римі, малював портрети і релігійні картини. Відомим живописцем, майстром портретної і релігійної тематики був Лука Долинський (1750–1824), родом з Білої Церкви, який навчався у Києві та Відні, а творив постійно у Львові (портрети Корняктів в Успенській церкві, фрески у церкві Петра і Павла, згодом знищені, вівтар П’ятницької церкви, образи у соборі св. Юра, у Почаївському монастирі та ін.).

Отже, протягом останньої чверті ХVІІІ – першої половини XIX ст. українська культура поповнилася новими іменами і оригінальними пам’ятками, чимало з яких увійшло у світове мистецтво. У творчості найвідоміших діячів української культури утвердилися ідеї романтизму, класицизму і реалізму. Культурна праця розвивалася, головним чином, у напрямку національного відродження – збір історичних документів, фольклору, старожитностей; створення літературної мови, організація освітніх установ, театрів тощо. Виникають також перші політичні організації, одним із завдань яких була пропаганда національно–культурної окремішності.