Ідеал учителя у творчості Івана Франка та Лесі Українки як професіограма сучасного педагога національної школи

Сучасники говорять, що письменник часто бував серед студентської молоді на диспутах для того, щоб заохочувати молодих людей до наукової роботи, робити слушні зауваги, вчити їх мистецтва диспуту. «До реферату і промов окремих дискутантів ставився прислухавсь уважно і забирав слово наприкінці дискусії. Говорив спокійно, врівноважено і без тіні пафосу. Старався при цьому підкреслити дотичні місця реферату та вказував на його недоліки. Метою його промови було... заохочувати та поширювати і поглиблювати знання, причому додавав і відповідну літературу»[1, 445]. Письменник звертав увагу не тільки на тих, хто виступав, а й на тих, хто брав активну участь в обговоренні. Вчений давав зразкові критичні аналізи і завжди знаходив цінні поради, демонструючи надзвичайний такт.

Окрім педагогічного такту Іван Франко мав ще й неабиякий виховний хист. Г. Величко звернув увагу на своєрідну манеру письменника впливати на інших – без особливого тиску, спокійно, поступово, принагідно переконуючи: « В розмові він не старався навертати мене до своїх поглядів і взагалі не накидав ніколи своїх переконань іншому, не любив проголошувати в приватних розмовах свої ідеї, а натякав на них принагідно... [1, 289]. Найкращим засобом виховання вчений вважав книгу та її обговорення після прочитання: «... він, якщо агітував, то хіба книжками. Кожному вказував радо, що мав читати, часто позичав своїх книжок і при віддачі заводив звичайну розмову про прочитане, але й тоді думки свої висловлював обережно й не старався розмовою прихилити на свій бік « [1, 289]. Так, маючи довірливі і безпосередні стосунки з молоддю письменник особистим прикладом впливав на формування загального світогляду і національно-політичної ідеології студентів.

Таким чином, Івана Франка цілком справедливо можна вважати зразком педагога, адже йому притаманні всі риси, які мають бути у сучасного вчителя та викладача вищої школи, а саме: усебічні знання, комунікабельність, повага до співбесідника, толерантність, доброзичливість, бажання допомогти, прагнення зрозуміти людину, надзвичайна скромність, відсутність бажання демонструвати свої знання без потреби.

Чітких контурів образ справжнього вчителя набирав в спадщині Лесі Українки. У своїх публіцистичних творах вона приділяла значну увагу розгляду ролі вчителя у народній школі (нарис «Школа»). Ідеал учителя поетеса вбачає в людині твердої мужності, широких знань і ясного світогляду, діями якого керує повага до особистості учня, глибока і щира приязнь до нього. У листі до А. С.

Макарової Леся Українка пише: «Уже одно те, що в школі є людина не лиха, не черства педантка і при тім чесна, – єсть уже велика користь для дітей»[6, 60]. Не педант – значить не слухняний виконавець «циркулярних розпоряджень», а людина широкого світогляду, здатна зрозуміти дитячу душу.

Виразно формулюється ідеал учителя у зверненні Лесі Українки до молодших сестер. Менші діти в сім'ї Косачів завжди були предметом виховних турбот письменниці; вона постійно почувала себе їхнім учителем і вихователем. «Для вас, мої дорогі сестри і брати, я хотіла б бути енергічною, міцною, з ясним, хоч і поважним поглядом, з сильними руками, здатними до постоянно! і путньої роботи, з нормальним серцем і здоровою душею» [4, 51] – пише вона. Учитель повинен бути у всьому прикладом дітей, а для цього мусить багато працювати над собою. Сама Леся Українка, ведучи педагогічну роботу, завжди відчувала велику відповідальність перед своїми учнями. Звертаючись до них, вона намагалася говорити з ними ясно й доступно. Даючи уроки своїм сестрам, вона завжди готувалася за ґрунтовними джерелами, дбайливо добирала для їхнього читання літературу, що далеко виходила за межі шкільної програми.

Прикладом індивідуального підходу до учнів може бути практична педагогічна діяльність Лесі Українки. В епістолярії поетеси знаходимо характеристику її молодших рідних і двоюрідних сестер і братів, фактично її вихованців. Вона бачить, що в Дори «є талант знаходити собі товаришів, а в Оксани його немає», і тому життя Дори «ліпше складається, ніж Оксанине»; що в Оксани «ненатурально пригнічений настрій», що «Микося звик до сваволі, не терпить на собі будь-якої узди» [6, 62]. Уважно придивляється письменниця і до Зорі Драгоманова. «Цікавий і розумний хлопчик» – пише вона його батькам; знаходить психологічне вмотивування його неорганізованості, неохоти до систематичної праці: з одного боку, «на Зорин розвиток мало фатальний вплив життя в «безалаберній» і безтолковій сім'ї Гольштейнів»[6, 62], а з другого боку, це дитяче наслідування старших хлопців, таке звичайне у хлоп'ячому товаристві. Поетеса розуміє й психологію п'ятнадцятирічного Миколи Охріменка. Для неї ясно, що сльози хлопця над книжкою Бічер Стоу «Хатина дядька Тома» – свідчення його вразливої й сентиментальної натури.

Проникнення у світ учнів допомагає вчителеві знайти в кожному окремому випадку найкращий метод впливу, діяти тактовно й обережно. Розуміючи психологію своїх учнів, Леся Українка шукала до кожного з них особливого ключа. У спілкуванні з задерикуватим і нестримним Миколою Косачем потрібні були терпіння, обережність і цілковита відсутність «менторства». З розсудливим і вразливим Миколою Охріменком вона знаходить тон логічно обгрунтованої розповіді, що спирається на свіжі емоційні переживання. Терплячость, некваплива і розумна наполегливість в поводженні з підлітками свідчить не тільки про обізнаність Лесі Українки з сучасними їй передовими педагогічними теоріями, але й про властивий їй педагогічний такт, без якого нема успіху в справі виховання.

У взаємостосунках між учителем і учнем, на думку Лесі Українки, мають панувати взаєморозуміння, щира приязнь. «Щоб до душі душею промовляти, то треба, щоб ті душі поріднились»[6, 67], – говорить Річард, герой драматичної поеми «У пущі». Правда, це сказано про художника, а не про педагога. Але ці слова узагальнено можна трактувати як слова людини-учителя, яка може вести за собою інших. Річард не тільки навчає Деві, свого учня, техніки ліплення – він дбає про формування його світогляду, про його духовну підготовку до майбутнього дорослого життя. Як стверджує авторка поеми, лише той має право називатися учителем, хто досконало володіє предметом, має тверді переконання, велику душевну доброту, хто є глибоко моральною особистістю. Безперечно, йдеться про принцип виховуючого навчання. І хоча Леся Українка не оформила його теоретично, але неухильно здійснювала на практиці, про що говорять як її твори, так і спогади її рідних та учнів.

Аналізуючи творчість та власний педагогічний досвід Івана Франка та Лесі Українки, помічаємо, що їхня модель ідеального вчителя включає не лише бездоганне знання свого предмету і вміння його викладати, а й володіння педагогічною культурою. Педагогічна культура, як відомо, це певний ступінь опанування вчителем соціокультурного досвіду людства, глибоке знання методології науки й уміння використовувати її знання на практиці в різноманітних інноваційних формах. Ідеалом для письменників був учитель, який не тільки глибоко знає свій предмет, а й орієнтується в інших науках, знає психологію дитини, застосовує раціональні методи навчання й виховання й утверджує у дітях людську гідність, зближується з дітьми, а не відгороджується від них.

На наш погляд, творчий доробок і педагогічна діяльність Івана Франка та Лесі Українки можуть послугувати культурно-національним підґрунтям для розроблення професіограми сучасного українського вчителя. Професіограмою в психології професійної діяльності зазвичай називається опис загально трудових і спеціальних умінь та навичок, необхідних для успішного виконання певної професійної діяльності. Професіограма педагога – це своєрідний реєстр, що містить у собі сукупність особистісних рис і педагогічних здібностей, окреслений обсяг гуманітарних і фахових знань, а також систему педагогічних умінь і навичок.

Аналіз творчості і біографії письменників дає підстави стверджувати виокремити деякі складові, які можуть лягти в основу професіограми сучасного національного вчителя.

По-перше, вчитель повинен мати загальногромадянські риси: національна самосвідомість, патріотизм, громадянська активність задля творення Української держави. володіння українською мовою, відповідальність і працелюбність.

По-друге, у справжнього вчителя повинні бути морально-педагогічні якості: любов до дітей, принциповість і стійкість переконань, високий рівень загальної та педагогічної культури, чесність і щирість стосунків, дисциплінованість і вимогливість, справедливість і об'єктивність.

По-третє вчителю мають бути притаманні такі індивідуально-психологічні особливості як висока пізнавальна зацікавленість і допитливість, емоційна стійкість, витримка і самовладання, саморегуляція і самостійність у досягненні важливих життєвих цілей, педагогічна спостережливість, уява, інтуїція та педагогічний такт.

По-четверте, обов'язковою складовою мають бути фахова компетентність і спеціальна підготовка. Це ґрунтовні знання із загальноосвітніх і фахових дисциплін, наукова ерудиція, володіння ефективними педагогічними методиками і технологіями.

П'ятою складовою є психолого-педагогічні здібності, а саме: педагогічна творчість, сприйняття вихованця як особистість, духовно-виховний вплив на дитячий колектив та на кожного учня зокрема. Сюди можемо віднести і комунікативні здібності: комунікабельність, гнучкість і швидкість мислення у педагогічних ситуаціях, висока культура мовлення, володіння мімікою, тоном голосу, поставою, рухами та жестами.

І хоч Іван Франко і Леся Українка не були педагогами за фахом, проте досліджуючи їхні життя і творчість, переконуємося, що ці видатні письменники мали гуманістичний підхід до розуміння суті педагогічної діяльності, акцентуючи увагу на особистісному потенціалі учителя у творенні особистості дитини.

Сучасні соціально-економічні і політичні умови життя вимагають від українського педагога не лише фахової компетентності, а й високого рівня національної самосвідомості, ґрунтовного знання української психолого-педагогічної думки, національних шкільних традицій, усвідомлення культурної самобутності народної педагогіки, підвищення мовленнєвої культури. Тому у розробці професіограми національного педагога важливо вивчати, критично переосмислювати й творчо узагальнювати здобутки минулого з питань педагогічної культури. Це один із шляхів, який допоможе підняти сучасного педагога до рівня тих вимог, які висуває наша Українська держава.

 

 

1.Гнатюк М. Спогади про Івана Франка / Упоряд., вступ, стаття і прим. М. І. Гнатюка. - Львів, 1997.

2.Двадцять два видатних українських педагоги: Підручник/за ред. А. М. Бойко. – К. : Професіонал, 2004. – 576 с

3.Іван Франко. Педагогічні статті і висловлювання / Упоряд. О. Г. Дзеверін. – К., 1960.

4.Твоєму йменню вічно пломеніти: Матеріали наукової конференції до 125-річчя від дня народження Л. Українки (м. Новоград-Волинський, 24 лютого 1996 р.). – Новоград-Волинський, 1997. – 92 с

5.Франко Ф. Я. Зібрання творів у 50 т. – К. : Наукова думка. – 1676. – Т. 24.

6.Шиманська І. Ф. Леся Українка про освіту та виховання. – К. : Радянська школа, 1973

7.Юрченко В. Підготовка вчителя національної школи: етнопсихологічний і соціальний ракурс // Освіта і управління. – 2004. – №2. – С. 103-113