Індія

У цілому система варн мала зміцнити привілейоване становище завойовників на корінним населенням, закріпити панівне становище родової аристократії.

Відсутність джерел недозволяє простежити процес утворення індійської державності. Правда, у староіндійському епосі Рігведі відображено епоху, коли вожді племен обирались на народних зборах. Збори вільних воїнів зберіглися і в епоху існування спадкової монархічної влади.

 

 

Письмові джерела свідчать, що, починаючи з середини І тисячоліття до н. е., в Індії існувало декілька держав, серед яких виділялись Магадха і Кошала. У V ст. до н. е. Магадха об`єднала навколо себе області, розташовані між Гангом і Гімалаями. До її складу було включено і царство Кошала. У 327 році до н. е. війська Олександра Македонського завоювали значну частину території Індії. Визвольна боротьба, що незабаром розпочалася, завершилась утворенням у Північній Індії великої держави на чолі з Чандрагуптою. У роки правління сина Чандрагупти Біндусара (297-272рр. до н. е.) до складу індійської держави було включено частину Афганістану і Білуджистану.

Найбільшого розквіту індійська держава досягла у роки правління сина Біндусари Ашоки (272-232 рр. до н. е.). Було об`єднано в єдину державу майже всі землі Індії. Після смерті Ашоки держава розпалась. Біля 100 р. до н. е. у Північну Індію вторглись племена саків, які створили тут Індо-Скіфську державу.

В історичній літературі існують розбіжності стосовно визначення соціально-економічної формації Індії. Відомі дослідники історії Індії Г. М. Бонгард – Левін та Г. Ф. Ільїн вважають, що у І тисячолітті до н. е. в Індії існувало рабовласницьке суспільство, а спеціаліст із стародавньої індії Є. М. Медведєв – що феодальне.

На нашу думку, у Стародавній Індії існував, як і в Стародавньому Єгипті і Вавилоні, азіатський спосіб виробництва. Правове становище окремих категорій населення визначалось не соціально-економічним положенням, а належністю до тієї або іншої варни.

Найвище становище у суспільстві займали брахмани. Вони мали монопольне право тлумачити закони і давали поради представникам інших варн. Брахмани мали навчати Ведам (священним книгам індусів), вивчати їх, приносити жертви за себе і за інших, давати й отримувати підношення. За вченням брахманів, між ними і кшатріями має існувати зв`язок і взаємодопомога: “Без брахмана не процвітає кшатрій, об`єднавшись, процвітають і в цьому, і в тому світі”. Брахман визнавався володарем всьго сущого. Він міг вимагати від членів інших варн всьго чого бажав. Особа брахмана була недоторканою. Його вбивство тягло за собою тяжку і мученицьку смерть.

До варни кшатріїв належали цар і всі представники апарату управління державою. Закони Ману покладали на цю варну обов`язок охороняти підданих, здійснювати жертвоприношення і вивчати веди. Головний же їх обов`язок полягав у здійсненні влади і несенні військової служби. Економічне становище окремих членів варни брахманів і варни кшатріїв було неоднаковим. В них поряд із власниками великих багатств були і незаможні, деякі кшатраї, наприклад, за несплату боргів попадали у кабалу.

Варна вайшіїв була найчисельнішою. Її членам наказувалось пасти тварин, добре розбиратися у вартості коштовностей, у якості товарів і турбуватись про збільшення свого майна. Члени цієї варни мали створювати все необхідне як для свого власного прожитку, так і інших.

Члени варни шудр формально не були рабами. У законах Ману зазначалось: “Але одне заняття Владика (Ману) вказав для шудри – смиренно служити трьом іншим варнам”. Шудри були особисто вільні, мали право володіти майном, жили своїми сім`ями. Але “шудра не повинен нагромаджувати багатство, навіть маючи таку можливість, оскільки шудра, набуваючи багатства, пригноблює брахманів”.

Рабство в Індії мало партріархальних характер. Його джерелом було: полон, народження від раба і рабині, перетворення у рабів вільних за борги і злочини. Разом з тим зазначимо, що раби-зеблероби жили громадами, мали свої сім`ї, а кшатрії забирали у них лише частину вироблюваного ними продукту, невтручаючись у їх повсякденне господарське життя. Стародавні індуси називали їх даса (раби). У великих маєтностях працювали нестільки раби, скільки наймити – кармкари.

За формою правління Індія була монархією. На думку деяких дослідників, вона не була деспотичною, оскільки влада монарха нібито стримувалась самоізоляцією сільських громад та релігійно-етичними нормами, що наказували виконувати особливу дхарму – обов`язки: охороняти підданних, опікувати мадлолітніх, вдів, хворих, організовувати роботи по ліквідації стихійних лих, запобігати голоду.

Разом з тим влада царя (раджі) обожнювалась. Брахмани вчили, що цар є бог, і його накази треба виконувати як такі, що надходять від божества. У законах Ману прямо сказано, що цар є “велике божество з тілом людини”.

В управлінні державою цар спирався на апарат бюрократії, що складався із брахманів і кшатріїв. За законами Манау цар мав призначати сановників із “хоробрих, досвідчиних у військовій справі, шляхетного походження і випробованих”. Цар призначав чиновників як центрального, так і місцевого управління. Особливе місце у бюрократичній ієрархії займали радники царя – мантріни і махаматри. З них складався дорадчий колегіальний орган, у якому брали участь також представники міст.

Країна поділялясь на провінції, на чолі яких стояли царевичи; провінції – на округи, на чолі з окружним начальником, що “думає про всі справи”. Сільські області складалися із 800, 400, 200 і 10 селищ, їх очолювали відповідні упрвителі, які отримували жалування безпосередньо від царя. Найважливіші проблеми селянської громади вирішувались на сходах жителів селян. Тут існували старости і рада старійшин.

Отже, цар в управлінні державою спирався на розгалуджений бюрократичний чиновницький апарат. Окрім того, цар формально вважався власником усієї землі, тобто існувала державна власність на землю. Володільцями землі були селянські громади й окремі особи. Очевидно, інституту права приватної власності на землю не існувало.

Джерелом права у початковий період існування індійської держави був звичай. Специфічною особливісю права Індії було те, що на нього великий вплив робили релігія, яка забов`язувала дотримуватись спеціальних дхарм – правил поведінки. Дхарми наповнені і релегійним, і моральним, і правовим змістом. Вони були створені брахманами і базувались на нормах звичаєвого права, судовій практиці та узаконеннях царя. Брахмани приносили до тхарм свої релігійно-етичні та правові уявлення, що відображали їх світогляд.

Особливе місце серед дхарм займають Закони Ману (ІІ ст. до н. е.). Закони Ману являли собою творчість різноманітних шкіл брахманів і були учбовими посібниками. Норми викладалися у поетичній формі, формі 260 строф вони нараховували 2685 статей, мова сантскрипт, зміст виходить за рамки права це і політика, і релігія, і мораль. Збірник ділиться на 12 глав. Можна сказати, що Закони Ману були зводом релігійних, етичних і юридичних настанов, які можна розділити на три групи:

1) різні релігійні накази брахманів;

2) норми, що регулюють організацію державної влади і взаємовідносини з громадянами;

3) норми цивільного і кримінального законодавства.

Закони Ману один із стародавніших пам`ятників юридичної літератури. Джерелом “Законів Ману” стали більш ранні “провід до Закону” (дхармасутра).

У період настання кризи родоплемінної системи (VІ-Vст. ст. до н. е.) виникає буддизм, який стає релігією міських жителів. Згідно вчення Будди всі люди рівні, незалежно від того, до якої варни вони належать. Хоча проповіді Будди були спрямовані проти засилля брахманів і проти існування варн, він закликав відмовитися від відвертої боротьби.

З розвитком феодалізму, який призводить для зникнення міських громад, буддизм відтісняється на другий план, і в ХІІ ст. він практично зникає. Знову посилюється брахманізм. Який діств назву індуізму. Основною постаттю індуізму є брахмани – земні боги, а Шіва – єдине верховне божество, що становить абсолютну єдність духовного і матеріального буття.

Поява Законів Ману ознаменувала якісно новий етап розвитку правової думки в Індії. Вона все більше підпадає під світський вплив і пристосовується до потреб практики. У пізніших дхармашастрах більше уваги приділяється договірним і майновим відносинам, відповідальності за їх невиконання. З Законів Ману правові норми стають більш упорядкованими і класифікованими. Вони стали базуватись на основі вісімнадцяти приводів (норм) судового розгляду.

 

Індія не випадково була однією із тих країн земної кулі, де вперше був здійснений перехід до класового суспільства, з'явилася державність. У її регіоні раніше за інших частин північної півкулі виникли умови для розвитку людської цивілізації. У той час як майже весь європейський континент ще покривали густі ліси і лише подекуди, окремими острівцями, минулого розкидані стоянки первісних мисливців в Індії вже починала розцвітати досить висока по того часу матеріальна культура.

Землеробство – одна з найважливіших галузей господарської діяльності стала розвиватися раніше і швидше, ніж в інших районах земної кулі. Цьому сприяв теплий клімат, наявність родючих річкових долин, легко оброблюваного ґрунту. Швидкий же розвиток землеробства дозволив підняти інші галузі господарства і продуктивні сили в цілому на такий рівень, що і обумовив розподіл суспільства на класи і виникнення перших держав.

Найбільшим досягненням є створення складної іригаційної системи з розгалуженою мережею каналів і штучних водойм. Поля були обгороджені земляними дамбами; коли на них зі зрошувальних каналів пускали воду, вони перетворювалися в невеликі басейни.

Усе більш важливе місце в господарстві займає ремесло. Ремісники домоглися успіхів у текстильному, гончарному і ковальському виробництвах, в обробці дерева, каменю, шкіри, слоновой кістки, дорогоцінних металів – золота і срібла.

  

 

1. Економічна історія країн. : (Навчальний посібник для экон. фак. Вузів). – Вища школа, 1985.

2. Поляків Г. Б. Історія світової економіки. – М. : Аст-пресс, 1998.

3. Дж. М. Робертс. Доісторичний час і перші цивілізації. Ілюстрована історія світу в 10 томах. Том 1. – М. : БММ АТ, 1998.

4. “Всесвітня історія” Іван Крип’якевич К., Либідь, 1995р т. 1

5. Історія держави та права зарубіжних країн: Навчальний посібник для студентів юридичних вузів та факультетів / О. О. Шевченко. – К., 1997.

6. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права: Учебное пособие / Под ред. проф. З. М. Черниловского. – М., 1994.