Інтегрованість у навчанні орфографії

Упродовж тривалого часу поруч із рідною українці використовують російську мову. Та чи завжди правильно? На рівні лексики інтерференція проявляється в перенесенні окремих слів і словосполучень із російської мови в українську. На основі проведених спостережень О. М. Біляєв підсумував, що за кількістю помилок у мовленні учнів «перше місце» займає дієслово та його форми, потім – іменник, прийменник, займенник та ін. Школярі, наприклад, пишуть: «наносити удар», «слідующя попитка», «грязний воротнік», «карманий фонарік», «красний свєтлофор», «закрити форточьку» замість завдавати удару, наступна спроба, брудний комір, кишеньковий ліхтарик, червоний світлофор, зачинити кватирку.

Обом мовам властиві одні і ті ж частини мови, схожі іменникові, прикметникові і дієслівні закінчення, подібний правопис суфіксів (напр. : -к-, -ик-, -ок-, -тель-), префіксів (напр. : на-, при-, за-, про-, до-) і т. ін. Проте слова з однаковим лексичним значенням в українській і російській мовах по-різному пишуться. Так, у російській мові вживаємо: гетман, работа, хозяин, яблоко, кочан, славянский; в українській: гетьман, робота, хазяїн, яблуко, качан, слов'янський. Під час виконання письмових робіт необхідно привчати школярів до того, щоб вони зосереджували увагу не лише на змісті висловленого, але й пам'ятали про відмінності в написанні використовуваних слів.

Аби застерегти учнів від лексичних невправностей і забезпечити наповнення їхнього словника літературно нормованими лексемами, необхідно, щоб процес засвоєння кожної нової одиниці мовлення складався зі сприймання її на рівні розуміння, нормативного звучання, вправного артикулювання, грамотного написання і якнайширшого застосування в усному і писемному мовленні. Кожна з операцій вимагає повторного виконання і багаторазової апробації в мовленнєвій практиці.

Багатство української мови забезпечується невичерпними можливостями словотвору, який реагує на будь-які зміни в житті суспільства. Щоб правильно вживати орфограми у словотворчих афіксах, потрібно знати закономірності творення слів, уміти визначати їхню словотвірну структуру. Оволодіння морфологічним принципом українського правопису, за яким значущі частини слова передаються на письмі незалежно від їх звучання, сприяє якісному впорядкуванню писемного мовлення: значна частина помилок зумовлена труднощами, з якими зустрічаються школярі під час вирішення словотвірних завдань.

Методику вивчення способів словотвору розроблено в навчальних посібниках В. О. Горпинича, М. Я. Плющ, де автори торкаються питання зв'язку у вивченні орфографії і словотвору. Часткове висвітлення цієї проблеми простежуємо в роботах М. Н. Лузан, Є. О. Ломонос, Н. Г. Шкуратяної, І. П. Ющука, С. Яворської та ін. На сьогодні є дисертаційне дослідження, присвячене зв'язку в навчанні орфографії і словотвору на уроках української мови у 5-6 класах [7].

Не викликає сумніву позиція Г. Р. Передрій утому, що вивчення орфографії має бути тісно пов'язане зі словотвором. Доводячи учням, що письмо відображає словотвірну будову слів, ми тим самим «підкреслюємо системність орфографії, зв'язану з системою мови, і важливе соціальне значення її норм: однакове написання морфем полегшує читання й розуміння писемного мовлення, а отже, й виконання мовою найважливішої її функції – функції комунікації» [4, 172].

На уроках української мови доцільно проводити словотворчу роботу, що відповідає такій послідовності виконання дій: мотивування орфограми у словотворчому афіксі або твірній основі - розгляд варіантних форм словотворчого афікса (напр., аналіз морфонологічних змін у дериваційному процесі) - конструювання слів з аналізованими словотворчими елементами.

Особливе місце займає теоретико-практичний метод вправ: успіх у формуванні орфографічних навичок залежить від правильного поєднання в навчальній роботі теорії і практики. Наприклад: 1) виконати словотвірний розбір виділених слів, підкреслити орфограми у словотворчих афіксах; 2) у записаному тексті підкреслити орфограми певного типу; 3) із прослуханого тексту виписати складні слова, визначити, від яких основ вони утворені; 4) у поданих словах виділити орфограми, навести свої приклади 2-3 слів з орфограмами такого типу; 5) з вивченого напам'ять вірша виписати слова певної граматичної категорії (іменники, дієслова і т. ін.), визначити в них орфограми; 6) записати текст, пропускаючи орфограми в значущих частинах слова, після колективного обґрунтування особливостей їх уживання зробити відповідні вставки; 7) назвати види орфограм у словотворчих афіксах; 8) до поданих слів дібрати спільнокореневі лексеми, пояснити їх правопис; 9) з орфографічного словника виписати слова із заданими орфограмами; 10) згрупувати слова, вжиті з дефісом (пропуском, контактом), вмотивувати їх написання і т. ін.

Виконуючи вправи, школярі здійснюють розумові операції аналізу, синтезу, узагальнення та ін., зокрема аналізують словотвірні явища, на основі чого формулюють орфографічні правила.

Важливе практичне значення має розкриття взаємозв'язків орфографії і граматики. Недарма Н. Кульман називає граматику «служницею правопису», а знаменита формула К. Д. Ушинського – «практика, керована граматикою» – покладена в основу навчання орфографії: техніка письма може бути успішною лише за умови підкріплення її певними теоретичними узагальненнями. Як стверджує М. І. Бернацький, правила, основані на граматичних законах, є теорія, застосування правил на письмі є практика. Побудовані на психофізіологічних засадах антиграма-тичні теорії не витримали випробування часом, безперспективною виявилася ме-тодика навчання правопису шляхом механічного переписування заданих зразків, на базі виключно індивідуального досвіду.

Граматика становить основу орфографії. Вивчення правопису української мови на граматичній основі обстоюють М. І. Бернацький, Г. І. Купрієнко, О. М. Біляєв, Л. М. Симоненкова, М. В. Бардаш