Інтуїція і творчість у процесі наукового пізнання

Перш за все інтуїція, як уже зазначено вище, – функція грунтовного оволодіння предметом. Яблуко повинно було впасти саме на голову Ньютона, щоб цей факт (якщо він був) призвів до великого відкриття.

Другий момент: інтуїція, як правило, пов'язана з тривалою попередньою роботою над проблемою, часто вона має місце тоді, коли, здавалося б, всі логічні резерви пошуку вичерпані.

Третє: мабуть, у механізмі інтуїції чималу роль відіграє несвідоме, на рівні якого, так би мовити, «застряють» окремі ланки логічної ланцюга.

Четверте: певну роль в інтуїтивному прорив відіграє наявність «підказки». Так, спостереження павутини між гілками дало поштовх для народження ідеї підвісного моста.

Атмосфера, оновлення всіх сфер суспільного життя особливо сприятлива для програми творчих потенцій, для розвитку соціального та науково- технічної творчості. Все це вимагає залучення до процесу творчості все більше молодих сил. Обстановка демократизації відносин і в науці, і в суспільстві, дух гласності і критики, вільного обміну, боротьби і плюралізму думок – все це створює таку обстановку, яка буде сприяти розвитку творчих здібностей та їх застосування на всіх ділянках, у всіх сферах суспільного життя. Разом з тим і в наші дні новаторство і творчість вимагають чималої енергії, оскільки на їх шляху нерідко з'являються бюрократичні рогатки і інші перешкоди. Тому включаючись у вирішення завдань оновлення нашого життя, прокладаючи дорогу новому, слід бути готовими до подолання подібних перешкод.

У історії математики велику роль зіграло поняття раціональної інтуїції, в якій немає ніякої грубої чуттєвості, та зате немає і ніякого містичного навантаження. Такі усі, напр., геометричні образи. Така розумна інтуїція є основою цілком здорового, точного, очевидного і максимально наукового знання і мислення (у 20 ст. в математиці навіть сформувалася школа «інтуціонізму» Л. Брауера).

Інтуїція як вчення раціоналістів, що знаходять безпосереднє знання в самих операціях розуму або розуму – т. н. інтелектуальна інтуїція. Декарт в «Правилах для керівництва розуму» пише: «під інтуїцією я розумію не віру в хистке свідоцтво почуттів і не оманливе судження безладної уяви, але поняття ясного і уважного розуму, настільки просте і виразне, що воно не залишає ніякого сумніву в тому, що ми мислимо, або, що одне і те ж, міцне поняття ясного і уважного розуму, що породжується лише природним світлом розуму і завдяки своїй простоті достовірніше, ніж сама дедукція (логічне виведення).. «. Те ж і у Лейбніца («Нові досліди про людський розум») [3, 85].

Цей раціоналізм був протилежний до кантівського, оскільки Кант, заперечуючи у людини здатність інтелектуальною інтелектуальною, повинен був хочеш не хочеш для порятунку точності науки визнати простір і час апріорним, тобто ідеально нерухомими і раз назавжди цими чуттєвими інтуїціями.

Інтелектуальна інтуїція у Декарта, Спінози, Лейбніца протилежна також і тій інтелектуальній інтуїції, яку ці філософи розуміли просто як здоровий глузд (включаючи релігійну віру).

Інтелектуальній інтуїції старих раціоналістів споріднена інтуїція феноменологічної філософської школи почала 20 ст. Феноменологи типу Гуссерля або Мейнонга розуміли філософію як опис суті усього того, що з'являється у свідомості, причому усі ці суті розумілися безвідносно до того, чи відповідає цим сутям що-небудь у реальному світі або не відповідає.

Термін «інтуїція» застосовувався також в 20 ст. неокантіанцями, і передусім Когеном і Наторпом, для позначення того, що вони називали «переживанням», протиставляючи це останнє всякому мисленню і позбавляючи його усіх пізнавальних елементів. Це була якась цілком ірраціональна, сліпа інтуїція.

Інтуїція як прихований, прихований і несвідомий первопринцип творчості. Такі вчення про підсвідому і організуючу усю творчість інтуїцію висунули Бергсон і Фрейд.

Від усіх цих позитивних і негативних вчень про інтуїцію треба відрізняти спекулятивне (умоглядне) вчення про інтуїцію, коли інтуїція і розум трактувалися як підпорядковані моменти цілісного знання, а само цілісне знання на них не зводилося, але було порівняно з ними чимось новим. Тут Гегель діалектично поєднував безпосереднє і опосередковане знання у своїй системі абсолютного ідеалізму, побудованій саме на інтелектуальній інтуїції, що розуміється їм в плані ідеалістичної діалектики.

Ще далі йшли антично-середньовічні прибічники інтелигібельної (мислимою, пізнаваною) інтуїції, тобто Платон у своєму вченні про споглядання ідей, Арістотель у своєму вченні про самоспоглядання першоджерела і про перевагу споглядального (теоретичною) життя людини, неоплатоники, середньовічні філософи від Августина до Миколи Кузанского.

До цього ж розуміння інтуїції примикали в новий час романтики (Новаліс, Шеллінг) і Фіхте. Самий термін «інтелігібельний» не означає нічого іншого, але тут малося на увазі не просто досягнення розумом, а ще особлива містична дійсність, яка і визнавалася предметом чистого мислення. В той же час історія філософії повна спроб розглядати інтуїцію не окремо від протилежних до неї розсудливих операцій, а разом з ними, як єдине ціле. Елементи подібного роду діалектичної єдності інтуїції і розуму зустрічаються у багатьох авторів античності, середньовіччя і нового часу, причому цю діалектику намагалися будувати як ідеалісти, так і матеріалісти. Представниками цієї діалектики в області ідеалізму були Микола Кузанский і Гегель.

Загальним для різних тлумачень поняття інтуїції являється підкреслення моменту безпосередності в процесі пізнання, на відміну від опосередкованого (дискурсивного, такого, що розчленовує, аналізує) характеру логічного мислення.

Матеріалістична діалектика (Енгельс) убачає раціональне зерно поняття інтуїції саме в цій характеристиці елементу безпосередності в пізнанні, яке є єдність чуттєвого (безпосереднього) і раціонального (опосередкованого). В той же час ніде і ніколи не існує інтуїції в чистому і ізольованому вигляді. Всякий інтуїтивно цей предмет вимагає визначення, тобто пізнається не лише інтуїтивно і безпосередньо, але аналізується розумом. Тільки діалектика дає точне і строге вчення про єдність протилежностей інтуїції і розуму, і тому тільки діалектика і може визначити як справжню суть інтуїції, так і її місце в людському пізнанні, мисленні і практиці.

 

 

Наукове Пізнання – це цілеспрямований процес, який вирішує чітко визначені пізнавальні завдання, що визначаються цілями пізнання. У науковому пізнанні в діалектичній єдності раціонального головна роль належить раціональному мисленню.

Ідея – це форма наукового пізнання, яка відображає зв’язки, закономірності, дійсності і спрямована на її перетворення. Ідея не просто відображає дійсність такою, як вона існує такою, як вона існує тут і тепер, але і її можливий розвиток. Проблема – це форма і засіб наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображенням проблемної ситуації, яка об’єктивно виникає в процесі розвитку суспільства, це суб’єктивна форма вираження необхідності розвитку знання, яка відображає суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому знанні, вона є одночасно засобом і методом пошуку нових знань. Гіпотеза – це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою якого формується один з можливих варіантів вирішення проблеми. Гіпотеза є засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання. Гіпотеза існує в контексті розвитку науки для вирішення якої-небудь конкретної проблеми або для усунення суперечностей між теорією та негативними даними експерементів шляхом проведення перевірки.

На основі цих трьох форм наукового пізнання формується наукова концепія, що обгрунтовує основну ідею теорії. Концепція – це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення основної теорії. Теорія – це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних та конкретних знань про дійсність. Теорія на відміну від гіпотези є знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою. Усі форми та засоби наукового пізнання – ідея, проблем, гіпотеза, концепція, теорія діалектично взаемопов’язані, і взаємообумовлюють одна одну.

У науковому пізнанні розрізняють 2 рівні: емпірічний та теоретичний. На емпіричному рівні здійснюється спостережння об’єктів, фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються емпіричні співвідношення та закономірні зв’язки між окремими явищами. На теоретичному рівні об’єкти відображається з боку його внутрішніх зв’язків та закономірностей, які осягаються шляхом раціональної обробки даних емпіричного пізнання. Абстрактне мислення є тут не лише формою вираження результатів пізнавальної діяльності, а й засобом одержання нового знання.

 

 

1. Булатов М. А. Філософія. – К., 2004.

2. Горак Г. І. Філософія. – К., 2006.

3. Желнов М. В. Предмет философии в истории философии. – М., 2004.

4. Кочереин А. Н. Моделирование мышления. – М., 2007.

5. Лотов А. В. Философия. – М., 2004.

6. Мочерний С. В. Філософія. – Львів, 2007.

7. Творче, практичне і критичне мислення / Відповід. ред. С. П. Щерба. -Житомир, 2007.

8. Чуйко В. Чотири методології філософії науки // Філософська думка. – 2005.

9. Фролов И. Т. Философия. – М. : Наука, 2005.